Книга Застою. 1965–1976

– Ти, ти, авжеж.

– І не думав навіть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйозніший вираз, бо настільки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що він розкусив усі підленькі наміри цього Вільки – це ще півсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дійдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз…

– Ну, і що ти там торочив про шпигунство?

Річкова вода повільно пливла під ногами хлопців, які стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрібонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.

– Послухай-но, Вілько, чому це ти мене першим запитуєш? Я тебе не чіпав, це ти до мене навіщось причепився, немов той реп’ях. Отож і поясни мені першим, чому наша класна керівниця тебе підіслала, а не сама мені все пояснила як слід? Невже ж Тереза Юзефівна боїться?

– Микито, ти це про що?!

І стільки непідробного подиву прозвучало цього разу в запитанні Вільки, що він майже повірив у щирість однокласника… Майже – саме так! Бо в останній момент все ж таки схаменувся й мовив розчаровано:

– Отже, ти також зображуєш тут мені подив… Отже, боїшся сказати правду так само, як і наша класна керівниця… Отже, ти таке ж саме сцикло, як і вона!.. Ех, Вілько, Вілько, не думав я, що ти такий боягуз. Бо наша Тереза Юзефівна хоча й доросла, але все ж таки жінка, їй можна і здрейфити. А от якщо ти засцяв!.. Не очікував від тебе такого, ніяк не очікував.

– Микито!..

– Га?..

– Ти про що?!

– Про те саме.

– Та ми нібито про різне говоримо, а не про одне і те саме!.. – Вілька дуже натурально сплеснув руками, але негайно ж запитав: – Послухай-но… А може, ми і справді про різні речі говоримо, га?..

– Так, годі! Набридло це все мені, чесне слово, – скрушно зітхнув Микита. – Давай тоді так… Якщо ти засцяв настільки, що не можеш мені пояснити все відверто, тоді пояснюватиму я. Гаразд?

– Ну, гаразд.

– Добре. Отож коли наша Тереза Юзефівна дізналася, що в її класі вчитиметься новенький, то й зрозуміла, що всю систему «трійок» доведеться перекроїти по-новому.

– А-а-а…

Утім, оскільки запитання буквально повисло у Вільки на кінчику язика, Микита поквапився випередити однокласника:

– Стривай, давай-но я розкажу усе, якщо ти вже засцяв, а потім ти мене виправиш, якщо я десь помилюся. Гаразд?

Хлопчина мовчки кивнув, і Микита продовжив:

– Отже, училка переробила всю систему «трійок» нашого класу з таким розрахунком, щоб я туди вписався. Тепер ти входиш до моєї «трійки», але замість того, щоб повідомити мені про все, класна доручила зробити це тобі. Отож скажи нарешті: наша «трійка» – хто ще до неї входить?! Ти, я – це вже зрозуміло, бо надто очевидно. А третій хто?

– Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вілька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нібито весь наш клас розбитий на якісь там «трійки» і що це розбивання здійснює класна керівниця, це так?

– Так.

– А навіщо все це, можеш пояснити нарешті?!

– Ну-у-у… як тобто, навіщо?! Щоб усередині кожної «трійки» учні слідкували один за одним і про все вивідане складали рапорти вчительці, нашій класній керівниці – от для чого.

– Що-о-о-о?! Ти з дуба впав і головою вдарився, чи що?..

– Ти, Вілько, знаєш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком:

– А нумо стривай!!! Я здогадався: таке відбувалося у тій школі, звідки ти до нас прийшов, – чи не так?!

– Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хіба інші порядки?

– Жартуєш!..

– Зовсім ні.

– Ти серйозно?!

– А-а-а…

Однак, окрім цього беззмістовного «акання», Микита так і не зміг сказати нічого путящого. Йому ж навіть на думку не спадало, що в тому класі, де він провчився вже понад місяць, можуть бути встановлені не звичні для нього «драконівські» порядки, а якісь інші – більш людяні…

– Послухай-но, Микито… Ти звідки до нас прийшов?

– Я раніше у Білій Криниці[21] жив, там у мене дідусь із бабусею, вони в радгоспі «Рівненському» працюють.

– А чому не з батьками?

