bannerbannerbanner
Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)
Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Полная версия

Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

текст

0

0
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
1 из 5

Леся Гончар, Руслан Найда

Балта-Бруклін-Балтимор

Історії та малюнки з імміграції…

Передмова: до мандрівної душі

Я кину все – я вірю в кілометри…

Ліна Костенко

Ця книжка історій для тих, кого гнітить осідлість і осідланість, хто хоче вирватись у дорогу, кого настирливо гукає «big bad world». Для тих, хто рано чи пізно не всидить у своїй «хрущовці» й подасться шукати щастя у світи. Для тих, у кого мандрівна душа і пригодницька вдача. Вони знайдуть, як вирушити в подорож, не пропустять шанс і не проміняють авіаквиток на тепле місце біля телевізора.

Такі душі завжди були й будуть, особливо на нашій степовій землі. І вони не слухатимуть переобтяженого розумними аргументами дядечка, який, штрикаючи повітря вказівним пальцем, переконуватиме: не робіть, не їдьте, і не пробуйте – нічого не вийде.

Їдьте, шукайте, нікого не слухайте. Воно того варте. Аби знайти себе, а не стати схожими на занудливих тіток у крепдешинових хустках на лавці біля парадняка п’ятиповерхівки. І, намотавши десятки тисяч миль, побачивши десятки тисяч облич, почувши і переживши мільйони історій та пригод, почати звільнятись від совкізму в мізках і душах…

Або сидіть удома і ховайтесь за мамину спідницю і зарплату татуся, хапайтесь за своїх друзів по вбиванню часу та заяложені стереотипи. Бо ж ті рідкісні люди, хто насправді нам потрібен – хай де б ми були, – залишаються поряд.

Не слухайте тих, хто продає вам свій стиль життя. Слухайте лише себе і робіть по-своєму, їдьте за тридев’ять земель, повертайтесь і знову їдьте. Не йміть віри нікому, хто вам скаже, що так жити не можна. Можна і треба! Найгірше, коли світ манить, а ти його не побачиш, хтось тобі відкриється, а ти його не почуєш, виникне драйв, а ти його заглушиш розумними фразами. Тоді життя втратить смак, або, як кажуть тут, за валами, – favor.

Мандрівна душа не хоче жаліти себе, сидіти на канапі і проклинати владу бандитської країни. Не хоче подаватись у найми й банди. Для тих, хто йде, існує дорога,і тільки в дорозі з’являється шанс, знаходиться вихід, і завжди зустрінуться справжні люди, які хочуть щось змінити. І тільки їх ми пам’ятаємо і тримаємо в серці. Зберегти себе – оце і є твоя справжня батьківщина. Щасливий той, хто не втратив здатність дивитись прямо в очі іншим, без лукавства. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою… – геніальні Тарасові слова-дороговказ.

Зараз складні часи, тим краще – по фактах видно хто є хто. Без словоблудства. Чи жив достойно, стане ясно по тому, що після себе залишив, – чи ти агроном, чи будівельник, чи скульптор. Світ не страшний – страшніше себе не реалізувати. Страшніше – потонути в самоотруті й зневір’ї, без справжніх людей навколо. І люди не страшні – страшніше їх не знати, не почути і не зрозуміти.

Життя складається з історій. Кожен може бути автором історій навколо святкового столу, але на ранок, поборовши лінь, сісти і їх записати – це вже щось інше. Записати такими, якими вони є, якими прийшли від справжніх людей, різних людей, з моментів пристрасті – коли живеш по-справжньому. Усе складається з історій. І кожен день нам дарує нову – від них не сховатись і без них не обійтись. За десять років нашого життя між Україною й Америкою історій трохи назбиралось… Деякі з них – у цій книжці.

За всіх людей, яких зустріли на шляху, ми вдячні. Особливо за справжніх, які самі знають, хто вони є і для чого. Для нас усі вони – великі вчителі, а також характери для історій, свого роду трофеї. Дехто з них залишився у нашому житті, дехто розчинився за туманами або у кращих світах. Усі вони – співавтори.

