Сліди на піску

То підступала до мене спокуса чистої краси, мистецької Рахманії, й підносила до моїх уст пугар солодкої води забуття, то обізвався голос чистого мистецтва, яке твориться заради нього самого, й закликав він до втечі від суворого життя й суворого його осмислення, – а тоді пролунав вимогливий покрик Великого Метра, який ніколи не дозволяв мені звільнятися від пут суспільного обов’язку: «Ні, друже мій, не та година, сучасна пісня не перина, і ти пам’ятай про красу боротьби – nota bene!»

Та я перестав прислухатися до владного голосу мого Вчителя; дивився на небо, що мліло на дні каньйону, відбите у дзеркалі ріки, і вчувався мені інший заклик: «Давайте нашій поезії хоч клаптик синього неба, щоб не зачерствіли у битвах ваші серця!»; у моїй душі наростав протест проти зневолення: а хіба чиста краса «без тенденційної прикмети, без гучних покликів до бою» – то не життя? Я весь свій творчий вік слухався вас, Великий Метре, і все чекав дозволу порозкошувати в прозорих водах естетики, а ви й донині очищаєте від неї штуку – скільки вона від цього втратила! І я більше не хочу сліпо вам підкорятися, я вирушаю на пошуки красивого й ні до чого не зобов’язуючого слова, я прагну вийти на незаймані буколічні левади прекрасного.

Доброго дня, моя новітня й незнайома Nota Bene!

* * *

Я добре знаю: будь-яка праця, в тому числі й письменницька, виправдовує себе лише тоді, коли вона додає до людського існування бодай дрібку нового смислу… Мене огортає сумнів, чи вдалося мені цього досягти, я виймаю зі стелажа томи написаних мною книг, продумую зміст кожної з них і запитую себе: якою ж новизною я збагатив духовний світ мого читача? Інформацією, фактажем, політичним підтекстом, мистецькими знахідками, ліричністю, темпераментом фрази, лаконічністю мови, витворною стилістикою?

Напевне, й цим. Проте усвідомлюю, що над усіма переліченими категоріями мала б вивищуватися одна, універсальна, яка б їх узагальнила й підвела до одного поняття: краса мислі!

Мисль повинна бути гармонійною, схожою на мудру і вродливу жінку – чи то часто трапляється подібне поєднання? Та коли природа зненацька витворить такий величний симбіоз, хто ж тоді встоїть перед всемогутнім дивом, хто не потрапить у залежність від нього, хто, пізнавши його, не збагне нової грані життєвого смислу?

Я закінчив свій буйний, тривалий і виснажливий танок, що, немов гуцульський «аркан», загнав мене до сьомого поту, і я, знеможений, віддихуюся й продумую весь рисунок танцю від початку до кінця і найбільше сумніваюся у вдалості його початку. Чи варто було пускатися в крутіж з вимахом бойового топірця, символізуючи цим битву і кровопролиття; чи не розминувся я, танцюючи, з сутністю мистецтва – образом краси землі та її природи, завжди доцільної і мудрої, з якою я від народження злитий і тому мав би стати її речником, а не апологетом суєти земних істот, котрі ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочинати свій «аркан» з ліричних ритмів? Бо хто такий письменник: протоколіст подій, учасник битв чи передовсім естет? Котра з цих сутностей стоїть найближче до мистецтва, яке я обрав своїм фахом і безнастанно наповнював ним своє життя?

Та ба… Не ми вибирали для себе найзручнішу позицію у праці й боротьбі – нас обставини заганяли до того чи іншого шанця. Інстинкт національного самозбереження примушував нас вникати передовсім у політичні проблеми, а те, що належало до сфери прекрасного, доволі часто проростало в наших творах поза авторською волею, немов ті не засіяні господарем волошки й польові маки серед пшеничних ланів. І мені здається, що настала нині найвища пора вивести з марґінесу справжню красу, без якої ми залишилися нецікаві й прісні, немов маца; мусимо нарешті звільнитися від політичної заангажованості й показати світові не лише вартість нашої землі й людей, а насамперед їхню вроду – неповторну, ориґінальну, за якою розпізнавали б нас чужинці серед різномастої юрби народів – достоту як фаховий колекціонер безпомилково запримічує в піраміді розмаїтих писанок космацький дивотвір.