– Бо тато у мене в Сибіру був… відбував… – трохи скрививши губи, відповів хлопчина, – мама слідом за татом поїхала, але мене вирішила із собою не брати. Бо в Сибіру ж холодно і щоб їсти, то не дуже… Тобто значно гірше, ніж тут. Це по війні люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Білій Криниці раніше – ще до радгоспу теперішнього – був колгосп імені товариша Маленкова, то вже тоді стало добре, а тепер… Ну, отож і віддали мене дідові й бабусі на виховання.

– І в тамтешній школі у вас був такий порядок?..

– А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобуряків, виховувати – у мене город, мені їсти хочеться. Отож я вас на «трійки» розіб’ю, станете один за одним шпигувати й мені рапорти складати, а я рапортички ті ваші щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домівках записочки від мене батькам своїх товаришів. Це краще й надійніше, ніж записи в щоденнику робити.

– І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домівках товаришів своїх розносив?

– Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопці писали – ті, яких Гаврило Мартинович зі мною в одну «трійку» призначив.

– Гаврило Мартинович – це ваш тамтешній вчитель?

– З Білої Криниці, так. Він так і казав: вас, лобуряків, грамоти тільки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трішечки схожими на товариша Кузнєцова[22], то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до спостережливості й дисципліни, а також тренують вміння викладати думки на папері.

– А не писати доноси ти не пробував?

– А я що, хіба на дурня схожий? – посміхнувся Микита зневажливо. – Того, хто рапортички писати відмовлявся, Гаврило Мартинович на другий рік залишав, а за це…

– Я розумію, – поквапився вставити Вілька, проте Микита несподівано розлютився і мовив крізь зчіплені зуби:

– А якщо розумієш, то якого дідька мене розпитуєш?! Просто скажи: отакі справи, наша класна керівниця призначила мене за тобою стежити, а ти стежитимеш за мною. Третій такий-то. І все встане на свої місця. Нумо, з чого б оце кота тягнути за хвоста?! Кажи…

– Ні, – мовив Вілька абсолютно серйозним тоном, – не треба за мною стежити, не треба ніякі «рапортички» вчительці писати. Й на тебе ніхто нічого не писатиме. І не думай навіть.

– Еге ж, так я тобі й повірив! Знайшов дурника, – крива посмішка не сходила з обличчя Микити. – Мій тато в Сибіру щойно «десятку» відмотав, я у вашій школі новенький. І щоб при цьому за мною ніхто не нишпорив?! Не вірю. Комусь іншому це розказуй, тільки не мені.

– І тим не менш, ніхто за тобою стежити не збирається, – стояв на своєму однокласник.

– Ага, ага… От я тобі повірю, а потім за «недоносительство» і «відмову в допомозі класній керівниці у виховній роботі» мене на другий рік залишать.

– Не кажи дурниць…

– Та пішов ти! – не витримавши, раптом скрикнув Микита, підхопив притулений до огорожі мосту ранець зі шкільним причандаллям і попрямував назад – туди, звідки школярі прийшли на набережну.

– Микитко, агов! Не роби дурниць. Я тобі не брешу. Якщо хочеш, спитай сам нашу класну керівницю, й вона тобі підтвердить, що…

Проте хлопчина не збирався вислуховувати знов жалюгідну Вільчину брехню. Тому озирнувшись на ходу, він кинув через плече:

– Назвеш третього з нашої «трійки», тоді й поговоримо.

І прискорив кроки.

1966. Камінь обіцянки

Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Васильківська, № 30, Київ, 20 квітня 1966 року

Дивна ситуація склалася: не якийсь там пересічний громадянин, яких повно скрізь і всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вільних від роботи працівниць в очікуванні запитань з їхнього боку. Стояв і аж виблискував щирою, знаменитою на весь світ «гагарінською» усмішкою. А працівниці трикотажної фабрики, зніяковівши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловіка!..

– Ну, то що ж мені вам сказати, товариші трикотажниці… Прекрасні костюми для нас, для радянських космонавтів ви робите! За що вам велика подяка від усіх нас, хто в костюмах цих працює.

Зрозумівши, що пауза затягується понад всяку розумну міру, Гагарін заговорив першим. І цим врятував ситуацію.

– О-о-ой, та невже?.. Дуже приємно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомоніли працівниці врізнобій. А одна з них, раптом набравшись сміливості, запитала:

– Мабуть, там, у Космосі, холодно, так?

