7. Теке [11]. Нині це найбільше і наймогутніше туркменське плем'я, яке розпадається на дві головні групи: ахальські теке (на схід від Теджена) і мервські теке; надійні джерела свідчать, що вони налічують близько 60 тис. юрт. Так як у них менше придатної для обробки землі, ніж у решти туркменів, вони, так би мовити, самою природою приречені на розбій, і дійсно, це бич божий для північно-східних областей Персії, для Герату та його околиць. З його підрозділів, які, очевидно, чисельніші від інших, я зміг записати тільки наступні:

8. Геклен [13]. По їхньому становищу і по тих обставинах, в яких я застав це плем'я, я можу назвати його мирним і цивілізованим. Геклени дуже охоче займаються землеробством, і більшість з них є підданими перського царя. Вони живуть на прекрасній землі Ґургана, що славиться своєю минувшиною (тепер руїни Шахрі-Джурджан).

Кажуть, що ці 10 груп налічують 10 тис. юрт, число, мабуть, не перебільшене.

9. Йомути, що живуть на східному узбережжі і деяких островах Каспійського моря, загалом називаються «ґергенські йомути», тобто йомути з Ґергена. Окрім того, є ще хівинські йомути, тобто йомути з Хіви, що вибрали для проживання інший бік пустелі, поблизу від Оксуса [15]. Значимі місця, де зазвичай розташовуються ґергенські йомути, якщо починати перелік від перського кордону, наступні:

1) Ходжа-Нефес [16], в нижній частині гирла Ґергена, з 40–60 юртами, що постачають багато відважних морських розбійників, від яких не знає спокою перське узбережжя; 2) Ґемюштепе – зимова квартира, влітку тут не живуть через люту лихоманку. Цей район розташований у верхній частині гирла Ґургена. Воно тут дуже глибоке і кишить рибою, яку споживають кочівники; 3) Гасанкулі, на березі затоки з тією ж назвою. Ця місцевість густо населена влітку, тут дозрівають смачні дині; 4) Етрек, на схід від Гасанкулі, на березі однойменної річки, яка в шести милях звідси впадає в море; 5) Чекішляр, чи яйлак (літовка), поблизу від пагорба Ак-Тепе, що височить на березі моря; 6) Челекен (правильніше Черекен від перського «Чаркен», тобто «Чотири рудні» – за назвою чотирьох основних продуктів цього острова [17], острів всього в кількох милях від материка, жителі його – мирні торговці.

Йомути утворюють наступні клани і орди:

Огурджали не визнають себе одноплемінниками хомутів [22], тому що не займаються розбоєм. А як вони діяльно підтримують мирні торгові відносини з Персією, то вони стали підданими шаха і щорічно платять 1000 дукатів данини. Проте у справи їхнього внутрішнього управління перси не втручаються. Самі йомути зазвичай налічують у себе 40–50 тис. юрт, але ця цифра також малодостовірна, як і всі інші, національна гордість цих номадів виражається в даних про їхню кількість. Незважаючи на це, підраховуємо окремі показники:

В середньому в одній юрті – 5 осіб, що дає в сумі 982 500 чоловік. Ця цифра має розглядатися як мінімум, тому що я зменшив туркменські показники майже на третину.