Зробити це тепер відносно легко. За окупації чесні письменники, які постановили не йти на компроміс з ворогом, підписували контракт з власним сумлінням, і цей ангажемент примушував їх дотримуватися заполітизованості; нинішні умови договору з самим собою набагато сприятливіші, оскільки відпала спокуса покращувати своє життя ціною колаборантства, а сповідування ідей мистецької самодостатності ніхто сьогодні вже не вважає відступництвом, втечею з поля бою – і є воно нормальним чинником творення високої штуки…

Я так багато написав про неволю України, про боротьбу нашої нації за свободу, я увібгав у підтекст своїх історичних романів люту ненависть до окупантів, а скільки їм послав проклять – та від одного лише мала б настигнути ворога найтяжча кара, а скільки сліз пролив над горем мого народу – і як мало присвятив уваги красі рідної землі! Я хотів би тепер, якщо залишилося в мене ще трохи часу, написати такий твір, щоб навіть ескімос, прочитавши його, мусив би палко полюбити мій край.

І хотів би теж, щоб віднині і назавше поняття батьківщина, Україна не будили більше почуття болю, втрати, жадоби помсти, а явилися людям знаменням неповторної краси, яка є вінцем вільного народу. Я прагну, щоб надалі надія не межувала в нас з відчаєм приреченого, а була позитивним станом нашого духу. Така моя позиція сьогодні, мій Великий Метре.

Занурившись у глибінь власних писань, я вряди-годи втішався своїм умінням, а деколи й розчаровувався примітивністю письма, та це не примушувало мене розпачати, бо ж абсолютної рівноваги у мистецтві ще ніхто досягнути не зумів… Та чи то від перевтоми, а напевне – так, я почав спостерігати, як на марґінесі проступають іноді два слова – знайоме латинське словосполучення «nota bene». Воно мені вказувало як на недолугі місця, так і на зерна нової мислі в моїх текстах; ці слова з’являлися й зникали, а деколи надовго залишалися на полях збляклим чорнильним слідом; хтось-то ними зупиняв мене, застерігав, радив, і я в тривозі задумувався не раз над потрібністю чи непотрібністю того, що зробив. Це словосполучення набирало для мене іншого, ніж усім відомого, значення: його імператив ставав голосом моєї совісті й волі, гамівною сорочкою, і я збагнув нарешті, що то проявляється на марґінесі образ моєї другої сутності, відчуженої від мене на відстань сумління, здібності й любові.

О, то не суха канцелярська фраза вчулася мені в притишеному гуркоті грому під час грози в горах – то обізвався мій вартовий, який ревниво й пильно приглядається до всього того, що залишило моє перо на папері, то охоронець мого талану, то ласкава сестра, гаряча коханка, моторошна ерінія, ім’я якій Nota Bene; ця безтілесна істота має свій вигляд, свою мову, яка обростає, немов пушком вербові котики навесні, інтонаціями приязні, довіри, наказу, любові, докору, і я, єдиновладний володар свого твору, стаю зневоленим, скованим і повністю залежним від моєї другої іпостасі.

Nota bene! Зупинись, задумайся, запам’ятай і з’ясуй, що то за матерія, яку ти обробляєш весь свій вік, що то за зілля, яке ти невтомно жнеш і жнеш, і яким перевеслом воно повинно в’язатися в снопи: вибиваним міддю ременем політики чи вишиваною крайкою естетики?