Насправді її цікавило зовсім інше. Проте напередодні товариш парторг фабрики суворо застеріг від «різних дурниць» і вияву «бабських інтересів». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народові!.. І додав суворо: «Отож щоб ніяка мені дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарін[23] чи ні? Краще про природу і погоду спитайте, про те, подобається йому місто чи ні. Щоб усе мені пройшло гладенько!»

Ослухатися парторга – собі ж дорожче… Довелось запитувати про погоду і природу. Космічну…

– Температура в Космосі мінус двісті сімдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, відповів Гагарін.

– Ого, до чого ж холодно! А хіба ж стільки буває?! – здивувалися трикотажниці. А та, яка запитала першою, поцікавилася:

– А якщо раптом мінус двісті сімдесят чотири?

– От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гість, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудові костюми, виготовлені на вашій фабриці, зігріють нас навіть при мінус двісті сімдесяти трьох градусах. Це не проблема.

Працівниці почали здивовано перезиратися між собою. Й лише зрозумівши, що Космонавт № 1 жартує, розсміялися та дружно зааплодували. Гість же сяяв знаменитою посмішкою на всі боки.

– Ну гаразд, товариші трикотажниці, нам далі треба… – почав директор фабрики, проте рішуча працівниця все ж таки наважилася:

– Товаришу Гагарін, а можна вас спитати про дещо особисте?

– Товаришко Заремба, я ж попереджав!.. – парторг фабрики з перекошеним люттю обличчям подався вперед, однак дозвіл високого гостя випередив його порив:

– А чого ж, запитуйте!

– Товаришу Гагарін, тут таке діло… У мене подруга сьогодні вранці сина народила, її чоловіка Олексієм звуть.

Від таких слів навіть високий гість трохи розгубився:

– Ну-у-у, звісно… я вітаю вашу подругу…

– Не в тім річ. Подруга просила дізнатися, чи можуть вони сина назвати на вашу честь Юрієм? Бо тоді він буде вашим повним тезкою – теж Юрієм Олексійовичем. Можна ж, так?..

Парторг фабрики почервонів немов варений рак, директор фабрики кинув на нього вбивчий погляд. Проте натовп трикотажниць розсміявся настільки щиро, що на реакцію начальства ніхто не звернув особливої уваги.

– Авжеж, нехай називають. Я буду щасливий, знаючи, що відтепер у вас в Києві житиме мій повний тезка – теж Юрій Олексійович!..

Закінчення фрази Космонавта № 1 потонуло в дружному бурхливому плесканні долоней трикотажниць. Що ж до фабричного керівництва, то вони поспішили потягнути високого гостя в бік східців, що вели нагору – до директорської приймальні. Подалі від гріха… і нових незручних запитань.

Ташкент, 25 квітня 1966 року

Сталося це років десять тому. Він тільки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рідним домом. За розподілом йому випало бути помічником лісничого, однак його не взяли. Він і досі пам’ятав, як головний лісничий Малинського лісгоспу обурено горлав на начальника відділу кадрів:

– Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажіть, будьте ласкаві, навіщо мені в лісі отакий красунчик з обличчям кіноактора з «Мосфільму» або я вже не знаю звідки?! Ведмедів взимку посеред сплячки лякати, чи що?..

– Та годі вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозуміти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарешті – зовнішність, бачте, не підходить, – не дуже впевнено відбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хіба лісничі не можуть бути красивими?! Це КЗпП[24] забороняє?

– Якщо такий красунчик, то нехай іншу роботу шукає, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лісничий має особливим станом душі вирізнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лісу.

– Та пожалій ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не візьмемо його за розподілом, то він навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримінальників?..

– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комуністичне будівництво їде, але тільки не до мене. Не візьму його, все, крапка!

Упіймавши облизня в Малинському лісгоспі, вкінець засмучений Леонід наважився на відчайдушний крок. Зрештою, ця жінка його із сестрою Любою на світ народила, хоч потім і здала обох до сиротинця…

Назад до Мотовилівки дістався вже затемно. На відчайдушний стукіт у двері ніхто не відчиняв. Леонід вже збирався піти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:

– А що це за придурошний там у двері гамселить?! Кого це чорти принесли на ніч гледючи?