Б. Політична обстановка

Під час мого перебування серед туркменів мене понад усе вразило те, що я не знайшов нікого, хто б хотів командувати, і жодну людину, яка хотіла б підкорятися. Сам туркмен зазвичай так говорить про себе: «Віз бібаш халк боламиз» («Ми – народ без ватажка»), та «Нам нікого й не треба, ми всі рівні, у нас кожен – король». У політичних інститутах решти номадів можна знайти деякі сліди правління, в особі аксакала у тюрок, рішсефіда у персів, шейха у арабів; у туркменів немає нічого подібного. У племенах є, правда, свої аксакали, яких у якійсь мірі шанують, але їх люблять і терплять доти, поки вони не намагаються виявити свою зверхність якимись ознаками чи надмірною пихою. Читач неодмінно запитає, як же можуть ці відомі розбійники, чия жорстокість не знає меж, жити разом, не знищуючи один одного. Так, це дивно, та ще більше здивує читача те, що, не дивлячись на позірну анархію, не зважаючи на всю дикість, у них – поки вони не оголосять ворожнечу привселюдно, – менше розбою і вбивств, несправедливості і аморальності, ніж у інших азійських народів, соціальні умови яких базуються на ісламській цивілізації. Жителями пустелі править часто навіть тиран, для них давній і могутній володар, невидимий, але який чітко виявляє себе в слові «деб» (звичай, мораль, устої). («Деб» – у киргизів «тере» – слово арабськ. і походить від «едем» – «моральність».) Туркмени суворо дотримуються всього, що диктує деб, і з відразою ставляться до всього, що він забороняє. Поруч з дебом можна було б згадати і релігію, що впливає за певних обставин, проте вона далеко не має того впливу, який їй приписують, хоч і запозичена з фанатичної Бухари. Розповсюджена думка, що туркмен грабує і продає перса через те, що той належить до ненависної шиїтської секти. Проте це глибока омана, і я твердо впевнений, що туркмен не відмовився б задовольнити свою жагу розбою, який дозволяється дебом, якщо б замість персів його сусідами були суніти-турки. І наразі він часто підтверджує це, нападаючи на сунітські Афганістан, Меймене, Хіву і навіть на Бухару. Пізніше власний досвід переконав нас у тому, що більша частина рабів у Середній Азії належить до сунітів. Якось я запитав розбійника, відомого своєю набожністю, як він може продавати в рабство свого брата-суніта, бо ж пророк велів: «Куллі муслім хурр», тобто «Кожен мусульманин вільний». «Ех, – відповідав туркмен з повною байдужістю, – Коран – божа книга і, звичайно, набагато шляхетніший від людини, а його продають і купують за кілька кранів. Так чого ж ти хочеш? Йосип син Якуба був пророком, а його теж продали. Хіба він став гіршим від цього?».

Текінці Закаспійської області

Варто уваги те, що деб дуже мало постраждав у восьмисотлітній боротьбі з релігією, тому що багато заборонених ісламом звичаїв, проти яких борються мулли, продовжують жити в своїй первині, й іслам не тільки у туркменів, але й в інших номадів Середньої Азії змінив лиш зовнішню форму старої релігії. Чим спочатку були сонце, вогонь та інші явища природи, тим тепер стали Аллах і Мухаммед, але у глибині душі кочівник все той самий, що й 2000 років тому, і його характер може змінитися тільки тоді, коли він замінить свою легку юрту міцним будинком, збудованим важкою працею, тобто коли він перестане бути кочівником.

Повертаючись до впливу аксакалів, зазначимо, що, хоч вони загалом і представляють відповідне плем'я в стосунках із чужоземцями, якщо мають справу з Персією, Росією чи іншими туркменськими племенами, вони не є уповноваженими посланцями. Наскільки вони безсилі, не раз мали можливість упевнитися Росія і Персія, які намагалися з великими витратами залучити на свій бік аксакалів, щоб припинити грабунки і розбій, але досі не досягли помітного успіху. Мулли користуються більшою повагою, але не тому, що вони представляють іслам, а через повагу до всього релігійного, як наслідок, і до містичного, перед чим забобонні номади відчувають страх. А втім, мулли, що отримали освіту в Хіві і Бухарі, – хитрий народ: вони з'являються, оточивши себе ореолом святості, а потім, набивши гаманці, їдуть собі геть.

В основі соціальних зв'язків лежить міцна спаяність як окремих підрозділів, так і всього племені. Кожен туркмен, навіть чотирирічне дитя, знає, до якого таіфе і тіре воно належить, і з гордістю говорить про могутність і чисельність свого клану, тому що це, дійсно, та зброя, яка захищає його від свавілля інших. Якщо ж образа нанесена якому-небудь членові племені, усе плем'я має вимагати сатисфакції.