* * *

Минулого року – від весняних підсніжників аж до осінніх хризантем, від снігів і до снігів – я у своїй благословенній Наварії, відокремившись від довколишнього світу, немов анахорет, працював запоєм над останнім із п’ятнадцятитомного циклу історичним романом «Саксаул у пісках». А повсюдно буяло, кипіло, чарувало й пахло цвітіння природи – в моєму городі, на левадах, над озером, у лісах, у ровах, на межах, серед мочарів і на пісних горбах, що попри Годовицю тягнуться аж до залізничної колії; цей роман, як і попередні теж, я писав серед незмірної краси, та не служила вона мені навіть тлом для моєї праці, а була тільки свідком натуги, з якою я вимальовував образ дерева, що розчиняє камінь і смокче вологу з піску, а тому виростає низьким, крислатим, покрученим, зате важчим від води і вічним; я вирізьблював постать Івана Вагилевича, який виріс знаменитим українським ученим серед національного безводдя… Довкола розкошувала у квітах тучна земля, а мені уявлялася пустеля, пісок і палюче сонце, тому я не міг засівати свій твір хоча б пелюстками із всеможного цвітіння – хіба не в цьому полягає наш національний парадокс: живемо в раю, а співаємо печальні пісні, купаємося в солодких водах, а складаємо легенди про пустелі, серед яких гартують свій дух пророки.

Нині ж, завершивши весь цикл романів, яким віддав майже сорок років життя, я відчув полегшу, волю й існування часу; скинувши з пліч важку ношу, я розпрямився, порозглядався й занімів від подиву: на мене хлинула повінь довколишньої краси світу, і я вперше втямив, що весь свій творчий вік, зріючи її, навіть не пробував пересаджувати на ґрунт своїх витворів бодай стебелину ромашки, бо ж не прийнялася б вона на пісках, де я шукав слідів нашої стратованої історії. Зазнав я, таким чином, непоправної втрати, адже ніколи вже не засію свої лани тими квітами, які відцвіли, та й тепер цвітуть вони, прекрасні й ображені, не для мене; тож одне, що можу нині вчинити – пуститися вбрід крізь не належне мені цвітіння, щоб хоч наприкінці свого життя побачити той світ, який я так необачно обминув, увібрати його в свої очі, вдихнути на повні легені його запах і застерегти нащадків, щоб ніколи не розминалися з красою, яку подарував нам Бог.

Вирушаю в мандрівку крізь весну, літо й осінь з цікавістю, любов’ю й покаянням.

…На квітнику в моєму городі ще задовго до того, як запанують на ньому білі, рожеві й червоні півонії та розкішні троянди, від пихи й погорди яких поникне все довколишнє квітування, – ранньої провесни, коли ще в розплугах жалюгідно конає зчорнілий сніг, на квітнику, що його плекає моя дружина, відбувається нечуване диво: із землі крізь шар мерзлоти вибризкують рясні сльози переможеної зими – білі, мов снігова пороша, підсніжники; а може, то не зимові сльози, а перший усміх весни?

Від цих ніжних дзвіночків, чистих, як ті дівчатка, що у білих сукеночках ідуть до першого причастя, я не можу відірвати погляду, день у день спостерігаю за ними і шкодую, що так швидко жухнуть вони на сонці, – дитинство природи таке ж швидкоплинне, як і людське, і, мабуть, треба радіти з того, що діти провесни непомітно дорослішають на моїх очах і перемінюються в панни-гіацинти, які вздовж квітникової стежечки вилаштувались одна біля одної, щоб вийти на перший свій квітковий бал у синіх, лілових, рожевих сукнях з буфиками, а навпроти них поставали елеґантні нарциси, вони пильно приглядаються жовтими очками до панянок, вибираючи собі для полонезу дансерку; ще мить – і закохані пари, побравшись за руки, попливуть у танці, й будуть до них із заздрістю приглядатися приземлисті фіалки і бриндуші, не запрошені на бал.

