Антивірус

Олександр Есаулов

Антивирус

Антивирус

До читача

Шановні друзі! Ви придбали книжку про пригоди Сергійка у незнайомій вам країні – Заекранні. Але ж незнайома вона тільки на перший погляд. Кожного разу, коли ви сідаєте до комп'ютера, ви здійснюєте подорож до цієї незвичайної країни. Ви просто не думаєте про це, але подорож відбувається! Цікава, захоплююча, з безліччю пригод, і ви знов і знов бажаєте її здійснити, для чого знов і знов умикаєте розумну машину, вірного друга та доброго помічника.

Дорогий читачу!

У цій книжці ти зустрінешся зі знайомими тобі героями з книжки «Game over!» – Великим Процесором, його помічником Чипсетом, а також й новими героями: Сергійком, дочкою Великого Процесора Інформою та багатьма іншими.

Розділ 1

Як Сергійко познайомився з Дроником

Канікули, канікули! Що не кажи, але є в школі одна дуже приємна річ, і ця річ називається солодким словом «канікули». Звичайно, літні канікули – це клас, але зимові – особливі, бо це Новий рік, а Новий рік – улюблене Сергійкове свято. А для кого воно не улюблене? Коли ще стільки подарунків буває? Коли так приємно пахне ялинкою? А сама новорічна красуня? Стоїть у куточку кімнати, переливаючись безліччю барвистих вогників та іграшок…

Отож! На новорічні канікули Сергійко відпочивав у повне своє задоволення. Звичайно, Сергійкові не п'ять рочків, щоб бігати по новорічних ранках і одержувати в подарунок барвисті коробки з цукерками від ряджених Дідів Морозів і тридцятирічних Снігуроньок.

– Тату, – сказав Сергійко батькові минулого року в один із передноворічних днів, – я все розумію: традиція – є традиція, але якщо ви з мамою хочете привітати мене з Новим роком, купіть мені краще кілограм цукерок і дайте спокійно посидіти за комп'ютером не стільки, скільки можна, а стільки, скільки я хочу. Оце буде найвідпадніший подарунок. Хіба мені три рочки? Чи я не бачу, як Дід Мороз кожні двадцять хвилин на перекур бігає, а Снігурка регулярно складає йому компанію?! А того року Снігурка в буфеті разом з Колобком пиво пили! Можна подумати, що потерпіти не можна, діти ж навколо…

Тато похитав головою й зітхнув, пробурмотівши незрозуміле:

– Ось вона, акселерація…

Однак цього року батьки так і вчинили. На стіл Сергійкові було поставлено здоровезний пакет із цукерками, а мама сказала, що на новорічні канікули обмеження на користування комп'ютером і так само обов'язковий відбій о десятій вечора скасовуються.

– Ну, мамусю, ну, татусю, оце клас! – І Сергійко по черзі розцілував маму, а потім тата.

І почав розважатися. Ходив з друзями в кіно, катався на ковзанах – добре, що поруч із будинком кожної зими свідомі батьки заливали невелику ковзанку. Кататися на лижах їздили до Голосіївського парку. Узимку там було просто класно! Ну і, природно, комп'ютер! Мама, дивлячись, скільки часу Сергійко сидить за цим «однооким чудовиськом», морщилася, але терпіла: якщо дозволила, значить, дозволила. Мама ніколи своїх слів назад не брала.

Сьогодні він грав на комп'ютері – будував державу. Гра була не нова, але досить складна. Треба розподілити людей на захист кордонів, будівництво, промисловість, сільське господарство й усе, усе, усе, а людей ніяк не вистачало. Усю роботу з державотворення треба забезпечити грішми, кіньми, зброєю й іншими потрібними речами, запаси яких катастрофічно швидко зменшуються. Біля кордонів уже з'явилася ворожа розвідка: підступні степовики не дрімали. Запахло війною, а армія не готова і як слід не озброєна, військових запасів теж мало. Сергійко хапався за голову, розподіляючи куці резерви, організовуючи виробництво мечів, шабель, луків, стріл, обладунків, розводячи коней, і робив іще величезну кількість справ, необхідних, аби дати відсіч нападу степовиків.