Ще кажуть, людина сама творить свою реальність. От ми і творимо. Це – наше життя.

Леся Гончар

З історій припортового міста



Трилер по-американськи, або Історія про інтелектуальну власність

25 березня,1993, Вашингтон,

Міжнародний валютний фонд, художня виставка


– Оце так успіх! Неймовірно! Невже ваша країна має семитисячолітню історію? Трипільська культура? Що там етруски і шумери… Назавтра заплановане інтерв’ю з «Вашингтон пост» і зустріч з одним галеристом. Його дуже зацікавила ваша графіка… Чи не завітали б ви увечері до нас на фуршет? Звичайно, якщо любите пиво – в нас його буде кілька десятків сортів…

– Дружина одного з засновників Національного музею – Ольга Гішгорн?

– Так, так… Вона вважає, що ви під впливом Генрі Мура, але хоче придбати дві ваші роботи. Невеличкі. Наступного року пані Гішгорн збирається робити виставку тої колекції, що тримає в своєму вашингтонському особняку. У самій галереї Коркоран! «Te Mouse House» – так комічно зватиметься виставка. Унікальна можливість для молодого скульптора потрапити в одну з кращих галерей Америки…

– Коркоран? Найстаріша галерея міста? Та, що навпроти Білого дому? – художник приємно вражений. Ось воно, визнання. Все ж таки людей цікавить мистецтво. Мистецтво його країни і його власне мистецтво. Отож не марними були зусилля, аби виставка побачила світ…

– Так, звичайно, якщо в Коркоран, то продам… Інтерв’ю з журналом «Сітізен»? Зробимо. Прийом у посольстві? Будемо.

Успіх, овації, інтерв’ю, слава і всенародне визнання. Все ж таки у мистецтві – сила. Воно, як сказав класик, «останній притулок свободи». А світ ще не бачив сили нашої свободи.

– Звичайно, каталог виставки вражає. Хотілося б, щоб були трохи кращі англомовні редактори. Невже ніхто з діаспори не взявся відредагувати? Це ж для справи… А матеріал вражає.

– Що за блискуча ідея – поєднати археологію із сучасним мистецтвом! Це геніально! Кому таке спало на думку? Хто автор? Яка енергія, яка сила!

Художник задоволено посміхається у вуса. Хоч і не був ніколи особливо скромним, але тут визнання і захват публіки перевершили всі його сподівання. Оце так старт! Варто творити… Міжнародний валютний фонд, галерея Коркоран, посольства, прийоми… Що далі – Нью-Йорк і світове визнання? Варіанти можуть бути безкінечні…


Нью-Йорк, трьома місяцями пізніше, 1993,

виставка «Мистецтво світанку цивілізації»

в Українському музеї на Мангеттені, 2-га авеню


Художник понуро топчеться перед входом у музей, вирішуючи, чи варто йти на відкриття задуманої ним виставки. Археологія? Так. Усі археологічні експонати з вашингтонської виставки перекочували до мистецької столиці світу. Підійшов огрядний дядечко, постійний клієнт бару «Лис Микита»:

– То це ваша виставка, трипільшька?

– Була наша, стала не наша…

– Така дайнамічна айдіа – поєднати аркеольогію із сучасним мистецтвом, показати жв’язок поколінь, енергію – flow – у нас говорять по-англійшьки. Не можу дочекатись!

– Там тільки археологія залишилась, сучасного нічого нема, не підійшло…

– Але ж то ви привезли виставку до Стейтів?

– Я привіз.

– То як же так вийшло, що її переполовинили?

– Так вирішило рідне посольство, та ще от музей ваш діаспорянський з ними разом. Я тепер сам собі бригадир.

– Не журіться, молодий чоловіче, все влаштується. Ошь моя картка, може щось треба…

– Не пропадемо!