Що стосується стосунків йомутів із сусідніми племенами, то я визначив, що вони живуть у непримиренній давній ворожнечі з ґекленами. З теке вони намагалися закласти мир якраз у той час, коли ми були в Етреку, що було щасливою випадковістю для нас, мандрівників, проте, як я почув пізніше, про мир не домовились; і те, що ці вищого ступеня войовничі племена не мають можливості об'єднатися, – велике щастя для персів. Перси, особливо жителі Мазендарана, Хорасану і Сістана, постійно потерпають від розбійних набігів окремих племен, і об'єднання теке та йомутів призвело б до нескінченних бід. Незмінне військове щастя запаморочило туркмену голову, і він лиш посміюється в кулак, коли ця країна погрожує йому чи висилає свою армію.

Інакше складаються стосунки з Росією. Могутності росіян йомути побоюються, хоч знають про неї тільки по невеликому гарнізону Ашури. Мені говорили, що чотири роки тому росіяни всупереч усім угодам, що були закладені з Персією, напали на Ґемюштепе, причому солдатів було всього 120; туркмени, чисельність яких була набагато більшою, рятувалися втечею, надавши можливість росіянам грабувати і палити їхні кибитки. Навіть серед теке побутує легенда про пекельну зброю, яку ніби застосували росіяни, тая вважаю, що справа не в тому, а в дисципліні, якій не змогли протистояти номади.

В. Соціальні умови

Тепер вирушимо за туркменом у його домашнє оточення і поговоримо про нього самого, його одяг і юрту. Туркмен – татарського походження, але він зберіг тип своєї раси тільки там, де обставини не сприяли змішуванню з іранською кров'ю. Особливо це кидається в очі у теке, ґекленів і йомутів; татарські фізіономії зустрічаються у них тільки в тих кланах і родинах, які посилали менше аламанів у Персію і тому ввели в своє середовище менше кучерявих чорноволосих рабів. Втім, туркмена, незалежно від того, в більшій чи меншій мірі він зберіг свій оригінальний тип, завжди можна впізнати по смілому пронизливому погляду, який відрізняє його від усіх номадів і мешканців міст Середньої Азії, і по його гордій, войовничій поставі. Хоч я зустрічав багато молодих людей войовничого вигляду серед каракалпаків і узбеків, вільну і незмушену манеру триматися мені вдалося спостерігати тільки у туркменів. Одяг у них той самий, що й у Хіві, тільки і у чоловіків, і у жінок трохи модифікований доданими кількома предметами розкошу з Персії. Головну роль в одязі грає червона шовкова сорочка; хоч вона заборонена ісламом, її одначе носять представники різної статі; у туркменських жінок вона складає увесь домашній одяг, і я бачив старших матрон, зрілих дів і молодих дівчаток у довгих до щиколоток сорочках. Головний убір чоловіків – хутряна шапка, вона легша і виготовлена із більшим смаком, ніж незграбні узбецькі чи вежоподібні перські шапки. Зазвичай вони носять також чапан, запозичений з Хіви і схожий на наш халат; вирушаючи в чапаул (розбійний набіг), вони вкорочують його. У свята жінки пов'язують навколо пояса поверх довгої сорочки велику шаль, яка звисає двома кінцями; обов'язкові також червоні чи жовті чоботи на високому каблуці, та понад усе вони люблять прикраси: масивні срібні браслети, намисто, сережки і кільця, які одягаються в ніс, а також футляри для амулетів, що нагадують наші патронташі. Ці футляри, подібні нашим орденським стрічкам, часто висять у них справа і зліва і супроводжують кожен рух гучним подзенькуванням. Туркмену дуже подобається такий брязкіт, тому він чіпляє брязкальця на дружину і на коня; якщо ж у нього для цього не досить коштів, то він краде перса і навішує на нього ланцюги, щоб чути хоч який-небудь дзенькіт. Жіночий костюм довершує щось подібне до угорського доломана, який, звисаючи з плечей, має бути такої довжини, щоб виднівся кінець коси з вплетеною в неї стрічкою.

