Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Шевченківська аудиторія була набита студентами, викладачами, літературною молодцю і старими письменниками, з яких чимало прийшло хіба лише для того, щоб почути від молодих суддів смертний для себе вирок: заперечення їхньої косності, консерватизму, двоєдушності і пристосуванства.

Дзюба своїми логічними формулами, які визначали мистецтво як самодостатню категорію, а не слугу державних структур, як духовну силу, що завжди стоїть в опозиції до офіційної влади, як субстанцію, яка може мати тільки національну заангажованість, приголомшував людей, котрі свою творчість, якщо її можна було так назвати, вкладали, ламаючи їй кості, в прокрустове ложе схем, видуманих і назавжди визначених партійними форналями від літератури; їхня діяльність вмить на очах у тисячоголового залу втратила будь-який сенс. Молода публіка, яка тоді ще не наважувалася викрикувати «ганьба» і «слава», безнастанно плескала в долоні, плескала ритмічно – ніби цвяхи забивала у віка домовин, в яких враз упокоїлися духовні мерці. Вінграновський читав свого «Пророка» і кидав у обличчя пристосовникам: «Я рік йому: „Брехав я людям, тож покарай тепер мене!“, „І мій язик орденоносний згорів, як лист, як віск розтав!“» Іван Драч вибухнув, мов вулкан, своїм «Ножем у сонці», сколихнув нашу безкрилість віршем про наївного Гаврила, який соромився крил, що виросли у нього на плечах, і безжально обрубував їх, а вони все росли й росли (Господи, чи виростуть вони у нашого Гаврила хоч тепер?), а закінчив свій виступ одою сивоголовому метрові із чорним піднебінням, адресованому Любомирові Дмитеркові, якого в залі не було, – тож підвелися львівські сивоголові метри на чолі з Антоном Шмигельським – косяк придворних письменників покинув актовий зал під злорадний регіт розбурханої літературної молоді.

То був знаменний час. Київські «гастролери» вперше в радянській літературі заявили, що нове письменницьке покоління полишило батожити свій власний народ, відмовилося назавжди від плаксивого й нудного національного мазохізму й вирушило на штурм ворожої фортеці. Література з бонни, сестри милосердя і бурсацького екзекутора стала враз на поріг державного будівництва.

Тож можна було сподіватися жорстокої реакції.

Опікував й представляв гостей Дмитро Павличко. Павличко мав уже таке право: він перший виступив проти існуючого порядку книжкою поезій «Правда кличе», а особливо сонетом про Торквемаду, в якому висвітлив із темряви тюрму, готову постійно зазивати до себе нових тюремщиків; Павличко був тяжко поранений морально – його книжку порізали, а він сам потрапив у неласку… Потім він знайде стежку, якою вийде з поля бою: та стежка не буде надто гонорова, але поет врятується і ще напише «Поєдинок», «Ти зрікся мови рідної», «У бібліотеці Леніна», і будуть ці та інші знамениті його твори читати сміливі декламатори на вечорах, і будуть у пошані схилятися перед автором вдячні читачі, та прийде час волі – і ті поетичні його шедеври відсунуться набік, і ніхто не захоче їх помічати, як не помічають двигунових поршнів, що виконали свою службу, а на капоті машини залишиться видною іржа брехні, і довго нею колотимуть водієві очі, хоч та іржа не заважала машині, в якій водно оновлювався мотор, без упину рухатися вперед.

Та хіба тільки Дмитро був грішний? Проламався, мов на льоду, не витримавши наруги, Іван Дзюба, але ж таки знайшов силу вибратися з каламуті – і все треба йому простити, забути за те, що зробив для нації: він її розбудив і виховав своїми мужніми творами, серед яких насамперед виділяється «Інтернаціоналізм чи русифікація?», а теж ціною свого гріха: таких людей породжує народ раз на століття в найкритичніший для себе час… «Задихав» один раз Леніним і Іван Драч, але ніхто інший, а він на чорнобильському з’їзді письменників 1986 року вибухнув промовою, в якій назвав імперську комуністичну систему злочинною, перший назвав, і та промова детонувала експлозію, яка й зруйнувала систему… І Микола Вінграновський, незважаючи на нинішню збайдужілість і аполітичність, залишається творцем новітньої поезії, якій і в нинішньому літературному процесі не знаю рівної.

Доля Леся Танюка, а особливо Алли Горської, була значно трагічнішою.

У той самий час, коли у Львові гастролювала знаменита літературна трійця, юний режисер Танюк і молода художниця Горська представляли в театрі ім. М. Заньковецької експлікацію вистави Миколи Куліша «Отак загинув Гуска». Як член художньої ради театру я був присутній на цій процедурі. Над київськими гастролерами вже почали розправлятися власть імущі: викликали на килимки, примушували каятися, обіцяли посади й міжнародні поїздки, а Лесь із Аллою ще пробували у Львові повернути до життя виклятого й забутого Миколу Куліша не найкращою його п’єсою. Актори театру зацікавилася молодим режисером, славетний Доміан Козачковський, який працював колись в театрі Леся Курбаса, говорив про Танюка як про талановитого послідовника геніального режисера; модерне художнє оформлення вистави – після набридливих соняшників, тинів і глечиків на кіллях – вражало несподіваними узагальнюючими формами, актори розбирали ролі, готуючись до репетицій.

Партійні чиновники довго не знали, як позбутися зі Львова небажаних театралів, та допоміг їм – свідомо чи несвідомо – професор Семен Шаховський: він якось поквапливо, ніби виконував чиюсь волю, зорганізував зустріч студентів з Лесем Танюком і Аллою Горською в актовій залі Львівського університету, і ми вважали цей захід нерозумною акцією або ж провокацією.

Лесь Танюк говорив тоді на зустрічі про репресованого Курбаса. Цього було досить, щоб виставу «Отак загинув Гуска» зняли з репертуару, Танюка ж і Аллу Горську видворили із Львова, Клуб творчої молоді у Києві був розгромлений; Лесь Танюк з вовчим білетом виїжджає до Москви, де за двадцять років праці зробив десятки вистав, проте національного українського театру, що було заповітною його мрією, створити не мав можливості, і ми тепер його знаємо більше як громадського діяча, а не режисера. Аллу ж Горську по-звірячому вбили партійні найманці. Її знайшли мертвою в підвалі.

Почався наступ реакції на українську культуру. Вмирає побитий в темряві злодіями і від того побиття вражений білокрів’ям геніальний Василь Симоненко. Зачиняється у своїй квартирі і не спілкується з людьми Ліна Костенко. Набуває академічних знань у своїй квартирі-бібліотеці Валерій Шевчук – його ніде не друкують, один лише я правдами і неправдами просуваю окремі його новели в «Жовтні». Виростає безкомпромісний і вельми егоцентричний Володимир Дрозд. Його смілива повість «Маслини» стає літературною подією і зазнає партійного погрому. Знамениту новелу В. Дрозда «Білий кінь Шептало», в якій показано, як чистий кінь, не витримавши своєї винятковості, сам вимазується в болото, щоб стати подібним до інших, а тоді його, присмиреного, заганяють у стійло, теж друкую в «Жовтні» під маскою анімалістичного жанру. Мою хитрість розкушено – «Жовтневі» вчинено черговий погром. Без упину працює визначний стиліст Євген Гуцало, який після розносу його знаменитої повісті «Мертва зона» вдається до сільської тематики й весь час повторюється в ній. Врешті з’являється на літературному видноколі молодший брат Григорія Тютюнника Григір, і з його іменем починається новий етап, а ще відчутніше – нова атмосфера в літературі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

Рада про вигнання (лат.)