– Так, – міркував він уголос, – п'ять тисяч осіб дамо на виробництво зброї, триста – на виробництво продовольства. Нічого, потерплять… Якщо не відіб'ємося, для чого той вирощений хліб? Усе степовики заберуть. Іще дві тисячі на виробництво металу… Із чого зброю робити? Залізо завжди потрібне! На науку двісті… Добре, наука переб'ється! Ні, науку треба-таки залишити. Нехай нову зброю винаходять.

Сергійко шепотів уголос, куди й скільки посилати людей, грошей, металу й інших ресурсів. Але нічого не виходило: кінці ніяк не сходилися, чогось обов'язково не вистачало. З усього було видно, що він знову не встигне підготуватися до війни і, як завжди, степовики вдарять несподівано. Так і сталося: на горизонті з'явилася пилюка: вона здіймалася з-під копит величезної армії степовиків, які насувалися на Глюкландію. Сергійко цілком пристойно знав комп'ютер, але цю гру ніяк не міг розкусити. Скільки спроб він уже зробив, а йому жодного разу не пощастило довести гру до переможного кінця, жодного разу не вдалося перемогти степовиків. Схоже, що так буде й тепер.

Захопившись, він і не помітив, як із комп'ютера вилилася невеликих розмірів синювата прозора хмаринка. Вона плавно опустилася вниз, попливла вздовж стіни, на мить затримавшись біля новорічної ялинки, повернула й непомітно опинилася за Сергійковою спиною. Хмаринка розпухла, згустилася, позначивши всередині контури людини, і, нарешті, зникла, залишивши після себе хлопчика років тринадцяти-чотирнадцяти, рудоволосого, веснянкуватого, з великими передніми зубами, що визирали з-під верхньої губи. Хлопчисько був одягнений у незвичний сріблястий спортивний костюм, який щільно облягав струнке тіло. На голові стирчав зовсім не підходящий до костюма ковпак блазня з трьома дзвіночками теж сріблястого кольору.

– Агов, ти чого? – дзвінким голосом сказав хлопець, дзвіночки при цьому підстрибнули й мелодійно задзвеніли. – Скільки можна Глюкландію мучити? Не вмієш грати, то не лізь! Теж мені, спеціаліст… Уся Глюкландія від тебе вже обридалася!

Сергійко здригнувся від несподіванки й круто повернувся на старенькому поворотному кріслі. Від різкого руху з хрестоподібної остови вилетіло коліщатко, крісло нахилилося, і Сергійко мало не впав на підлогу, прямісінько до ніг несподіваного гостя.

– Ти хто? Звідки ти взявся? Як потрапив сюди? Мамо! Мамо! – голосно закричав він, схопившись за стіл, щоб не впасти.

У квартирі панувала повна тиша.

– Та досить тобі! Став би я оце мамкати… Немає її, до магазину пішла.

– А ти звідки знаєш? Ти що, слідкував за нами?

– Звідти! Знаю, і все! А слідкувати… Дуже потрібно! Ти хіба прем'єр-міністр, щоб за тобою слідкувати?

– Та хто ти такий зрештою? – зовсім розгубився Сергійко від такого нахабства.

– Я – Дроник, королівський блазень, – хлопець труснув головою, і бубонці стверджувально дзвякнули на його високому сріблястому ковпаку.

– Хто? – Очі зовсім приголомшеного Сергійка округлилися від подиву. – Якого ще короля?

– Великого Процесора, Хазяїна та Володаря Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень. А він і не король зовсім, він Великий Процесор, зрозумів? – Дроник благоговійно притулив руки до грудей. – Ти б бачив, як він на комп'ютері працює! Тобі й не снилося!

– А де він живе, цей Великий Процесор, хазяїн цих… ну… чипсів і зчеплень?