Туркменська юрта дуже гарна і повністю відповідає кочовому способу життя. Юрту такої ж форми можна зустріти по всій Середній Азії аж до далекого Китаю. Вона складається з трьох частин: по-перше, з дерев'яного каркаса, по-друге, з повстяного покриття, по-третє, з внутрішнього убранства. За виключенням дерев'яного остова усі складові частини виготовляють туркменські жінки. На них лежить обов'язок поставити і зняти житло, упакувати юрту при переїзді на інше місце і завантажити її на верблюда, тоді як самі жінки йдуть поруч пішки. Юрти бідняків і багачів різняться внутрішнім убранством. Бувають юрти тільки двох видів: кара-ой, тобто чорна, потемніла від часу, і ак-ой, тобто біла юрта, обтягнута зсередини білосніжною повстю, її ставлять для пошлюблених і найпочесніших гостей. Загалом, юрта, яку я бачив у Середній Азії, справила на мене дуже гарне враження. Влітку в ній прохолодно, взимку відчуваєш приємне тепло, а як добре опинитися під її захистом, коли в неозорих степах лютує ураган. Чужинець часто боїться, що сили стихії розірвуть на тисячі шматків стіни житла товщиною всього в палець, а туркмена це мало турбує, він укріплює мотузки і солодко спить, бо ревище бурі звучить для нього як ніжна колискова пісня.

Про вдачу, звичаї та заняття туркменів можна було б написати цілу книгу – така велика і вражаюча різниця між їхнім і нашим способом життя. Але ми змушені обмежитися тут кількома характерними рисами. Головне діло в житті туркмена – це аламан, тобто товариство по грабунку, або чапаул, тобто напад. Він миттєво готовий озброїтися і сісти на коня, як тільки його запросять вирушити в похід, що на його думку принесе вигоду. План подібного діла завжди тримається в таємниці навіть від найближчих родичів. Після того як обрано сердара (ватажка) і отримано благословення фатіха (мулли), кожен учасник походу з приходом вечора прямує своїм особливим шляхом до наперед обумовленого місця збору. На населені пункти завжди нападають опівночі, на каравани чи ворожі загони – на сході сонця.

Напад у туркменів, так же як у гунів і татар, швидше можна назвати набігом. Атакуючі розділяються на кілька груп і з різних боків двічі, рідше тричі, нападають на жертву, яка нічого не підозрює (туркменська приказка: «Ікі денг учте дон», тобто «Попробуй два рази, а на третій поверни назад»). Ті, на кого вчинено напад, повинні бути дуже рішучими або відчувати себе дуже сильними, щоб чинити опір подібному нападу зненацька; з персами це відбувається дуже рідко; і дуже часто буває так, що один туркмен успішно б'ється з п'ятьма персами, а то й більше.

Туркмени розповідали мені, що один туркмен бере у полон чотири-п'ять персів. «Часто, – говорив мені один кочівник, – перси від страху кидають зброю, просять мотузку і в'яжуть один одного. Нам треба лише зійти з коня і зв'язати останнього». Навіть не згадуючи про поразку, яку 22 тис. персів потерпіли від 5 тис. туркменів зовсім недавно, можна вважати фактом велику перевагу синів пустелі над іранцями, і я схильний думати, що навіть найсміливішого позбавляє мужності давній жах перед татарами з півночі, який увійшов в історію. І якою дорогою ціною доводиться нам розплачуватися за своє боягузтво! Можна вважати щасливим того, кого зарубали під час набігу. А безвольному, хто здається на милість переможця, зв'язують руки, і вершник або садить його в сідло, причому ноги йому зв'язують під черевом коня, або жене його перед собою; якщо ж неможливо ні те, ні інше, то вершник прив'язує його до хвоста свого коня і протягом довгого часу, а то і кількох днів він мусить іти за розбійником на його батьківщину, в пустелю.