Кожного ранку, коли починає пригрівати сонце, виходять з квітника панночки-гіацинти з кавалерами-нарцисами і в зеленій залі під грушкою, що вкрилася бараницею білого цвіту, безтурботно виводять свої хороводи під симфонічну музику джмелів і бджіл…

Та ось стається несподіване лихо: на квітникове поле виходять гордовиті тюльпани, вони зверхньо приглядаються до забав гіацинтів і нарцисів, а ті, помітивши їх, враз розбігаються з танцювальної зали, засоромившись свого скромного вбрання, і стають на свої місця у квітнику; принижені погордою непрошених візитерів, вони в’януть, сохнуть, а потім зовсім зникають.

Тоді тюльпани самовпевнено завойовують квітничок, не відаючи того, що дуже швидко настане пора, коли прийдуть сюди поважні матрони-півонії, а слідом за ними напринджені пані бальзаківського віку – троянди, які не захочуть терпіти поруч вифранчених джиґунів, й, затьмарені їхньою вродою, зверхністю, самозакохані паничі сумно опустять пелюстки… Тільки конваліям, які заснували свою колонію під бузком, не загрожує нічия конкуренція: зібравшись у затінку тісною громадою, вони бенкетують окремо – набираючи у чашечки запашної амброзії, впиваються нею, аж поки не зчахнуть на похміллі серед густотрав’я.

Та найкраще зустрічати провесінь над озером, що пробивається синявою крізь буковий ліс, ніби там, за густим частоколом сивих стовбурів, впало небо в земну розколину і не стало межі між повітрям і водою: здається, що за лісом закінчується світ і нічого далі за ним немає, крім плеса голубизни, і я ще до початку квіткового балу, та й під час нього, вряди-годи вирушаю з барткою до озера.

Провесінь розпочинається з любові. Безсоромно пучнявіють на придорожних каштанах тугі прутні-пуп’янки, вони нестримно розбухають і врешті розриваються від солодкої хіті, а молоді маточки, що обліпили острішкуваті тичинки, нетерпляче ждуть запліднення; клени ж цнотливо прикривають свій цвіт зубчиками лілових листочків, які врешті опадають, не витримавши натуги розцвітання; перші польові квіти, забарвлюючись розмаїтими кольорами, наввипередки кличуть до себе бджіл, які вихопилися з вуликів на розвідини; жовті метелики шаленіють у високості, вилетівши в шлюбний політ; на муравлиних купинах крізь зжухле чатиння пробираються наверх робочі муравлі й шукають поживи для матки, котра десь там, у глибинних коморах, готується стати матір’ю; на стовбурах ясенів застигли, вчепившись за кору, божі коровки, вони повернулися голівками одна до одної й, знайомлячись, ворушать вусиками; у лісі вперто й занудно кує зозуль – він наполягає, просить, свариться доти, поки таки не прилетить до нього самичка; на телеграфному стовпі за крайньою сільською хатою в чепірнатому гнізді накриває лелека свою вірну подругу й лопотить крильми, щоб утриматись на ній у мить незрівнянної радості, а потім довго торохтить дзьобом, не можучи надякуватись коханій за її солодку покору…

Я йду крізь ліс вузькою стежкою, минаю закохану пару, яка сховалася за кущами помолоділого свиду й завмерла в поцілунку – і нікого вони не бачать і не чують нічого, сповнені вщерть бажанням зачати нове життя, і мліють в очікуванні цілковитої самоти; а ген далеко, у прозорому тунелі лісової доріжки віддаляються, тісно притулившись одне до одного, посивілі коханці й поволі зникають у своєму минулому.

Між позеленілими буками ще чорніє химерна графіка акацій, які ніяк не можуть продрухатися від зимової сплячки, та я знаю, що незабаром зовсім несподівано колючі самітниці вберуться у весільні сукні, з білих сережок ткані, й мені буде здаватися, що ті сльози зими, які вже стекли із зелених голівок відцвілих підсніжників, перенеслись з вітром на гілки акацій і тепер спливають з них додолу… А поки що будить сонні дерева дятел: вчепившись кігтями за кору, строчить по ній дзьобом, наче з кулемета, і я знаю теж, що йому зовсім байдуже до акацій, які ніяк не виберуться із зимової мертвотності, – в такий спосіб він кличе самичку, бо інакшої мови не знає.

