Одного разу на Дикому Сході

– Скажіть тим селюкам, щоб здавалися мені на милість. А як ні, то змішаю їх з лайном! Снарядів вистачить! – закричав отаман і вказав на пагорб поруч, де його люди встановлювали гармати. З пагорбу село було як на долоні, кращого місця не знайти, щоб по ньому бити.

Бійці наблизилися, крикнули вимоги отамана селянам. Ті попросили часу подумати. «Вовчики» відповіли, що батько Куделін чекати не любить, то або зараз здаватися, або невдовзі гинути. «Вовчики» ставили коней дибки і реготали, бо ж чули, яке Синівка багате село. Не всяке місто такі статки має. Відчували здобич, яка п’янила не гірше за горілку.

Раптом пролунав страшенний вибух. Такої сили, що аж земля затремтіла під ногами. Всі побачили, як над пагорбом, на якому тільки-но стояла артилерія Вовчої дивізії, тепер піднімався стовп диму та пилу. Селяни дали залп і перестріляли всіх парламентарів Дикої дивізії, окрім одного.

– Біжи і скажи своєму смердючому отаманові, що хай він тепер свої гармати у дупу собі засуне! А Синівки йому не бачити! – наказали селяни.

Переляканий «вовчик» побіг геть, а отаман Куделін аж завив від люті, бо ж без гармат хіба візьмеш цю Синівку! Два дні Вовча дивізія потикалася на штурм, палила навколишні хутори, в яких майже не було здобичі, бо ж всі втекли до Синівки, а потім відступила. Вдячні селяни вклонилися Четові до землі, дякували, питали, якої нагороди він хоче.

– Спокою хочу. Щоб не чіпали мене більше, – сказав Чет. Повернувся на хутір, вірніше, на згарище, де синівці вже будували йому нове обійстя. Більше і краще, аніж було.

– Хотів спокою, та де тут спокій? – сказав Чет Мірі.

– На тому світі тільки спокійно. А може, і там люди калатаються, – гірко всміхнулася вона.

– Та ні, хоч там мусить спокій бути.

Розділ 4

Незвичайний полон

Чет та Міра все їхали лісом. Коли він трохи розступився, попереду вони побачили невеличкий хутір. Хата, кілька сараїв і будівля, схожа на придорожній шинок. Трохи городу, який щільною стіною оточував ліс. Чет поклав руки на зброю, бо всякого можна було чекати у цій глушині. Дивно, що у лісі зберігся хутір. Не спалили його досі і не пограбували, хоча часи тепер такі, що охочих чуже узяти багато. Он до Чета на хутір приходили тричі.

Він кохався з жінкою, що дала йому притулок на хуторі. Все було у самому розпалі, жінка стогнала й обіймала його сильні плечі, щось палко шепотіла йому. Коли Чет різко підвівся, голий та м’язистий.

– Що таке? – спитала схвильована жінка. Чет показав, щоб мовчала. Швиденько стрибнув у штани, поліз на горище, вистромив голову з даху, де у соломі був зроблений отвір. Почув шепіт у дворі. Кілька чоловіків сперечалися про те, чи брати тільки коней з сараю та теличку, чи лізти до хати, може, там ще щось цікаве. Вирішили таки лізти. Постукали у двері. Чет вже сплигнув з даху, обійшов двір, придивився, чи навколо нікого немає. Наче немає. Чет заліз у сарай і подивився з темряви у спини гостей. Їх було семеро. Нахабні та нетверезі, вони пограбували вже не один хутір.

– Хто там? – перелякано спитала жінка.

– Підкажіть дорогу! – сказав тонким голосом наймолодший з грабіжників, ще підліток. – Я до мами йду, заблукав! Вовки тут! – тиснув він на жалість, бо ж почув жіночий голос. Чет вже навів кулемет, англійський «льюїс», який вирив із сіна. Виставив його з віконця сараю і почав стріляти. Звалив усіх сімох. Опісля вийшов, добив поранених з револьвера. Потім постукав у двері. Товсті, дубові, такі і з кулемету не проб’єш. Він сам їх поставив, щоб у хату непросто було зайти. За дверима тремтіла жінка. Поруч плакав її син, що прокинувся від пострілів.

– Все добре, не бійся, – заспокоїв їх Чет. Вранці повантажив трупи на віз і доправив їх до лісу, де зарив.

Потім на хутір прийшли денікінці. Роз’їзд козаків на чолі з офіцером, високим, білявим поручиком Синициним, з нервовим обличчям і тонкими вусиками. З ними був і пан Беккер, місцевий землевласник, який спершу втік від революції, а тепер ось повернувся і почав збирати пограбоване селянами майно свого маєтку. Цей Беккер нишпорив хатою. Знайшов килим, шафу і кілька книжок з картинками, які належали йому, а потім були вкрадені. Не Четом, ці речі йому подарували вдячні мешканці Синівки.

– То грабував маєток? – спитав офіцер у Чета і здивовано роздивлявся цього селюка, який мав напрочуд гарну статуру, наче не гречкосій якийсь, а біла кістка. – Ну що ж, відлупцюємо тебе у виховних цілях. Щоб знав, що не треба чуже брати. Знімай штани, Ванько.

Чет важко подивився на офіцера.

– Не Ванька я, – сказав тихо.

– Та мені плювати, хто ти є. Крав, то відповідай.

У дворі заплакали жінка з дитиною. Чет скривився. Якби не вони, він би так не дався. А то зняв штани і йому всипали спеціально заготовленими різками.

– Дивися, холопе, наступного разу розстріляємо! – сказав після екзекуції поручик і вони поїхали. Попереду козаки, а за ними Беккер на четівському возі зі своїм майном. Чет трохи почекав, потім дістав з хованки зброю і засідлав коня. Жінка намагалася зупинити. Любила Чета і боялася, що вб’ють його. Але він прибрав її руки і помчав лісом, лише одному йому відомими стежками навпростець. Сидіти не міг, то вимушений був скакати стоячи. Наздогнав козаків вже майже на виїзді з лісу. Поручнику Синицину пощастило, що терміново викликали до штабу і він поїхав до появи Чета, який перестріляв козаків і Беккера. Неквапливо зібрав зброю, коней, зняв чоботи, понишпорив у кишенях, забравши портсигар поміщика і його ж бінокль. Повантажив зібране на віз і з тим повернувся.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.