Про участь прибулих бранців вже говорилося, я хочу описати тільки одну сцену, свідком якої був в Ґемюштепі і яку не забуду. Аламан повернувся додому з багатою здобиччю: бранцями, кіньми, ослами та іншим рухомим і нерухомим майном. Приступили до розподілу здобичі. Розділили на частки, скільки чоловік брало участь у пограбуванні; окрім того, всередині залишили купу, як я потім зрозумів, для добавки. Розбійники йшли по порядку, оглядали свою частку; перший залишився задоволений, другий теж, третій оглянув зуби персіянки, що йому дісталася, і зазначив, що його частка дуже мала. Тоді ватажок з купи, залишеної для добавки, поставив біля бідної рабині маленького осла; прикинувши загальну вартість цих двох істот, туркмен залишився задоволений. Ця сцена повторювалася неодноразово, хоч мене дуже обурювала жорстокість процедури, я не міг не розсміятися, спозираючи, як дивно складається та чи інша частка для розбійників.

Головна зброя, яка забезпечувала туркмену перевагу в розбійницьких набігах, – його кінь, і син пустелі любить його більше, ніж дружину і дітей, більше, ніж самого себе. Цікаво дивитись, з яким старанням туркмен її вирощує, як захищає його від холоду і спеки, як вибирає розкішне сідло, так що сам він у бідному рваному одязі верхи на випещеному прикрашеному коні є химерним видовищем. Але ці прекрасні тварини дійсно варті потраченої на них праці, і все, що розповідають про їхню швидкість і витривалість, зовсім не перебільшення. Туркменські коні – арабського походження, і досі прекрасні чистокровні коні називаються «бедеві», тобто «бедуїни». Коні теке дуже високі, вони гарні скакуни, але далеко не такі витривалі, як низькорослі коні йомутів.

Середня Азія. Текінці верхи

Прибуток, який приносить туркмену огидне ремесло викрадання людей, далеко не винагороджує його за пов'язану з цим ремеслом небезпеку, бо він лише зрідка зменшує убогість, в якій народжується син пустелі. Навіть якщо у туркмена залишається трохи грошей, він дуже рідко може ними скористуватися, настільки простий його спосіб життя. Я знав багато туркменів, які, не зважаючи на ввесь свій добробут, постійно споживали в'ялену рибу, а хліб дозволяли собі лише один раз на тиждень, як останній бідняк, для якого пшениця недоступна через високу ціну.