– Не чипсів, а Жорстких Дисків, Чипів і Числень. У Заекранні живе. Ех ти, комп'ютерний знавець… Ти що, і справді не знаєш, де в комп'ютері Великий Процесор знаходиться?

– А де?

– Ну ось, бачиш екран? До екрана – це фізичний світ, а за екраном починається Заекрання. Це й є моя країна. Там багато хто живе, не тільки Великий Процесор. Ти щовечора приходиш до нас і починаєш будувати Глюкландію. Якби ти знав, скільки дурниць ти робиш у кожній грі! Була б моя воля, я б тобі давно заборонив до комп'ютера підходити ближче, ніж на п'ять метрів! Командуєш глюками, а сам за все життя нічого путнього не зробив. Як же ти можеш країною керувати, якщо до цього часу нічого про неї не знаєш?

– Глюками? А це хто?

– Глюки – це жителі Глюкландії. І взагалі… Ось ти хто?

– Сергійко… А! – зрозумівши, що від нього хоче Дроник, скрикнув Сергійко. – Людина!

– Ось! – задоволено сказав Дроник. – А я глюк! І всі, хто живе в нас, – глюки.

– Ясно!

– Нічого тобі не ясно! Щовечора ти влаштовуєш у Глюкландії шурум-бурум. Раніше ще нічого було, стерпно, а останніми днями від тебе зовсім життя не стало! Наче з ланцюга зірвався: цілий день! Тобі добре, ти комп'ютер виключив і забув, а що потім у Глюкландії робиться? Великий Процесор закасує рукави й починає виправляти твої помилки. Знаєш, як швидко він працює? Ого! І то порпається хвилини півтори, а за півтори хвилини він корисного зміг би стільки зробити! А ти через годину знову те саме… Ти зрозумієш коли-небудь, що для того, аби країна нормально розвивалася, вона має піклуватися про своїх громадян? Що ж ти до армії відправляєш п'ятьох, а хліб вирощувати жодного? А що глюки жуватимуть, ти подумав?

– А-а-а… – очманів від такого натиску Сергійко.

– Бе-е-е… – передражнив його Дроник, і бубонці на його ковпаку знову дзвякнули, але вже начебто глумливо.

Дроник оглянув кімнату Сергійка, гмикнув, підійшов до вікна й скептично оцінив краєвид.

– Авжеж, тепер я зрозумів, у кого ти вчився! Це ж треба! Сміттєві баки поставити просто під вікнами! Я не кажу про протокол, але ж смердить! Якби таке її Величність Маплата побачила, ой, перепало б комусь! – Дроник навіть похитав головою, уявляючи, як перепало б тому придворному, який додумався б поставити сміттєві баки під вікном палацу. – А Великий Процесор, той узагалі на цифру розклав би!

Сергійко підійшов до вікна й подивився на сміттєві баки. Скільки себе пам'ятав, вони стояли на крихітній асфальтовій площадці, метрів за десять від під'їзду. Хлопчик навіть не замислювався, красиво це чи ні. Він звик до поганого запаху, який досить відчутно піднімався до вікон у спекотні літні дні, і тому подумки погодився, що Дроник має рацію: який дурень їх отут поставив? Але вголос сказав зовсім інше.

– Ти не дуже задавайся! Подумаєш, сміттєві баки в нас не там стоять… Зате у вас немає… – Він на секунду запнувся, міркуючи, чого ж може не бути в Заекранні. Погляд його впав на комп'ютер. І справді, які в комп'ютері можуть бути комп'ютери?

– Комп'ютерів! – закінчивши, він переможно подивився на Дроника.

Дроник навіть захлинувся від сміху, схопившись руками за живіт.

– Ну ти сказонув… – І відсміявшись, додав: – Слухай, а ти не хочеш побувати в Заекранні? Подивитися, як ми живемо?

– А можна? – із подивом і сумнівом запитав Сергійко.

– Щиро кажучи, не дуже, але я тебе запрошую.

– Звісно, хочу! Тільки що я мамі скажу? Раптом вона не пустить? Хоча зараз канікули… А ми Новий рік не пропустимо?