Забрідаю в лісову твань, порослу сухими шпицями торішнього очерету, й зупиняюся. Болотище обступили висохлі за зиму модрини: зневажені гордою бучиною за те, що ніяк не можуть визначитися, хто вони – листвяні чи хвойні (а хіба між людьми такого не буває?), модрини скупчилися біля болота й несміливо випускають китички м’яких блідо-зелених чатинок, щоб хоч трохи сподобатись матері-природі, бо на мокляку не мають кого чарувати: тут панує жаб’ячий світ, який ніколи в небо не заглядає, – в багні напровесні раює земноводна твар.

Звідусіль долинає скрадливе кумкання чорних кумкаців, які до ночі мають настроїти свої музичні інструменти, а тим часом жаби-ропухи голосно перемовляються: торохтливим крекотом зазивають самички самців, а ті вдоволено бурчать, булькають і повзуть до гурту, збиваються в клубки й безсоромно займаються груповим сексом, – то вже потім, уночі, коли задиригують кумкаці, світ сповниться радісно злагодженою музикою жаб’ячого концерту, а зараз чутно лише млосне любострасне розпачання.

І все довкола – від ґраційного польоту метеликових пар до болотного огиддя – все потопає в любові, яка є власне життям природи, її способом існування: природа сама втішається, споглядаючи, як розмножуються витворені нею істоти в похітливій радості.

Виходжу на лісову леваду. Озеро віддаляється від мене на далекі гони, і вже не здається воно мені неподільною водно-небесною синявою; водоймище береже полохлива й елегантна, мов римська патриціанка, чапля, вона не хоче зі мною знайомитися і тихо відлітає, щоб потім, коли піду звідси геть, знову прилетіти на те саме місце й зупиняти рибок, що шугають біля її ніг; над водою стрімко пролітають, немов дві ракети, білі лебеді; з-під моїх ніг вифуркують гарматними стрільнами куріпки-дуриптахи, вони віддаляються, перелітаючи низько над землею, на кілька кроків, а потім ще трохи далі – дурять, мовляв, їхнє гніздо не тут, де я стою; я йду за ними, бо мені й справді цікаво побачити гніздечко, а його ніде немає – дуриптах бавиться зі мною й заводить у колонію бузькового вогню, обступлену парасольками болиголову, і я – можливо, не цього разу, а трохи пізніше – зайду у раннє літо, засвічене багряним цвітом.

* * *

«Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квітки. Це бузьків огонь. Густо одна біля одної, мов коноплі, – і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, тремтять від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж. Не можу ніколи байдуже пройти мимо: з теплим тремтінням у грудях, мов на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце…»

Так починається моя перша новела «Бузьків огонь», яка багато літ втішалася неабияким успіхом серед читачів, оскільки була насправді лірична й вигідно відрізнялася від так званої виробничої літературної продукції того часу, коли майже кожен твір був заражений фальшивою апологією колгоспного життя, заводських соцзмагань й нестравними комуністичними ідеями…

А як несподівано вона народилася!

Ще в студентські роки, коли марно було навіть мріяти про видання книжки, під час літніх вакацій я приїхав зі Львова до Коломиї, а звідти добирався до свого Трача пішки, й за Прутом довелося перебрести простору леваду, залиту по береги багряним цвітом бузькового вогню. Й тоді навіялася така далека, аж недосяжна, а тому тужно-солодка, з присмаком дитячої встидливості згадка про Анничку, внучку баби Каролі, курна хата якої стояла посеред села на найвищому белебні – під самим небом, і по тому, як піднімався дим з Каролиної стріхи, люди вгадували на найближчі дні погоду.