Домашній побут туркмена виглядає як абсолютне гультяйство. В його очах страшна ганьба для чоловіка – прикласти руки до яких-небудь домашніх справ. Він повинен займатися лише своїм конем. Як тільки він з цим упорається, він іде до сусіда чи приєднується до гурту чоловіків, які сидять у колі перед наметом, і бере участь у розмові, розмірковуючи або про політику і останні розбійницькі набіги, або про коней. Тим часом з рук в руки переходить обов'язковий чілім, рід перської люльки, для якої тютюн не зволожується. Вечорами, особливо у зимовий час, вони люблять слухати гарні казки та історії. Туркмени радіють присутності бахші (трубадура), який під акомпанемент свого дутара, двохструнного інструмента, співає уривки з «Кер-огли» та пісні Аман-молли чи Махтумкулі [23], національного поета, майже обожнюваного туркменами. Цей поет, якого вважають святим, був із племені ґеклен і помер приблизно 80 років тому. Овіяний легендами життєпис зображує його надзвичайною людиною, яка, навіть не побувавши в Бухарі і Хіві, вивчила усі книги та усі науки на світі виключно дякуючи божественному натхненню. Якось, сидячи на коні, він міцно заснув і уві сні побачив себе в Меккі, в оточенні пророка і перших халіфів. Він роззирнувся з благоговійним трепетом і побачив, що його підкликає до себе Омар, патрон туркменів. Він підійшов до нього, той його благословив і злегка ударив у чоло, після чого він прокинувся. З тієї миті солодкі вірші полилися з його вуст, і його книга ще довгий час буде у туркмена на першому місці після Корану. Для нас, до речі, зібрання віршів Махтумкулі цікаве тим, що воно дає нам чистий зразок туркменської мови, а за змістом своїм вірші такого роду, особливо ті, де даються поради по догляду за кіньми, і де мова йде про зброю та аламан, дуже рідко зустрічаються в літературі східних народів. У мене залишились в пам'яті сцени, коли на святкуваннях чи під час звичних вечірніх бесід бахші починав декламувати вірші Махтумкулі. В Етреку намет одного з таких трубадурів стояв поруч з нашим, і коли він приходив до нас зі своїм інструментом, навколо нього скоро збирались молоді люди, і він співав їм героїчні пісні. Його пісні були сиплими гортанними звуками, які ми вважали б швидше хрипом, ніж співом. Він супроводжував їх ударами по струнах, спочатку тихими, а потім, по мірі того як ним оволодівало натхнення, все більш шаленими. Чим запеклішою ставала битва, тим більше наростало збудження співця і запал молодих слухачів; видовище і насправді було романтичним. Юні кочівники, стогнучи, кидали шапки на землю і з непідробним божевіллям хапалися за волосся, ніби хотіли битися самі з собою.

І нехай це не здається нам дивним. Виховання молодого туркмена якраз і передбачає створення у нього подібного настрою. Читанню і письму вчиться лише один із тисячі, юнацьку фантазію займають коні, зброя, битви і розбійні набіги. Якось я чув, як Ханджан, чоловік дуже добрий, дорікаючи виказував своєму батькові, що NN викрав вже двох персів, «а з нього, – додав він, показавши на сина, – ніколи не вийде справжнього чоловіка».

У туркменів є звичаї, які не зустрічаються у інших народів Середньої Азії, і це дуже цікаво. До них відноситься перш за все шлюбна церемонія, за якою закутана з голови до ніг у велике покривало чи шовковий платок наречена повинна скакати наввипередки зі своїм майбутнім чоловіком, і часто трапляється, що сповита амазонка швидше досягає мети, ніж тренований юнак. Інколи наречена під час скачок тримає на колінах заколоте ягня чи козу; наречений і його приятелі переслідують її, вона ж повинна у швидкому русі спритними поворотами уникнути переслідування, так щоб ніхто не наблизився до неї і не вихопив козу чи ягня. Ця гра називається «кєкбєрю» («зелений вовк») і розповсюджена у всіх номадів Середньої Азії. Через два, інколи через чотири дні після весілля молоду пару розлучають, і лиш через рік починається постійне спільне життя.

Слід також розповісти, як туркмен дотримується трауру після смерті улюбленого члена родини. Існує традиція, за якою в юрті покійного протягом року кожного дня без винятку у той час, коли він помер, плакальниці заводять звичні причитания, в яких повинні брати участь усі присутні члени. При цьому вони, як правило, продовжують свої денні заняття; і дивно було бачити, як туркмен з криками відчаю чистить зброю, курить люльку чи обідає. Жінки зазвичай жалісно підспівують, кричать і плачуть навіть у той час, коли, знаходячись недалеко від юрти, вони чистять вовну, прядуть чи виконують іншу домашню роботу. Повинні прийти також друзі і знайомі покійного, щоб показати своє співчуття, навіть якщо звістка про нещастя дійшла до них тільки через кілька місяців. Прибулець сідає перед юртою, інколи вночі, і жахливим криком протягом 15 хвилин сповіщає всіх, що він виконав свій борг стосовно померлого; коли помирає шанований ватажок, який заслужив звання батира, тобто хороброго, на його могилі насипають великий пагорб, що називається «йоска»(цей звичай існував у давніх гунів і досі побутує в Угорщині), і кожен порядний туркмен повинен кинути у крайньому разі сім жмень землі, так що пагорб часто сягає 60 футів по колу і 20–30 футів у вишину. Ці пагорби особливо помітні на високих рівнинах, туркмени знають їх усі і називають по імені того, хто під ним лежить.