– Ну, цього ти не бійся! У нас час тече зовсім по-іншому. Ось ти можеш пробути у нас цілий місяць, а у вас мине одна секунда.

– Як це? – здивувався Сергійко.

Дроник труснув головою, і бубонці знову мелодійно дзвякнули.

– А я й сам до пуття не розумію. Це Великого Процесора треба запитати. Він мені якось пояснював, та я не все зрозумів.

– У нас за секунду мільйон операцій відбувається, а у вас усе повільніше… Чи операцій менше… Коротше, захочеш – сам у нього спитаєш. Ось. Ну то що? Ідеш?

Сергійко замислився тільки на одну мить. Побувати в Заекранні? Про таке він не чув і не мріяв! Хіба можна було не скористатися з такої нагоди? Правда, треба було б, як годиться, спитати дозволу у батьків, але вдома нікого не було, а Дроник – він чекати не стане. І Сергійко зважився.

– Гаразд, я тільки мамі записку напишу.

Сергійко знайшов на столі половинку чистого аркуша й великими літерами написав:

«Мамо, ти не хвилюйся. Я пішов у гості в одне місце. Незабаром повернуся. Сергійко».

Записку він поклав на кухонний стіл, притиснувши чашкою з холодним чаєм. Окинувши прощальним поглядом свою невелику, але дуже затишну кімнату, Сергійко коротко сказав незвичайному гостеві:

– Я готовий!

Дроник мовчки міцно взяв хлопця за руку. Обидві фігури огорнув легкий блакитний серпанок. Спочатку він був прозорим, майже непомітним, потім згустився так, що контури тіл у ньому розчинилися й перестали проглядатися. Серпанок стиснувся у дві маленькі хмаринки, які одна за одною пропливли над підлогою до системного блоку і всмокталися в незайнятий порт (саме туди, звідки трохи раніше у фізичний світ потрапив королівський блазень Дроник)…

Так Сергійко познайомився з блазнем Великого Процесора, Хазяїна й Володаря Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень і вирушив у найнеймовірнішу у своєму житті подорож.

Розділ 2

Великий Процесор, хазяїн і володар Заекрання, жорстких дисків, чипів і числень

У великому кабінеті за округлим столом, над яким на спеціальних підставках стояло штук вісім моніторів, у дорогому кріслі-вертушці з чорної шкіри сидів чоловік років п'ятдесяти. Його обличчя прикрашала коротко підстрижена сивувата борідка. На самісінькому кінчику носа незрозуміло яким чином тримались окуляри у важкій роговій оправі. Густе русяве, трохи посивіле волосся було коротко підстрижене. Одягнений чоловік був дещо несподівано для свого віку й солідності кабінету: легковажна жовта шапочка з довгим блакитним козирком, на якому жовтою в'яззю було вишито «А я такий!», легка футболка жовтого кольору з короткими рукавами й написом на грудях «Ну треба ж!», сині спортивні штани й зеленувато-жовті кросівки. Товсті короткі пальці впевнено й легко пурхали над клавіатурою з неймовірною швидкістю. Це був Великий Процесор, Хазяїн і Володар Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень. Він захоплено працював відразу на всіх комп'ютерах, переїжджаючи на кріслі від одного монітора до іншого, неголосно наспівуючи при цьому щось легковажне:

І Заекрання мені сниться величезне,І крутість моя справжня і кремезна…Вінду настрою та і спати вже піду,Та тільки вірус знову знищив нам вінду…

А далі починався приспів, який зовсім не вписувався ні до якого протоколу:

Ах, вірус, вірус, вірус, вірусочок,Віддай мені вінди хоча 6 шматочок,А то ось мамця вся, напевно, обридалась,На пам'ять ні шматочка не зосталось…

– А ось так? І ось так… – під носа бурмотів між музичними вправами Великий Процесор.

Враз двері різко відчинилися і в кабінет вбігла дівчинка років тринадцяти в потертих джинсах і барвистій футболці.