Кароля була сварлива і водно воркотіла на внучку, яка кожного ранку виганяла коровину на мочаруваті левади за село; Анничка котилася з гори білим клубочком, поганяючи Мінку, баба вслід їй без кінця торохтіла, щоб не пускала корову в шкоду, і те сварливе напучування звучало з такою любов’ю, що й не знати, чи можлива в будь-чиїй мові ласкавіша тональність; в Аннички мама померла, а батько за політику сидів у Березі Картузькій, тож стара всю свою любов, яку в серці мала, переливала на внучку й кожного разу тужно вдивлялася, як мала пастушка зникає з коровиною за цариною, і не бачила, що в той самий час з учительського двору вибігав чорнявий хлопчик і щодуху мчав на Пиконівські левади, бо так кохав він Анничку – маленьку, синьооку, з волоссям, мов витіпаний льон, із щічками, мов достиглі паперівки, – як ніхто на світі не вмів кохати; а дівчинка не відала нічого, а може, ще й не могла про таке знати, тільки й того, що звикла бачити, як неподалік від неї тиняється, мов неприкаяний, учителів синок; а йому ж горло заціплювало від хвилювання, він ніколи не обзивався й словом і не дивився на неї, щоб не осліпнути від її вроди; хлопчина зривав бузьків огонь, набирав його цілий оберемок, і коли Анничка гнала корову з паші, він теж зникав у лісі й добирався стежкою додому.

Так повторювалося майже кожного дня, і обом від того було добре й солодко: дівчинка здалеку поглядала на хлопчину і все чекала, що він підійде, бо чого блукає левадою, мов мара?… І врешті одного разу, відчувши її поклик, хлопчик таки підбіг до неї й був ніби шалений: не відаючи, що з ним сподіялося – чи то охопила лють за те, що дівча таке гарне, а може, ним заволоділо перше чоловіче бажання – він прискочив до Аннички і в нестямі шарпнув уверх її спідничку, а коли на нього блиснуло біле тіло, що збіглося до борозенки, яка, мов слід від розтину осокою, губилася в цнотливій невідомості, хлопчик ураз згорів від сорому й кинувся щодуху втікати, а в серці в нього разом зі страхом дзвеніло почуття незмірної втіхи від дознання найпотаємнішого.

Я стрімголов утікав з левади, а мене наздоганяв розпачливий плач ображеної дівчинки, яка, цвьохаючи корову прутиком, гнала її чимдуж до села.

Розплата за гріх настигла мене другого дня. Я крадькома вийшов на толоку й, сховавшись за старими липами, боязко позирав на Каролину гірку, вичікуючи, поки Анничка вижене корову на пашу, щоб сказати їй якесь вибачливе слово, та уздрів, як замість неї біжить з горба, забачивши мене, баба Кароля з ліщиновим прутом у руці. Я й не втікав, бо почувався до вини, а ще знав, що якщо втечу, баба поскаржиться моєму батькові, й такого сорому я не пережив би; тож покірно чекав, а стара, розпатлана й страшна, мов відьма, періщила мене по задку й по спині, аж поки не впріла, тоді пошпурила геть бука і, сміючись, – може, то з утіхи за початок внуччиного дівування, – подалася на свій белебень.

…Дуриптах виводить мене на залиту бузьковим огнем леваду, і я, бездумно зриваючи квіти, згадую своє раннє почуття, яке потім перелилося в літературний твір: коли йшов пішки з Коломиї до Трача, склав у пам’яті новелу, і якби не вона, яким би я став сухарем у прозі, та й то замало прихопив з собою на творчу дорогу того ліричного тепла… Напевне, через те, що після війни дочка славного упівця Чорноти – Анничка разом зі своєю бабусею навіки пропала в холодних незвістях Сибіру, я здебільшого ґвалтував своє слово трагічною нутою, а воно ж повинно було ліпитися на красу, мов гутне скло; я ж зливав слова, немов гарячий віск на воду, й вони леденіли, перетворюючись у холодне зображення мислі… А хіба зараз, коли мережу ці рядки, – чи ж покидає мене хоча б на мить обов’язок політичного ангажементу, від якого я так прагну звільнитися? Дарма!..