Кафе «Веселка», 2-га авеню, ранок наступного дня після відкриття виставки в Українському музеї

Сопілкар зі Львова Микола підходить до зажуреного депресованого Художника. Бере каву, посміхається, сідає.

– Ось тобі свіжа преса, брате. Тепер, кажуть, трипільці Мангеттеном ходять… Це про тебе? Був на відкритті виставки?

– Ні, не був…

– Оце так, а я був. Там уже нові куратори інтерв’ю пресі роздавали. Директорка музею в дизайнерській трипільській сукні збирала компліменти. Рідне посольство якогось клерка прислало, у пом’ятому костюмчику – виголосив «хвалебну речь». А потім одна молода археологиня брошуру презентувала – така кучерява і гарна дівчина – з Прінстона, кажуть.

– Яку ще брошуру? – здивовано перепитує екзильний Художник, а в душі його здіймається циклон і антициклон одночасно.

– Я ж кажу – свіжа преса! – Микола віддає лискучу кольорову брошуру.

– Отакої, то це ж фотографія з мого каталогу, який я в Києві видав… – читає. – О, то це ж моя стаття, тільки трохи перекручена… Англійська мова і справді краща… У них що, свого матеріалу на Заході нема? Ти взагалі щось про авторське право знаєш, брате?

– Е, забудь. Коли починають дуже критикувати, то це комусь повинно бути вигідно… Залишаєшся в Нью-Йорку?

– Залишусь трохи, попрацюю. Подивлюсь, що далі з моєї виставки зварганять.


Київ, листопад 1995,

двір скульптурного комбінату на Подолі

Художник тягне на плечі мішок гіпсу, який йому виписали на виконання замовлення меморіальної дошки відомого Письменника в центрі міста. Машини немає, ловить тачку. На чорній «волзі» підрулює Руслан Кучерявенко, завідувач архітектурних пам’яток міста. Кажуть, посада прибуткова, кожне художнє замовлення проходить через його стіл. Він визначає, судить і бере усе, що треба. Не корито, та годівничка неабияка.

– На машину не заробив у Нью-Йорку? – скептично шкіриться Кучерявенко. В руках тримає валізу, до якої причеплена телефонна трубка. На даху «волги» антена, як сирецька телебашта. Весь пристрій скидається на рацію часів німецької окупації. Художникові пальця в рот не клади:

– А це у вас мобільний телефон чи пристрій для заглушки ворожих голосів у спадок від батька-генерала із застійних часів дістався?

Кучерявенко ображено майнув фалдою шкіряного плаща і заклопотано забубонів у трубку. Поговорювали, що чиновник, коли вчився в художній школі, мав цілий набір своєрідностей. Підперезувався корсажем, наприклад. Мабуть, осанку ставив. Чи живіт ховав. Художник придивляється до талії чиновника, але вирішує промовчати щодо корсажа. Підкотила тачка.

– Робота буде готова вчасно, через два тижні, як було домовлено, – кидає Художник і вантажиться в тачку разом з гіпсом.

– Попрацюй, попрацюй… – Кучерявенко в супроводі кількох кривозубих підлабузників відрулює на «волзі», зловтішно посміхаючись.


Київ, двома тижнями пізніше.

Художня рада, приймають роботу Художника,

вул. Б. Хмельницького, 68

У спітнілого Кучерявенка очка бігають, як у австралійського хамелеона.

– Для чого ж він у гіпсі робив? Ми ж іще не затвердили… Це його проблема – не треба було спішити… Бо щось тут не та художня концепсія, не той собор. Зовсім не те малось на увазі… Собор мусить бути маленький, і журавлі так низько-низько над степом… Читайте класика!

Художник мляво пробує протестувати, наперед знаючи, що роботу заріжуть. Метровий гіпсовий макет меморіальної дошки одиноко і сумно стоїть посеред кабінету Письменника. Підлабузники-чиновники виводять тоненькими голосками і перехиляють чарка за чаркою заморський коньяк хазяїв, заїдаючи пирогами з картоплею:

– Е, мало він каші з’їв. Молодий…

– Мабуть, там, у Нью-Йорку перевівся – не відчуває рідної культури, не знає, де наше коріння… А мусить бути отак.