Юнак розгубився від несподіванки і відповів, заїкаючись:

– Мені… Мені Софія Юріївна потрібна…

– Ти б наступного разу головою у двері, головою!.. Нащо тобі вона, га?..

– Я її син, Леонід Гайдамака. Вірніше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправді я…

Проте рипучий голос зробився ще злішим:

– Не знаємо ми ніяких Гайдамаків, та й Софійки вдома немає вже як цілий тиждень, мабуть що.

– А коли вона додому повернеться?

– А біс її знає! А ти йди звідси, чоловіче, йди геть! Немає ніяких синів у Софійки й не було ніколи!

– Як же нема, коли я… Та ось же моє свідоцтво про народження! Щоправда, відшукали його зовсім нещодавно, але ж там написано, що я – син Софії Юріївни Голомозої…

Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася:

– Пішов геть, окаянний!!! А як добром не підеш, то собаку спущу!!!

Раптом з-під паркану пролунало загрозливе гарчання…

Тоді Леонід кинувся геть, не розбираючи дороги. Прибігши на залізничну станцію, не знав, чи то під поїзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останній вагон товарного потяга – тільки б забратися подалі від цього клятого місця, де матері зрікаються власних дітей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нічному небу сповзав до обрію диск надзвичайно великого криваво-червоного місяця. І в той момент Леонідові здавалося, що нічне світило, яке набуло сьогодні настільки незвичного вигляду, тягне за собою його нікчемне життя…

Та ніч немовби підбила незримий підсумок під усім його минулим життям. Попереду було щось незвідане… але живе. Під потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поїхав до Ташкента.

– Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Відірвавши погляд від величезного багряного сонячного диску, який повільно зникав за обрієм, Леонід виринув зі спогадів у реальність і з ніжністю поглянув на сина. Малюкові лише три рочки, а він вже так грамотно розмовляє, такий допитливий і розумний!.. Пощастило йому і з дружиною: Гелі лише тридцять, а вона вже завідує відділенням міськлікарні.

– Таточку, то що це таке? – наполегливо повторив синочок.

– Не бачу я ніяких спалахів, Валерко, тож і сказати нічого не можу, – знизав плечима він.

– Так он же ж вони!.. Он спалахнуло знов!..

Синочок тикав малесеньким пальчиком у малинове світіння на півночі. Леонід не знав, що відповісти, а малий все не вгамовувався:

– Що це?

– Зірниця. У нас навіть така гра піонерська була, під час неї ми багаття палили, а потім на вугликах картоплю пекли.

– Ні, тату, це не зірниця. Зірниці восени бувають, а зараз весна.

Леонід почухав потилицю і подумав: «Дивина, та й годі! Валерка ондо навіть пори року знає, натомість я в його віці навіть прізвища свого не міг згадати, тому замість Голомозого мене Гайдамакою записали».

– Валерко, синку, а може, ти додому підеш, мамі перепічки віднесеш? А я тим часом у магазин по консервовані помідори сходжу… Хочеш?

Син радісно застрибав навколо батька.

– Звісно, хочу! Дві банки купи. А ще я конфітюру хочу! Смачний, напевно? А дорогий який!.. Мама сказала, півцарства вартий.

– Добре! Куплю я і помідори, і конфітюр. Але скажи мені, Валерко, а з чого це мама стільки перепічок замовила? Аж десять штук.

Син розгорнув хустку і почав лічити пласкі хлібини:

– Раз, два, три, чотири, п’ять… Раз-п’ять, два-п’ять, три-п’ять.

– Три та п’ять – буде вісім, – повчальним тоном додав батько.

– Вісім… Ми купили скільки було, бо більше не було.

– А чого так багато?

Малий хитро посміхнувся й, озирнувшись на всі боки, змовницьки прошепотів:

– Землетрус сьогодні буде.

«Боже, як же складно жити з Касандрою! І все вона знає наперед, аж лячно», – подумав Леонід. Немовби прочитавши батькові думки, Валерка тихесенько прошепотів:

– Це не мама, це Рафаїл Тагірович сказав. І Віктор Лі також.