Дозвольте мені закінчити цей короткий нарис про туркменів ще коротшим оглядом їхньої історії, та при цьому я торкнусь тільки того, що сам чув про побутуючі серед них традиції. «Ми всі походимо, – говорив мені мій учений друг Кизил-Ахунд, – з Мангишлаку. Нашими предками були Сєюн-хан і Есен-ілі. Йомути і теке – сини першого, чоудори і геклени – другого. Мангишлак у давні часи називався Мінг-Кишлак, тобто «тисяча зимових квартир», це батьківщина як тих племен, які відокремились від нас і перейшли в Персію, так і ерсарів, салорів та інших племен. Усі наші давні святі, наприклад, ішан Ірек-ата (Ірек-ата означає «великий батько»; по-угорськи: oreg ataya, тобто «старий батько»), ішан Сариер, покояться поблизу Мангишлаку, і щасливий той, хто зможе побувати на їхніх могилах». Ханджан розповідав мені, що ще 150 років тому у туркменів не було іншого одягу, окрім того, який вони виготовляли з овечих шкур та шкур коней і диких ослів. Тепер все це зникло, і єдиним нагадуванням про старий національний костюм залишилися хутряні шапки.

Внаслідок ворожнечі, що існує між різними племенами, вони називають один одного лайливими прізвиськами «нащадки рабів». Часи, коли вони покинули спільну прабатьківщину, не можна визначити точно. Ерсарі, сарики та салори вже під час арабського нашестя жили у східній частині пустелі по той бік Оксуса, теке, ґеклени і йомути прийшли на свою нинішню батьківщину пізніше, може в часи Чингізхана і Тимура. Еміграція теке, ґекленів і йомутів відбувалася тільки групами і, можна сказати, ще й тепер не зовсім закінчилася, тому що багато йомутів і ґекленів віддають перевагу кочівлі у своїх давніх споконвічних місцях. У середні віки туркменських вершників можна було часто зустріти на службі у хівинського та бухарського ханів, та й під перськими знаменами. Вони славилися своєю хоробрістю, головним чином стрімкими атаками, і деякі їхні ватажки, наприклад Кара-Юсуф, який брав участь з племенем салорів у походах Тимура, увійшли в історію. Туркмени багато в чому сприяли тюркізації північних областей Персії, особливо в часи правління атабеків в Ірані, і більша частина тюркського населення Закавказзя, Азербайджану, Мазендерана і Шираза (досі поблизу Шираза є чотири чи п'ять тюркських племен, які ведуть кочовий спосіб життя. Їхній ільхан (ватажок), з яким я познайомився у 1862 p., розповідав мені, що він може зібрати ЗО тис. вершників і що деякі з них, наприклад, кашкайці та аллахверди, були переселені сюди Чингізханом. В Європі недооцінюють цей факт, і навіть добре поінформований Борне шукає тюрків-ширазі, про яких згадує у своїх піснях Хафіз, в однойменній місцевості поблизу Самарканда, безумовно, туркменського походження. Дивно, що, незважаючи на незатихаючу жорстоку ворожнечу між туркменами та їхніми братами-шиїтами, які живуть у Персії, туркмени завжди визнають перевагу освіти в Азербайджані. Якщо бахші просять заспівати що-небудь гарне і своєрідне, він завжди виконує азербайджанські пісні, навіть полонений іранець тюркського походження може надіятися на милосердя, бо туркмен завжди говорить: «Кардашіміз дір ол кафір» тобто «Він наш брат, цей невірний».

<1 2 3 4 5...10 >

На страницу:

Перейти

3 из 10