– Тату!.. – почала вона примхливим тоном, але не встигла закінчити фразу, як за нею в кабінет зайшла велична дама в розкішній сукні. На її високій зачісці виблискувала маленька корона, що трималася невідомо як.

– Хазяїне і Володаре Заекрання… – церемонно почала вона, потім махнула рукою й сказала зовсім по-домашньому: – Процю, з цім дівчиськом немає ніякого ладу! Хоч би ти вплинув на неї. Ні, ти лише поглянь!

– Ну мамо!

– Інформо! Ти майже наречена, а ходиш у чому попало! Це одяг для простих глюків, а не для принцеси! Ти обличчя Заекрання! Коли ти це зрештою зрозумієш! Ти маєш подавати приклад й бути зразком, на тебе ж покладено відповідальність…

Дівчисько з посмішкою подивилося на Великого Процесора.

– А я думала, що обличчям Заекрання є тато! Великий Процесор, Хазяїн і Володар… – перебільшено врочисто вона повністю проказала офіційний титул батька.

– Ну ось, бачиш… – розгублено звернулася до чоловіка пані Маплата. – І так цілісінький ранок. А все ти! Який приклад ти подаєш дочці? Сам одягаєшся, як останній босяк! Ти подивися на себе! Боже мій, я ж просила тебе не взувати ці жахливі спортивні черевики… Що це за хвацькі надписи? «А я такий»… – із непідробним жахом прочитала королева напис на шапочці, двічі затнувшись. – Який, дозвольте дізнатися?

– Татусик у нас класний! – вставила два слова в монолог королеви принцеса.

– Маплато, не бурчи! – відірвав погляд від монітора Великий Процесор. – Я не на врочистому прийомі, а у своєму кабінеті, тому дай можливість одягатися, як мені зручно, а не як потрібно для дотримання протоколу! А щодо написів – то я, може, їх колекціоную! Хтось марки, хтось старі комп'ютери, а я ось написи! І це раритетні, можливо, екземпляри. Знаєш, скільки вони коштують, якщо їх продати з аукціону?

– Ось-ось! А Інформа на тебе дивиться – і туди ж! А вона ж дівчинка! Дочекаюсь, що вона теж що-небудь на собі напише, на зразок «Одягаюсь тільки з секонд-хенду!» Це ви, чоловіки, можете дозволити собі ходити, у чому вам заманеться, а нам слід ходити, щоб мати вигляд і бути відповідними! От побачить тебе хто-небудь у такому вбранні, – вона повернулася до доньки, – і що подумає? Що у тебе забракло смаку! От що!

– Маплато, благаю тебе, не бурчи! На все свій час. Знайдеться хтось, і вона захоче мати вигляд і бути відповідною. А тепер… Яка різниця, у чому вона вдома ходить?

– А як хтось у гості прийде? – не здавалася дружина. – Ось раз – і Чипсет доповідає: у нас гості! Що тоді? А раптом це майбутній наречений? А принцеса вдягнена абияк й невідомо з якого базару… Вона ж принцеса, ти розумієш це?

– Які у нас можуть бути гості? Та ще несподівані? Дорогенька…

Цієї самої хвилини, перервавши Хазяїна й Володаря на півслові, прочинилися двері і до кабінету зайшов дворецький Чипсет, витончений парубок років двадцяти п'яти, у строгому чорному костюмі і сліпучо-білій сорочці з чорним метеликом. Голова його була вкрита капелюхом, схожим на щось середнє між канотьє й циліндром, у руці – палиця з маленьким золотим набалдашником.

Трохи розгублено він звернувся до свого владики:

– Мій Володарю, у нас гості…

У кабінеті запало мовчання. Великий Процесор розгублено дивився на дворецького, пані Маплата, боячись своїм торжеством скривдити чоловіка, відвела очі вбік, одна принцеса Інформа не приховувала радості. Нові глюки в палаці з'являлися рідко, і для принцеси кожен такий візит ставав великою подією, тому вона від радості засміялася.