Сьогоднішня вечеря в сімействі Гайдамаків-Уханьських була надзвичайно смачною, а на додачу пили ще й чай з конфітюром, хоча і коштував він скажені гроші. Тим не менш Леонід купив аж три банки, немов і справді наближався кінець світу. Після вечері Гелена пішла в кімнату, а Леонід з Валеркою лишилися на кухні мити посуд. Коли навели лад, батько сімейства раптом уздрів у куточку цілий ящик «Боржомі» й величезний двадцятилітровий бідон. Не знаючи, обурюватися чи дивуватися, він негайно побіг до кімнати… і побачив, що дружина пакує дорожню сумку.

– Ми що, кудись від’їжджаємо? – спитав Леонід розгублено.

– Ні, – відповіла Гелена.

– А що тоді?..

– Невдовзі нас сильно качне, електрику, воду і газ вимкнуть, телефони не працюватимуть. Треба мати під рукою необхідні речі, документи та гроші, а у квартирі – запас продуктів. У бідоні вода для вмивання і прибирання.

– Мати під руко-о-ою-у-у… – передражнив її Леонід. І тут його погляд впав на сервант: – Гелю, а де наш посуд?! Де чарки і кришталь?!

– У коробочки спакувала, щоб не побилися, – посміхнулася дружина й ласкаво пригладила його волосся.

Леонід відскочив і схопився за голову, однак дружина продовжила тихеньким наполегливим шепітком:

– Не переймайся, я кришталь потім цілим дістану. А от наш сусід Юра з третього поверху свій спальний гарнітур на сходи поспіхом потягне, все попереламає, потім два дні прибиратиме.

– Касандрочко моя люба! Це тобі Віктор сказав або Рафаїл? – спитав чоловік насмішкувато, поступово оговтуючись від шоку.

– Ні, про це я сама здогадалася. Я ж у тебе Касандра, чи не так?

Спати полягали рано, при цьому навіть малий Валерка вгомонився і заснув напрочуд швидко. Леонід прокинувся від тужливого оглушливого гуркотіння, немов грізний Карпатський Велетень, про якого в дитбудинку розповідала Ірма, раптом заграв на довжелезній трембіті. Поглянув на будильник: лише 5:15 ранку!.. Підбіг до вікна, визирнув на темну вулицю…

Як раптом на північній частині небокраю блимнув вогняний спалах, і за якийсь час по тому завібрувала земля. Гудіння наростало, ніби щось велике і страшне повільно, але впевнено котилося просто на їхній дім.

Леонід перелякано заметушився по кімнаті й негайно виявив, що Гелена не спить, а з цікавістю спостерігає за поведінкою чоловіка.

– Гелю, війна! Америка нас бомбить!!! Літаки чуєш?!

– Заспокійся, Льоню, не вір газетним пліткам. Особливо тому, що друкують у журналі «За рубежом»[25], – ласкаво прошепотіла Гелена й додала заспокійливо: – Ніяка це не війна, це всього лише землетрус.

Раптом земля під будинком повільно заворушилася, немов підземні сили вирішили нагадати людям про своє існування. Потім зарипіло й заскреготало. Будинок затремтів, як перелякане звірятко, якому хочуть завдати гострого раптового болю. Протягом кількох наступних секунд сталася низка невеликих поштовхів, земля крекотала і звивалася, будинок трусився в жорстокій пропасниці. Було чутно, як за стінами у сусідів б’ється посуд у шафах і буфетах. Потім з гучним рипінням ліжко поповзло до стіни.

– Може, побіжимо на вулицю?! – у відчаї Леонід схопив її за руку.

– Ні, не варто, – відповіла дружина напрочуд спокійно. – Там холодно і небезпечно, зараз почнуться сильніші поштовхи, щось впаде, здійметься пилюка, дихати буде нічим. Та й не пройдеш ти сходами: сусід Юра вже почав витягати з квартири меблі.

Леонід прислухався: справді, щось жалісливо рипіло і тріщало на сходах… Раптом земля здригнулася від жахливого, неймовірної сили удару! Звідусіль залунали гучні зойки смертельно переляканих людей. Леонід розчахнув вікно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там відбувалося: земля дибілася й осідала, то оголюючи, то знов ховаючи рвані глибокі тріщини. Припарковані біля будинків автівки кидало вперед і назад. Дерева ламалися, немов сірники, й виверталися з корінням, утворюючи завали.