Згодом я таки попросив у Аннички вибачення. Записався до гімназії і перед тим, як покинути село, вийшов на леваду, нарвав букет бузькового вогню й сміливо підійшов до дівчини, а вона сказала, заливаючи мене синявою очей: «Дай лиш одну, я закосичуся». Й запитувала поглядом з-під довгих вій: «А мо, не хочеш?» Я віддав їй весь букет, і вона спитала: «Йдеш геть з села?» Я бачив докір у її очах і думав: за що? І аж далеко потім збагнув: таж не за те, що покидаю Трач, а що поквапився зарання її пізнати. «Чом же ти так поспішав, чому не почекав, поки виросту, чей би тоді нічого не пожаліла для тебе», – може, ці слова вимовляла вона мовчки, а вголос сказала: «Не забудеш?»

Затям… Запам’ятай!

То була моя перша Nota Bene, а в скільки іпостасей перемінювалася вона потім!

Свій сімдесятилітній ювілей я справляв у рідному селі. До Народного дому зійшлось людей чимало, а всі незнайомі, молоді – й ніхто з них не знав, як карала мене баба Кароля за мій перший парубоцький гріх. Може, й тому так багато зібралося люду, що я був для них поважним добродієм, чужаком, а не сільським збитошним хлопчиськом: важко бо стати в своєму селі пророком. Хіба що після смерті – мертві сраму не імуть.

Я знав, що в Народному домі Аннички немає, а все одно шукав її очима – ану ж повернулася! Перебігаючи поглядом по людях, побачив у першому ряду молодого батька, який тримав на руках синьооке янголятко з довгим, мов витіпаний льон, волоссям. Я підійшов і спитав, як звати дівчинку. «Анничка», – відказав батько.

І мені добре стало від того, що Каролина внучка розпочала своє друге життя в Трачі, й ця думка сполоснула з серця задавлений біль…

* * *

Коли літо висушить Годовицьке узгір’я, яке я назвав полониною, а спасене худобою низькотрав’я стане колючим, ніби над горбами провіялося полум’я, я вириваюся з наварійської німоти й прошкую хребтом до штреки, де вічно панує світовий рух. За полониною тихо розстелилася низовина, засіяна хлібами, я йду вузькою польовою стежкою, розгортаючи грудьми нахилене житнє колосся, з-поміж стебел визирають здивовані сині очі волошок, зі страху переді мною облітає дикий мак, а в далині гуркотять поїзди.

Зупиняюся на приколійному насипі, густо вкритому рум’янком і ромашками, лягаю долілиць, і як тільки наїжджає поїзд, рахую вагони, придумуючи собі забобон: якщо їхнє число щонайменше в трьох поїздах буде парне, то прийде мені добра звістка, або цікавий лист, а може, навіть грошовий переказ, та найбільше зогріває мене надія, що моя скупа Муза подарує найкращий, якого досі ще не створив, образ, і від цього додасться мені дрібка слави; ця надія владно вселяється в мою душу, я стаю добрий, ласкавий і, мабуть, тому привітно помахую рукою пасажирам, які визирають з тамбурів та вікон вагонів; поїзди ідуть один за одним, і я непомітно для себе знову опиняюся в центрі людського муравлища, від якого втік на певний час, проте вільним від нього не став ні на мить, і мені добре від цього: я не люблю почувати себе самотнім, не мислю себе поза суспільством, в якому займаю визначене місце, й відчуття неповторності своєї особистості виповнює мою свідомість: я ще і ще раз переконуюся, що ані світ без мене, ані я без нього існувати не можемо – настільки ми потрібні один одному.