– Як «отак»? Покажіть, намалюйте, і ви ж колись художниками були, не завжди ж у кабінетах… – ще одна наперед приречена спроба протесту митця.

– А то не наша справа, то твоя – малювати. Недопрацювали, молодий чоловіче, недопрацювали.

Художник втомлено відходить від гіпсового барельєфа, з розпачу теж вихиляє чарку коньяку і згадує слова побратима Миколи: «Коли критикують, то комусь це вигідно».

Кучерявенко в іншому кінці кімнати посоловіло і переможно виводить своєї довірливим слухачам-родичам:

– От так треба було зробити, ця робота нікуди не годиться, цю не можемо затвердити, наші діти нам не пробачать. Наша культура – найрідніша в світі. Наше слово не вмре, не загине. Совість – головне! І лебеді так низенько-низенько, чи гуси…

– Будемо допрацьовувати, знайдемо когось з наших… – виносить вердикт дрібноокий зам і ковтає шматок маковика.

В голові чиновника округлюються цифри відкату, що перепаде через «наших», і під корсажем розливається приємне тепло чи то від коньяку, чи то від помсти… Кому потрібні такі вільні митці? Вільних ніхто не любить.


Відкриття меморіальної дошки, квітень 1996

Кучерявенко зі свитою виголошує промову. Вже зовсім інша меморіальна дошка, відчута і перероблена «нашими», сумно й одиноко дивиться на натовп. Щось у ній вгадується з минулої роботи Художника. Гіпсова версія роботи Художника, забракована худрадою, пилюжиться на горищі його будинку на Нивках. Сам Художник у цей час знову в Нью-Йорку, на Мангеттені.

Кучерявенко, проймаючись глибоким відчуттям відповідальності перед «найріднішою культурою» і майбутніми поколіннями, патетично проголошує промову:

– Світоч української культури! Титан! Яка геніальна робота!..

З-під поли чиновникового піджака зрадницьки виглядає край корсажа, яким підперезане його неслухняне пузо. З кишені солідно поблискує новий мобільний телефон, уже без валіз і антен – технічний прогрес.


Вересень 2002 року, Київ

Місто змінило своє обличчя за останніх сім років. Кучерявенко міцно вріс у крісло в конторі на Подолі й затверджує художні проекти. Деякі провалює, керуючись власним корсетним патріотизмом. Ба більше – пішов угору: сам як архітектор підписався під найбільшими проектами перебудов. Тільки й того, що підписався. Халтурні стовпи на Хрещатику рано чи пізно таки заваляться…

Ще не до кінця зломлені чи оглянцьовані ЗМІ вперто порівнюють Кучерявенка з Лазарем Кагановичем. Той свого часу теж хотів змінити обличчя міста – переінакшити його на свій копил, повирубувати тополі й каштани… Теж упивався владою, грошима і власною безкарністю. Прикриваючись мистецькими смаками й удосконаленнями, зводив пам’ятки власної нікчемності.

Місто протистоїть по-своєму. Розсипається бризками зухвалого сміху ще недозомбованих постсовком студентів Художньої академії, що на вічних пагорбах. Місто залишається собою в скверах і парках, у затишках ще не вирубаних Кучерявенком тополь. Художник працює в Нью-Йорку, але щоліта повертається до свого міста, бо тут йому легше дихається. Він уже давно вирішив стати сам собі спонсором, здобути фінансову незалежність, щоб ніколи не залежати від Кучерявенків і йому подібних.