З будинків на вулицю вискакували люди, босі й напіводягнуті: хтось в спідньому, хтось навіть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Під акомпанемент пронизливого передзвону віконних шибок, гуркотіння уламків цегли, скреготання металу й інші звуки руйнування споруд вони кидалися врозтіч, бігли навмання в пропилену темряву – лише б подалі від будинків.

Дехто примудрявся вскочити в автівку й навіть завести двигун. І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й відірваними дошками, об’їжджаючи бетонні плити, що хтозна як повиповзали на проїжджу частину. Ось один з легковиків (мабуть, через погану видимість) на величезній швидкості влетів у ріг будинку, відскочив від нього, немов тенісний м’ячик, налетів на бетонний брус. Від удару через вітрове скло вилетів водій і, розпластавшись на заваленому сміттям асфальті, нерухомо застиг у калюжі власної крові, безладно розкинувши руки й ноги…

Невелика вантажівка, яка виїхала передніми колесами на тротуар, раптом провалилася в розверзлу під нею тріщину і зникла під землею.

Увесь цей жах тривав не більше 5–7 хвилин, які здалися Леонідові вічністю. Потім будинок вже вкотре здригнувся й відчутно нахилився, з даху полетіли уламки шиферу, цегли і дощок. Споруда стогнала і плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши. Зате стовпи пилюки здійнялися майже до четвертого поверху…

Леонід закрив вікно і повернувся в ліжко, вирішивши: якщо вже судилося загинути, то з комфортом. Далі були ще поштовхи – слабкі й ледь помітні. Але саме цей поштовх, найпотужніший з усіх, ніби запустив ланцюговий механізм руйнування старих глинобитних будинків, які безладно розсипалися. Натомість нещодавно збудовані панельні будинки, гуркочучи і крекчучи, повільно складалися в один поверх, немов карткові.

Валерка нарешті прокинувся й ошалілими очима дивився на батьків. Було видно, що малий неабияк наляканий. Гелена підійшла до нього, вийняла з дитячого ліжечка, поклала на диван і лягла поруч. Малюк притулився до неї, немов шукаючи захисту, уткнувся обличчям у материні груди і лежав деякий час нерухомо. Потім підняв голову й запитав:

– Мамо, а ти і тато завтра підете на роботу?

– Ні, маленький, не підемо.

Малюк міцно обійняв матір, незабаром заспокоївся і тихо засопів.

Прокинулися пізно – близько 10:00 ранку. На вулицях працювали бульдозери та екскаватори, туди-сюди курсували вантажівки, що вивозили сміття за місто.

Вставати не хотілося. Світла, газу й води не було, телефон мовчав, зате працювало центральне радіо. Протягом двох годин слухали те, що передавали про стихійне лихо в Ташкенті:

«У перші ж години після землетрусу по тривозі були підняті всі служби міста: служби пожежної охорони, МВС, армії та медицини. Радянські люди, в тому числі жителі Ташкента, непереможні. Велике всім їм спасибі!»

І таке інше в тому ж дусі.

Леонід спробував вийти з квартири, однак виявилося, що меблі на сходи виносив не тільки дядя Юра з третього поверху, але й інші сусіди. Зокрема, шафа дядька Ікара – сусіди з четвертого поверху – надійно заблокувала двері квартири сімейства Гайдамаків-Уханьських.

– Я ж тобі казала вночі, що на вулицю бігти не варто, – посміхнулася Геля. – Ото був би номер, якби ти вибіг на вулицю, а тепер не мав би змоги повернутися до нашої оселі! Уявляєш?..

– Касандро ти моя, поясни краще, чому ти зберігала вночі дивний спокій? Чи ти, може, знала, що наш будинок вціліє?

– Так, знала.

– Звідки?!

– Бо він відносно новий і цегляний. Зруйнувалися ж переважно древні саклі та новітні панельні будинки. А наш встояв, хоч стіни і порепалися.

Снідали по-королівськи: їли перепічки з конфітюром, запивали «Боржомі». Потім взялися прибирати квартиру. На стінах з’явилися помітні тріщини, зі стелі місцями обсипалася штукатурка. Підмели підлогу, ретельно змочивши віник водою з бідона. Розставили по місцях меблі, посуд повернули у шафи й сервант, а тоді вляглися читати казки.