– Не зрозумів… Хто у нас? – перепитав Великий Процесор.

– Гості! Гості! – радісно заплескала в долоні принцеса.

– Щойно з фізичного світу повернувся Дроник…

– Хто дозволив йому залишати Заекрання? – строго насупив брови Великий Процесор. – Це що за самовольство?

– Не знаю, мій Володарю. Він повернувся не один. Із ним людина з фізичного світу.

– От же лиха година!

– Хлопчик…

– Яке грубе порушення протоколу! – вигукнула королева Маплата.

– Людина! У нас у гостях людина! Тату, ти ж розповідав про людей, еге ж? Коли боровся з цією… з Гіреєю… Тебе ж люди врятували, еге ж? Ну, татусю, – термосила принцеса батька.

– Авжеж, доню, це було. Чипсет, я впевнений, теж прекрасно пам'ятає цих славних хлопців та дівчину – Рикпета, Кадима, Шанату, Васлу… Чи не так, Чипсете?

– Так, мій Володарю, я справді чудово їх пам'ятаю, а якщо й забуваю, то пам'ятник Великому Рятівному Чиху мені одразу нагадує.

Звичайно, як же йому не пам'ятати цю історію. Одна з чарівниць на ім'я Гірея затягувала до Заекрання хлопчиків і дівчаток, щоб ті грали на її боці. Зрештою, усе це закінчилося державним переворотом, під час якого Великий Процесор був розкладений чарівницею на цифру. Якби не щаслива випадковість через те, що Васла дуже вчасно для Великого Процесора чхнув, то невідомо, яким шляхом пішла б далі історія Заекрання.[1]

– Процю, невже ти прийматимеш людину в такому вигляді? – невдоволено спитала королева. – Може, ти все-таки вдягнешся відповідно до протоколу?

– А чим поганий мій вигляд? – питанням на питання відповів Великий Процесор. – У мене що, футболка брудна чи штани на цікавому місці порвані? Запрошуй їх, Чипсете.

Чипсет статечно підійшов до дверей, широко прочинив їх і легенько стукнув палицею по підлозі.

– Великий Процесор, Хазяїн і Володар Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень чекає на вас, шановна людино. А ти, Дронику, – строго сказав він блазневі, навіть не посміхнувшись і зовсім не за протоколом, – розстебни комір.

– Навіщо? – здивувався той.

– У найкращому випадку – намилять шию, у гіршому – по ній отримаєш.

Чипсет із поклоном пропустив у кабінет Сергійка. Дроник, передчуваючи добрячий прочухан, тягнувся за ним з найпохмурішим виглядом.

Хазяїн кабінету підвівся з крісла й вийшов із-за столу. Уся родина Великого Процесора з цікавістю розглядала незвичайного й несподіваного гостя. Нарешті Великий Процесор зволив перевести погляд на блазня.

– Хто дозволив тобі, Дронику, залишати Заекрання й проникати у фізичний світ?

– Ви, мій володарю, – сміливо й без найменшої затримки відповів блазень і враз пустотливо й відкрито посміхнувся.

– Коли це? Ти бреши – та не забріхуйся…

– Хіба я б насмілився? Мій володарю, чи ж не ви вчора ввечері, після того як знову наводили порядок у Глюкландїї й проганяли степовиків, висловили бажання повчити цього хлопчиська-гравця правильній грі?

– Щось я не пригадую…

Дроник хитро примружився:

– Ну як же, мій пане, а хто сказав: цей хлопчисько…

– Добре, добре, – перебив його Великий Процесор, якому зовсім не хотілося, щоб гість почув не зовсім дипломатичні висловлювання, вжиті вчора Хазяїном і Володарем, які, щиро кажучи, абсолютно не відповідали протоколу. Гравець і справді його дістав постійними помилками при побудові Глюкландії, і Великий Процесор дозволив собі трохи, так би мовити, висловити деякі думки з цього приводу.

– Хлопчику, а як тебе звуть? – несподівано для всіх запитала Інформа.