Балтимор, вересень 2002,

Український фестиваль у Петерсон-парку

Художник щойно скінчив велике скульптурне замовлення у цьому місті й декомпресується пивом разом з друзями на зеленому газоні, спроквола про щось бесідуючи. Трохи про політику, трохи про мистецтво, трохи про виживання на еміграції. Сонце шкварить більше ста за Фаренгейтом, на сцені ансамбль «Лиман» танцює гопак. Маленькі негренята із сусіднього гетто марно пробують повторювати рухи танцю…

Жваво у фестивальних лотках іде торгівля варениками, сувенірами й дитячою літературою. На чужині іммігранти[1] особливо чутливі до патріотичного виховання своїх дітей. Ціни кусаються – 30—40 зелених за лискучі солоденькі книжечки про Івасика Телесика та Пана Коцького видавця Ґудзика-Пудзика. Люди знаючі про нього кажуть, що його українське слово перевершить своєю безглуздістю тільки арабську абракадабру…

– Хтось добрий робить бізнес на сантименті переселенців… Подумати – дитяча література, і такий раптом ажіотаж у ситих американосів! – сьорбаючи пиво, роздумує сопілкар Микола з Нью-Йорка. Він теж прибув до Балтимора підробити на святі.

– Коли ми вже твій диск почуємо? – питає Художник, знаючи, що це Миколина заповітна мрія.

– Коли самі себе розкрутимо, тоді й почуємо… – філософськи відповідає той. – Я чув, ти теж подався ілюструвати дитячу літературу?

– Подався. Минулого літа здав ілюстрації в Києві в одну відому контору. Ціле літо витратив, щоб виконати замовлення. Хотів, щоб дітям в Україні додалось трохи екзотики… Акваріум, морське дно – довго вигадував.

– Ну й що?

– А вгадай! Отримали у видавництві ілюстрації, подзвонили, розкритикували, сказали, що грошей поки що нема на заплановану книжку. Зависло.

– Буває. Поки сам собі не видаси, ніхто тобі не видасть, – Микола про своє…

Через годину, ще після пляшки пива, Художник підходить до одного з епатажних новоприбулих книготорговців. Роздивляється.

– Як бізнес? – питає.

– Потихеньку. Дитячі книжки найкраще беруть. Бачили можливості сучасної поліграфії? Були б такі, коли ми виростали… Це все – Ґудзикові-Пудзикові.

– А оця – про морське дно? – Художник бере в руки книжку, з того часу, як робив ілюстрації минулого літа, тема ця його цікавить.

– Це нова – на початку року вийшла. Розбирають, остання залишилась.

У Художника потихеньку закрадається холодок усередину, незважаючи на пекельну спеку… Нехотячи перегортає сторінку. Знайомі малюнки хитро дивляться на нього звідти. Ще одна сторінка – ще одна до болю рідна ідея. Композиція на розвороті, образ, що ніяк не вдавався протягом двох тижнів…

– Ну що, будеш брати? Це найкраще видавництво в Україні. Дуже модне, – крізь туман спантеличеності чує Художник. Усвідомлення, що дивиться на власні ілюстрації, недобре, але міцно вкорінюється.

– Буду, – повільно витягає з кишені дві останні двадцятки і розраховується.


Балтимор, вечір того ж дня, майстерня Художника

На підлозі розкладені оригінали його власних ілюстрацій, які гуляли видавництвами Києва з минулого літа, доки не матеріалізувались в офісі Ґудзика-Пудзика. У кріслі навпроти сидить інженер з Болівії – Хаїм Шварцберг і крутить у руках щойно придбану на фестивалі книжку незнайомою йому мовою. На столі стоїть пляшка «Житомирської» і дві стопки.

– You’ve got screwed, buddy. (Тебе, друже, надурили…)

– You think? I am not paranoic? After all – his pictures are good, so many details, new details… (Думаєш? У мене ще не всі з голови клепки повибивало? Непогані ж ілюстрації, багато нових деталей…)

Хаїм Шварцберг недовірливо хитає головою – він п’ятдесятилітній філософ із джунглів. Його батько – родом з Ізмаїла, Художник родом з Одещини, на цьому і зійшлись. Півгодини тому Хаїм повідомив Художникові, що знає дещо про українську історію. Виявилось – знає: козаки зупинили Наполеона й Гітлера.

– Це тебе в Болівії навчили? – питає господар майстерні, впізнаючи все більше й більше своїх ідей у новоспеченій книжці. – Що б у тебе в Болівії зробили за таке? – вказує на малюнки.

Хаїм, а по-американськи Джеммі, живописно починає змальовувати болівійські звичаї і їхні лапаські (Ла-Пас – столиця Болівії) варіації. Як усі народжені недалеко від пекучого екватора – емоційно розмахує руками, щось доводить. Гаряча кров. Художник слухає, але повз вуха. Може, просто перебрав пива на фестивалі. Єдине, що просотується у його притуманену свідомість, – це остання Хаїмова мудрість.

– Shit happens, buddy. (Всяко буває, друже…)

– Shit happens (Всяко…), – вже веселіше погоджується Художник.

Гей-тітоньки!

Найкраща фікція – дійсність.

Марк Твен

Дві київські тітоньки виграли в лотерею «зелену картку» – дозвіл на право проживання в Штатах. У першої донька вийшла заміж за американця, син другої з дружиною й онуками виїхав до США по роботі ще п’ять років тому. У посткомуністичному Києві обом тітонькам було самотньо й незатишно. Обидві розлучені й сумували за дітьми й онуками. Тому жінки вирішили їхати…

Старша з них, Оксана, все життя пропрацювала на Дарницькому комбінаті швачкою-мотористкою. Вона й сама була моторна і мала хороше здоров’я, та тільки іноді любила «закладати». Звичка дісталася їй у спадок від чоловіка, якого вона покинула ще десять років тому, коли донька закінчила школу і вступила до медінституту. Оксані тоді було сорок п’ять, і далі терпіти знущання постійно п’яного алконавта було не сила. Проте відлуння стресів, жах і безглуздість двадцятирічного подружнього життя її іноді накривали хвилею, і тоді вона починала себе жаліти і, відповідно, – «закладати». А загалом жінка була привітна, добра господиня, непосидюща і завжди елегантно вбрана київська тітонька.

Коли ж донька покинула медінститут і зібралася заміж за студента консерваторії Пітера, худого і завше сумного американця-гітариста, Оксана не запила, а на останні збереження закатала таке весілля, що про нього ще й досі пам’ятають усі родичі. Після від’їзду доньки Оксана захопилась спочатку езотерикою (зі збанкрутілої фабрики на той час уже звільнилась), потім почала щонеділі ходити до церкви і почитувати релігійну літературу.

Інша переможниця лотереї на «зелену картку» недавно відбула свій п’ятдесятилітній ювілей. Тридцять років вона провчителювала і тільки-но вийшла на ранню пенсію. Зарплати не платили, а мігрені перетворювали кожен день роботи в середній школі на суцільні тортури. Тому Аліна вирішила, що півжиття роботи на освітній ниві їй вистачить, і вже час серйозно подбати про власне здоров’я. Аби заробити, вона в’язала пухові светри і оптом здавала їх на базар через сваху. Жінка не мала бізнесової жилки, тому родичка обдирала її, як липку, проте на життя їй вистачало. Інколи син Микола передавав з Америки якісь гроші.

Аліна жила сама в центрі, в однокімнатній квартирі з телефоном. Нещодавно вона також спробувала нову професію – автовідповідача. З дев’ятої до п’ятої сиділа вдома й записувала повідомлення, за що їй досить справно платила «сірувата» фірма з нерухомості. Чоловік від неї пішов ще три роки тому до молодшої, але цьому вона була навіть рада. З двадцяти років спільного життя – останні вісім перетворилися на пекло. Чим складнішою ставала ситуація в країні, тим паскуднішим – характер чоловіка. Її Гриша був із того розряду худосочних псевдоінтелігентів, які свою нікчемність «зганяють» на домашніх – жінках і дітях.

Найбільше Аліна сумувала навіть не за сином, а за онуками. Двоє хлопчиків-близнят снились їй чомусь завжди у гумовому човні, який відносило в море. Вони розпачливо кликали: «Бабуню, рятуйте!» Майже щоночі Аліна прокидалась у гарячці від жаху й до ранку не могла заснути. Тому, коли несподівано знайшла в поштовій скриньці лист, що виграла «зелену картку», одразу ж зателефонувала синові й повідомила, що починає оформляти документи. Син обіцяв допомогти, бо досі мусив наймати дітям дорогу няньку.

Чиновники ще надовго запустили Аліну лабіринтами кабінетів, та врешті вона продала квартиру й отримала дозвіл на виїзд. Ще залишилась маса нерозв’язаних справ, але син уже зарезервував квиток на десяте жовтня – треба було летіти.

Щойно Оксана з’ясувала, що воно таке ПМП, – енергійно взялася оформляти всі документи і вже за півроку купила собі авіаквиток на десяте жовтня. Так несподівано і спокійна Оксана, і засмикана зборами Аліна тієї осені опинились на літаку авіаліній України рейсу Київ – Нью-Йорк.

У літаку Оксана примостилась біля вікна в самому хвості, Аліна ж – десь у середині салону. Тієї миті, коли шасі відірвались від землі, обидві жінки відчули, може, вперше в житті, якийсь незбагненно глибокий простір – СВОБОДУ непідвладну земним законам, метушні й часу. Літак підняв їх у високе незвідане піднебесся. Скупчення хмар навіювали такі гарні думки й переживання, яких жодна з них уже давно не відчувала. Кольори хмар за вікном змінювались від сніжно-білого до рожево-перламутрового і підносили дух мандрівниць ще вище у зоряний простір.

У Дубліні старий літачок робив посадку й дозаправку. Натовпові окрилених і трохи підпоєних українців, яким випало перетнути залізну завісу совєтських кордонів (що завжди тривожило і надихало), дозволили вийти у вестибюль. Дублінський аеропорт був першим «закордоном» і для Оксани, й для Аліни. Вони повільно шпацерували по залі, зачудовано дослухались іншомовних оголошень, непомітно розглядали людей, вдихали незнайомі запахи і були у повній ейфорії. Життя давно не здавалось таким яскравим.

У центрі зали аеропорту Шенон стояв стенд з копіями старовинних прикрас кельтів, нащадками яких вважає себе кожен справжній ірландець. Дивовижної краси мідянисті сережки, намиста, браслети і пряжки лише здавалися недбало розкинуті на червоному оксамиті. Насправді тільки уміла рука закоханої в свою праісторію людини могла зібрти таку міні-виставку. Прикраси загадкових кельтів у павутинні зеленавої патини ширили чар древньої країни зелених пагорбів і дух войовничих тисячоліть волелюбного народу.

Натовп із постсовдепівського літака завис біля барвистих вітрин дьюті-фрі. Тільки дві скромно одягнуті жіночки заворожено тупцяли перед кельтською виставкою і зосереджено вдивлялись у незнайомі літери. Оксана й Аліна стояли перед стендом і не помічали ні базарної метушні своїх співгромадян, ні одна одної, не чули оголошень. Їх манила, як магнітом, краса і справжність давнього нордичного мистецтва. Їм здавалось, що ця невелика виставка є вікном у свободу для їхніх понівечених жорстокою реальністю, але ще не зовсім затерплих душ…

Та от хтось із співгромадян їх гукнув – час вирушати в заокеанську дорогу. Як це чудово, що літак летів саме туди, куди летів – до невідомої далекої країни, в якій усе ще можна здійснити мрії. Обидві мимохіть посміхнулись одна одній – дві людини, на якусь мить об’єднані мистецтвом, і в задумі, кожна про своє, попрямували до літака.

На страницу:
1 из 5