– Принцесо! – зойкнула королева Маплата. – Як ви можете… Яке порушення протоколу… У незнайомої людини! Вас повинні представити… Чипсете, будьте ласкаві! Чого ви чекаєте?

Чипсет розгублено зойкнув, бо через цю несподівану веремію зовсім забув запитати, як звуть гостя. Він розгублено подивився на Дроника, але той зробив вигляд, що його це зовсім не стосується, і змусив дворецького, який зовсім недавно обіцяв блазневі процедуру найвищого намилювання шиї, самому виплутуватися з ситуації.

Чипсет підійшов до гостя і ввічливо спитав, нахилившись до самісінького вуха:

– Як вас звуть, шановна людино?

– Мене? Сергій, – видавив із себе Сергійко.

– А який у вас титул? – знову несподівано для всіх запитала Інформа.

– Принцесо… – простогнала Маплата, мало не втрачаючи свідомість. – Хіба ж так можна?

– Який що? – здивовано перепитав Сергійко.

– Принцеса зволили запитати, який у вас титул, – знову взяв справу у свої руки дворецький Чипсет і, зрозумівши, що гість не розуміє запитання, пояснив: – Великий Процесор титулується як Хазяїн і Володар Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень, її Величність Маплата титулується як її Величність, королева Заекрання, Маплата. Її Високість, принцеса Інформа титулується як її Високість спадкоємна принцеса Інформа.

– А… – сказав протягом Сергійко, зрозумівши, чого від нього хотіли й гарячково міркуючи, який же титул у нього. Не вигадавши нічого кращого, він бухнув: – А я просто людина. А звуть мене Сергійко.

Чипсет із розумінням похитав головою. Він відкашлявся, зробив широкий запрошувальний жест рукою і з поклоном проголосив:

– Посол фізичного світу в Заекранні, просто людина, Сергійко, – після чого голосно стукнув палицею по блискучій паркетній підлозі.

Її Величність Маплата кивнула головою: посла, звичайно, можна й треба було прийняти. Протокол цим не порушувався.

Розділ 3

Його Величність Серж Перший

Від усього побаченого Сергійко розгубився. Ще б пак! Біля столу стояв здоровий бородатий дядько в спортивному костюмі і, посміхаючись, дивився на нього. Зовсім збивала з пантелику його зовнішність, особливо напис на футболці. Поруч із дядьком, у сукні, які він бачив тільки в кіно – величезній, неймовірно гарній, обвішаній коштовним камінням і перлами, блискучій, немов новорічна ялинка, – і з ошатною золотою короною на високій зачісці стояла королева. Її гарне обличчі було трохи розгублене, губи складені в легку усмішку, очі суворі, але не сердиті. Королева уважно оглянула Сергійка (той зніяковів ще дужче) і перевела погляд на бородатого дядька.

Праворуч від дядька стояло дівчисько в потертих джинсах, кросівках й новій фірмовій футболці. Одяг був простим, але одразу видно, що недешевим.

– Хлопчику, як тебе звуть? – несподівано й просто запитало дівча.

Королева відразу залепетала щось про порушення протоколу, а Чипсет, з яким Дроник Сергійка вже познайомив, почав називати імена всіх присутніх. Від кількості титулів – усіх цих Володарів і Хазяїв, чипсів і зчеплень, величностей і принцес – Сергійко зніяковів іще більше. Дівчисько зробило крок уперед і, нахабно дивлячись йому просто у вічі, запитала про Сергійків титул. Хлопчик не знайшов нічого розумнішого, як бовкнути: просто людина. Дівчисько посміхнулося, а Чипсет знайшов йому шикарний титул, відразу вигадавши щось про посла. Великий Процесор теж посміхнувся, обличчя королеви пом'якшилося.

Тільки дівчина дивилася на нього неприступно й суворо, заклавши руки за спину й трохи відставивши убік ногу. Труснувши головою, від чого її гарне, золотавого кольору волосся різко зметнулося, вона раптом кинула: