Лютеція

– Як я тебе розумію, – зітхаю, відчуваючи, як у мені прокидається щось схоже на совість, точніше, хирлявий зародок совісті, коли я усвідомлюю, що вона розмовляла зі мною.

– Я не можу досі второпати, навіщо він це зробив, – зітхає вона скрушно і глибоко затягується. – От навіщо було мене так принижувати?

А я починаю роздумувати, як так вийшло між нами? Можливо, тому, що вона раніше ніколи мені не телефонувала, а я не навчився розпізнавати її голос із телефону? Я колись повідомив їй свій номер, а вона похапцем записала двох Юрків поруч. Може, не тільки імена, а й голоси однакові. У мене була дівчина, голос якої я постійно плутав з голосом її мами. Вони цим тішилися і не раз мене розігрували. Чи можу я себе вважати винним? Я цмулю вино, а моя совість знову влягається спати, їй так найзручніше – у такому стані тихомирної дрімоти. Я підливаю Лілі вина, і вона зиркає на мене з вдячністю, радіючи, що в неї є я, справжній друг, такий, що ніколи не підведе, такий, якому не треба нічого довго розжовувати, на якого завше можна покластися у вирішальну хвилину. Кому ж, як не мені, можна довірити всі свої проблеми, смутки і болі?

– Як добре, що ми з тобою не закрутили наш роман на довше, – каже вона. – Зараз ми б, можливо, уже й не вітались.

– Так, звичайно, – з готовністю погоджуюсь я. – Принаймні ти не зможеш ніколи сказати, що я розбив тобі серце.

– Серце… – вона гірко всміхається. – Моє серце розбите давно, і гірше вже бути не може. І знаєш, що я тобі пораджу: ніколи не закохуйся. Ніколи-ніколи. Просто думай, що це кохання, але відразу піддавай сумнівам. Тоді значно легше буде розчаровуватися. Ти ж розчаровувався в житті? – Я кивнув. – Ну, от. Бо кохання – це лише пристрасть, порив душ і тіл, короткочасний вибух почуттів. А пристрасть недовговічна, вона вся в білому цвіті, як весна, після якої настає щедре на тепло літо, приходить призвичаєння, розуміння з півслова чи хвилеве роздратування з півслова – не має значення… головне, що двоє тіл і душ пристосовуються, як дві детальки одного механізму… хоча механізми часто щось заклинює… І оце ЩОСЬ – відіграє пізніше важливу роль… На нього спочатку ніхто не звертає уваги, але воно сидить у комусь із них і муляє… воно мучить і робить усе, аби двоє тіл і душ починали поступово віддалятися… А потім настає осінь, і все осипається… усе марніє, жовкне, скручується, стає таким буденним і одноманітним… Усе байдужіє… А коли настає зима, то тільки притрусить снігом, і нічого не залишається… навіть слідів тієї пристрасті… Я вже пережила дві такі зими, і не певна, що подолаю третю. Розумієш? Чоловіки здебільшого дуже підлі. – Помітивши мій здивований погляд, додала: – М-м-м… жінки – теж. Якщо це для тебе суттєво. Але я про себе. Моє останнє кохання – художник… ми зняли спільне помешкання недалеко від центру. Я оплачувала все – оренду, газ, світло. Я готувала їсти, ходила на базар, купувала, прибирала. А він удавав митця і, валяючись на канапі, снував свої проекти. Інколи щось пробував малювати… не завершував… відкладав… А при цьому повчав мене, як жити. І нічого не робив. Пальцем об палець!

– Добре. Але чому ти з таким одороблом жила?

– Чому? Я тобі признаюся чесно. У нього великий пензлик.

– І це все?

– Так. Усе.

– Уперше чую, що це саме те, задля чого можна терпіти таке чмо. Знаю багатьох з невеликим, чиї жінки цілком задоволені.

Вона поглянула на мене, примруживши очі.

– Я ж не кажу, що це закон природи. Просто я така. Я від цього тягнуся. І заради цього я терпіла.

– Тепер перестала?

– Перестала, коли довідалася, що він свого пензлика мачав не лише в мою палітру… Повір, це неймовірно прикро, коли ти відкриваєш свою душу комусь, віддаєшся повністю до найменшого нігтика, жертвуєш собою… без перебільшення – жертвуєш, бо не приділяєш собі стільки уваги, скільки хотілося б, а прагнеш тільки одного – якомога більше віддати йому всю себе до останку… а натомість отримуєш свинське ставлення… Тоді настає зневіра й насувається висновок: усі чоловіки підлі… Усі, кого любила, зникали з тими, кого ненавиділа. Хоча, звісно ж, є й винятки. Але вони чомусь нам не трапляються. І я тобі відкрию одну істину: головне – не перетворитися на старого пердуна, чиї дні минають у шкодуванні за проґавленими можливостями.

– Або стару пердунку.

– О, ні, я не проґавлю нічого. Я вийшла з берегів. Мене вже ніщо не стримує.

Коли підійшов наш час, Ліля зробила за своїми плечима ледь помітний рух рукою, і в її пальцях з’явилася банкнота в десять крабів, вона поклала її на шинквас і підморгнула бармену, той забрав гроші й поклав на їхнє місце решту, змовницьки усміхаючись.

На потяг ми запізнилися на цілих десять хвилин, бо трамвай зійшов на Городоцькій з колії, і нам довелося плуганитися пішки, а що Ліля шкутильгала на шпильках, то скидалася на чаплю, або ні – на фламінго, бо була вся рожева. Хоча якщо подивитися скрупульозніше, то скидалася на блоху на довгих худих ногах в міні-спідничці, яку мусила час від часу обсмикувати, щоб не демонструвати перехожим свої польські майточки в зелену смужку. Дорогою нарікала:

– Ти уяви, блін, ніхто мене не називає на ім’я. Ну, ніхто. Один казав мені то «сонечко», то «зіронько». Я спитала: ти що – астролог? І пішла від нього. Другий: квіточко, фіалочко, мальвочко… Бля, ботаніків ще мені бракувало! Послала нафіг. Третій: зайчику, кицю, горобчику, зозулько… Натураліст сраний! Четвертий був дуже серйозний, дальнобійник. Але коли сказав мені, що зараз прилаштує мені під хвіст карданчик, я луснула йому по вітровому склу капцем і втекла. Думала, п’ятий хоч буде нормальний. Так і попередила: щоб ніяких сонечок-кішечок-карданчиків. І ніби все було нормально. Аж одного ранку несе мені каву в ліжко і: ох ти ж моя палестинко! Я подумала – почулось, каву випила. А він: ану поверни тепер до мене свій сектор Газа! Тут я не витримала й висипала йому на голову попільничку. Але нарешті маю святий спокій. Тепер у мене класний чувак. Відразу мене підкорив одним-єдиним словом. Жодних там горобчиків. Обняв мене і каже: «Ну, ти й засранка! Як я тебе довго чекав!»

– Тобто ти знову не самотня?

– Та перестань, це ж суцільна фізіологія. А так – я й далі самотня. Особливо в суботу й неділю. Бо в нього сім’я. А я балдію коло телевізора, обнявши подушки. – Раптом спохопилася: – Ти тільки не подумай, що це натяк.

– На що?

– Та щоб ти до мене приперся розраджувати. Я просто не хочу тебе втрачати… – задумалась і уточнила: – Як друга.

Я обняв її і цьомкнув у щічку, вона вдячно усміхнулася і тицьнула мені кулаком під ребра. І мала рацію – секс і дружба несумісні, в певний момент обривається або одне, або друге. Те, що між нами було, не залишило жодних романтичних спогадів. Один раз перед сном і вдруге вранці, вперше на п’яну голову, а вдруге з бодуна, коли нема кращого ліку на бодун від любощів. Просто двоє молодих тіл зустрілися в одному ліжку. Хіба це не достатня підстава, щоб притулитися?

– А чого той чудик тебе палестинкою назвав? – запитав я.

– Не знаю. Може, тому, що я тоді була чорна і кучерява.

– На голові теж?

– Іди, дурбецало! – ляснула вона мене по спині.

– Не пригадую тебе чорною і кучерявою.

– А що ти взагалі пригадуєш?

– Сектор Газа мов зараз бачу.

Вона розсміялася і відмахнулась від мене.

На пероні людей було мало, ми пройшли уздовж перону в один бік і жодної дівчини не помітили, та, щойно повертаючись, побачили біля кіоску дівчину, що пила газ-бульку. З того боку, з якого ми йшли, її видно не було. Біля ніг її стояла валіза.

– Вона? – спитала мене Ліля. – Як її звати?

І лише тут я раптом второпав, що Ромко не назвав її імені. Ми підійшли, і я поцікавився, чи вона часом не Ромка чекає. Дівчина саме робила останній ковток і від несподіванки закашлялася, вийняла хустинку і витерла вуста. Ліля підморгнула мені – мовляв, класна тьолка. Вона й справді була гарна. Ромко має смак.

– Ромко не зміг приїхати, – сказав я. – Попросив нас, аби ми вас зустріли.

– Та-а-ак? – здивувалася вона й затріпотіла своїми довгими віями, а її вуста відкрилися на букві О. Я узяв її валізу, й ми рушили. – Куди ми йдем? – запитала вона.

– Поки що до мене. Ромко завтра приїде й забере вас.

– Куди?

– Ну, вам же ж треба десь жити під час вступних. Ви на який факультет вступаєте?

– На романо-германську філологію.

– Ну, нічого собі! Не те що я, дурний, пішов на українську. А то міг би й дипломатом стати. Я забув вас познайомити: це Ліля. Я попросив її дотримати мені компанії, а то з незнайомою дівчиною часом може розмова й не дуже клеїтися.

– Не переживайте. Я люблю помовчати.

– Я теж. Правда, вашого імені Ромко мені так і не сказав.

– Уляна.

Розділ третій

1987. Винники

1

Я завів дівчину в її кімнату, потім розкоркував вино з порічок і налив у келихи. Ліля закурила і увімкнула магнітофон, кімнату заповнила музика. Уляна попросилася в душ, я показав, як і що вмикати, і вона зачинилася, а ми з Лілею цмулили вино й мололи ні про що.

– У тебе тут, я бачу, нічого не міняється. Суцільне Макондо, – сказала вона, визирнувши у вікно.

– На жаль, моє Макондо шалено забудовується. Колись там зайці бігали, куріпки спурхували з-під ніг, а зараз – сама бачиш.

– Та ну, все одно класно. Колись я приїду до тебе, і ти мені почитаєш, що ти там шкрябаєш, – вона кивнула на друкарську машинку.

– Та ні, я на машинці лише статті для заробітку друкую та переклади. Пишу я від руки. Старим дідівським способом.

– Може, ще гусячим пером?

– Отут я пішов далеко вперед. Авторучкою пишу. І пальці бувають, як у школі, у чорнилі.

– Тут класно. Але я б так жити на відлюдді не змогла. Моя душа рвалася б у центр.

– Ну, звісно, у тебе надто вузька спеціалізація. Тут не розженешся.

– Тю! Ти думаєш, я все життя збираюся цим займатися? Ні, коли я вийду заміж за мрію моїх дівочих снів, то стану добропорядною господинею. По суботах – порядки, по неділях – пироги. Раз на два тижні – солодкий пляцок. Раз на місяць – мінет. – Вона затягнулася і окинула оком вітальню. – Тут кіт не валявся триста років. – Потім підійшла до шафи, відчинила й похитала головою. – У тебе лише один костюм? Один-єдиний?

– Я його й так не ношу.

Після цього вона сіла на канапу й мрійливо задивилася на стелю з червоною плямою.

– А це що за фігня?

– Червоне шампанське невдало розкоркував.

– Ну ти даєш! І скільки часу минуло?

– Та то вже з рік.

– Капець. У цьому весь ти. Тягни сюди швабру.

– Та ти тільки розґведзяєш.

– Не переживай, гірше не буде. Налий у відро горня води і всип жменю прального порошку. Улясю, ти ще довго там?

– Нє, уже виходжу.

– От і добре, бо нам лазничку треба.

Уляна випливла в халаті і з рушником на голові та зникла у своєму покої. Я зробив, як просила Ліля, а вона намочила швабру у відрі, вилізла на журнальний столик й стала змивати пляму від вина. Я сидів на канапі й дивився на її дупцю в польських майточках.

– Я знаю, куди ти дивишся, – сказала вона, – але краще б ти дивився сюди. І постав відро біля мене.

Вона ще кілька разів умочила швабру, потерла, і пляма з брудно-червоної перетворилася на блідо-рожеву, а коли я поміняв воду, то за хвилю пляма зникла, хоча те місце, де вона перед тим була, усе ще вирізнялося. Ліля впала біля мене на канапу й сказала:

– Пфу… Ну, в принципі, більшого я зробити не могла.

– Ти й так зробила багацько.

– То наливай. Чого сачкуєш?

Уляна приєдналася до нас, і ми швидко докінчили пляшку, я запропонував поїхати в ресторан. На мій подив, Уляна ані разу не згадала про Ромка. Мені було по цимбалах, я його теж не згадував. Уляна вбралася в обтислі джинси й таку ж обтислу блузку, тут було на що подивитися і без багатозначних Лілиних підморгувань. У ресторані ми сіли за столик, замовили шампанське, і Ліля окинула своїм фаховим оком залу. Музика ще не грала, ніхто не танцював, але столики поволі заповнювалися. Ліля вийняла косметичку й підмалювала вуста. Уляна пильно за нею стежила. Я теж. Бо малювання вуст було тільки відволікаючим маневром, насправді Ліля в люстерко обстежувала все надовкіл.

– Ви часто тут буваєте? – запитала Уляна.

– Ну, ми, художники… – почав було я.

– Облиште, – обірвала вона. – Я знаю ваші художества: купити-продати.

– Ага, то Ромкові не вдалося вас задурити?

– Ромчик не вміє брехати.

– Чому? Він мене не раз дурив.

– То вас…

– А вас ні?

– Інколи я вдавала, що вірю. Задля святого спокою.

– А я не казала? – втрутилась Ліля. – По-справжньому люблять лише мудаків.

– Хто сказав, що я його люблю?

– Ти зібралася жити в нього на весь період сесії без почуттів? – зробив я квадратові очі.

Дівчата розсміялися. Тим часом музика заграла, а Ліля допила шампанське, виструнчилася в кріслі й сказала:

– Ха! Ну, все – я готова.

– Для чого? – запитала Уляна.

– Для подвигів. Замовляй, Юрасику, шампаньєро й закусон. Коли я повернуся, душа буде сповнена спраги і глибоких почуттів.

– Звідки ви маєте повернутися? – запитала Уляна.

– З танців з притисканєм, – Ліля знову зиркнула в люстерко, поцьмакала губами, поворушила бровами й сказала: – Зараз мене запросять. О, уже йде. Може, не мрія всього мого життя, але зійде й таке щастя.

І справді, до неї прителіпав типовий бухгалтер із зализаною кількома волосинками лисиною. Ліля попливла на всіх вітрилах на танцювальний майданчик, де вже човплися інші пари. Бухгалтер може бути спокійний, він не постраждає, але хтось із тих, хто мав необережність надто близько зачепити Лілю бортом, чогось позбудеться.

Я покликав офіціанта й замовив дві пляшки шампанського і тарілку м’ясива та квашенини.

– Вам таке життя до вподоби? – поцікавилася Уляна.

– А що в ньому поганого?

– Тут нудно. Типи примітивні. Музика трухлява.

– Ну, якщо ви про Ромка уже все знаєте, то мушу сказати, що ресторанне життя входить у сферу нашого способу заробляння грошей. Ми купуємо в поляків джинси, здаємо знайомим барменам чи офіціантам, а вони перепродують далі. За день можна заробити на тижневе прожиття. Для мене, як… – тут я затнувся перед тим як вжити визначення «літератор», бо я був ніким, і звати мене було ніяк. Тому завершив речення інакше: – …як для людини, яка вивчає життя, ресторан – одна зі складових цієї науки.

Повернулася Ліля з радісною усмішкою, кинувши на півдорозі свого підпилого бухгалтера, але не сіла за стіл, а попрямувала до кльозету, там вона випотрошить гаманець і позбудеться його.

– І Лілі таке життя подобається? – провела її поглядом Уляна.

– Ліля пливе за течією.

– Вона теж вивчає життя?

– Звичайно. І вам раджу.

Я їй налив повний келих. Вона надпила й похитала головою.

– О ні, це не для мене. Якщо я поступлю, то Ромка покину, – сказала зі смутком.

– Навіщо ви мені це розповідаєте?

– О, ви, напевно, подумали, що я побачила в вас рідну душу? Вибачаюсь… Це не так. Просто хотілося це озвучити. Будь-кому… Без різниці.

– То ваша справа. Я Ромкові не передам.

– Про мене – можете й передати, – вона помітно захмеліла. – Я хочу добитися чогось важливого в житті… а фарц… це так… це так низько…

Вона почала мене нудити. Ліля хляпнула за стіл, саме коли офіціант приніс закуску.

– А що у вас на гаряче? – стріпнула вона бадьоро головою.

Офіціант відразу теж збадьорився і став перераховувати страви, Ліля, не питаючи нас, замовила відбивні з картоплею й салати. Я потягнув Уляну танцювати, вона пішла без особливого ентузіазму, але в танці повісилася на мене й ліниво гойдалася. Зазвичай я в танці притуляюся якомога тісніше, вустами торкаюся вушка, занурюю носа у волосся, але цього разу я вів себе чемно.

У наш час, танцюючи з дівчиною і поклавши їй руку на талію, ви не відчуєте під пальцями нічого зайвого, окрім самої талії. Аби намацати край майточок чи колгот, доведеться опустити руку трохи нижче, ледь не на саму сідничку. А за моєї молодості на талії чітко відбивалися контури пояса для панчіх і груба гумка майток. Майточки Уляни були наші, совєцькі. І як це Ромчик ще не обдарував її імпортними майтульками? А-а, він же ж вдає художника. Ба й справді – звідки в художника імпортна білизна? Права рука намацала на спині бюстгальтер. Та сама картина: савєцкій ширпотреб. Але під тим усім пашіло молоде й гаряче тіло, і це було найважливіше, це було те, що відчуваєш уже на всю повноту свого організму, особливо коли тобі в груди втискаються пругкі перса. Я намагався упіймати її погляд і прочитати щось, що мені підкаже мої наступні дії, але вона відводила очі, вдаючи, що перебуває не тут, а десь далеко на хвилях музики, раптом вона стрепенулася і:

– Ось він!

– Хто?

– Ромчик!

Я озирнувся – поміж танцюючих пар крутився й Ромчик зі своєю кралею.

– Брехун! – прошипіла Уляна і, з роздратуванням вивільнившись із моїх обіймів, повернулася до нашого столу.

Ромчик нас не помітив, він весь із головою затопився в очах нової-старої пасії, його ніщо не обходило. Тим часом Уляна раз за разом випила два келихи шампана. Я мовчки сів поруч і налив собі. Що тут будеш говорити чи виправдовуватися? Так є, як є. Хтось мене ляснув по плечу: Мохо. Теж фарц, я підвівся, ми потиснули ґраби, а Мохо підсів до нас, гукнув офіціанта й замовив ще дві пляшки шампана, а побачивши, що нам принесли їжу, і її замовив. При цьому зацікавлено стріляв очима то на Лілю, то на Уляну.

Мохо! Через кілька років він зі скромного фарца перетвориться на бандюка, буде кришувати крамниці, перукарні, кнайпи. Йому будуть носити гроші пачками, а він їх ніколи не рахуватиме, бо йому це без потреби, у нього таке неймовірне чуття в пальцях, що досить узяти пачку в руку, стиснути, і він уже знає, скільки там. І так само намацально він визначатиме фальшиві купюри, ба більше – самими пальцями вгадуватиме, що то за валюта. Не має значення – юань чи песо. Він і потім, у ті дрімучі 90-ті, полюблятиме триндіти зі мною на високі теми. «От ти сидиш у книжках, – скаже він мені. – Я теж люблю читати. Але книжка – це яблуко, яке взяв і з’їв. Це ж не яблуня. Ну, зжереш ти за життя сто тисяч яблук, і шо? Станеш яблунею? Ніхєра. Ти будеш яблуковим пляцком, у кращому випадку. Розумієш? Яблуковим пляцком! Ну, наливай…» Його монолог перерве стукіт у двері, а відтак зайде його боєць і покладе на стіл гроші. «І шо?… І шо то ти мені приніс? – Мохо візьме пачку і відразу кине назад на стіл. – Забери то… Занеси назад. І скажи, нехай подумає…» – «Він казав, шість тисяч». – «Та шо ти мене лічиш?… Тут нема шість тисяч. Чао… – потім повернеться до мене і зітхне: – Ну, і видиш, Юрцю, з якими я ідіотами мушу працювати? Йому тицьнули і сказали «шість», а він пре до мене й каже «шість». Шо ти там записуєш? Які нотатки? Ану покажи. – Намагатиметься щось розібрати. – Ну, тут, бляха, хєр хто розбере. Нотуй далі. Ти шо – стенографіст? Нє? А яким хєром пишеш?… Латинкою? Ану дай… – Знову спробує щось второпати, а я латинкою призвичаївся ще в армії писати, аби ніхто не міг прочитати. – Та нє, нічого не шарю. Наливай. Зараз соски приїдуть. У сауні я тобі розповім, як ми вивозили одного кєнта в лісопосадку, а він нам в машині всрався…» – «А чо зараз не розкажеш?» – «Бо не зараз… Шоб ти знав, я прочитав за життя дві книжки. Перша: Анрі Шар’єр «Метелик». Друга: «Діви ночі». Але пам’ятай – перш ніж друкєрити оту свою писанину, покажеш мені. Всьо, відкладай. У сауні допишеш. Там є стіл. Гарна компанія. Зараз приїдуть Кривий, Додік і Ліпа. Там почуєш ше не таке. Но я тебе предупредив: ніяких імен. Поняв?… Руку не міняєм». Я наливаю.

І зараз я знову наливаю, а Мохо ще далеко не такий крутий, і на шиї нема ще в нього поважного золотого ланцюга, а на руках – жодного татуювання, бо з’явиться воно щойно за рік, коли він загримить до цюпи. А потім відкриє приватний громадський туалет і вручить мені «Почесний квиток постійного клієнта» з підписом «Мохо». На касі сидітиме його тестьова й чемно запитуватиме кожного клієнта: «Вам газетку чи журнальчик?»

А десь всередині 90-х я побачу, як біля входу до оперного театру зупиняється такий типовий стрижений під нуль курдупель, убраний у дорогий костюм при краватці. У театрі в цей час почалася урочистість. Він зупиняється, його охоронці теж. Йому тицяють великий букет. Він повинен вийти з ним на сцену, комусь вручити й виголосити привітання. «Сдєлайтє звйоздочку», – накаже він охоронцям. Один вийде вперед, за ним по краях ще двоє. Бос посередині. Ззаду знову двоє охоронців. У такому порядку вони зайдуть у хол. І тут у його поле зору потраплю я. «Юрік! Ти шо там? Ти шо нє в залє?» Ну, як по-правді, то мені те, що в залі, нафіг не потрібне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борі про справжню причину своєї появи. «Та от, чекаю дівчину, а вона запізнюється». – «Забєй. Я тєбя с другой пазнакомлю. Там шо – далєко до фінала?» – «Та ще, мабуть, з годину». – «О, блін. Ну, тада айда в буфет». І я теж потраплю в центр «звйоздочки». Так ото під конвоєм зайдемо в буфет. Боря замовить коньяк – «самий дарагой». Найдорожчим виявиться вірменський. Охоронці стоятимуть збоку. Один із них візьме пляшку коньяку в буфеті, розрахується й наллє нам по келихах. «Ну, давай, братан, – скаже Боря, і ми цокнемося. – Слишал про Моха?» – «Нє». – «Ти же с нім пєрєганял машину для Дірєктара?» – «Ну». – «Сиграл в жмуркі твой Мохо». – «Та йди»?! – «Застрєлілі в Руминіі». – «Шкода». – «Ніхєра нє шкада. Гавно он бил. У мєня к тєбє дєло. Я тут антікварний магазінчік рєшил аткрить. Ти там шота сєчьош в іконах, картінах?» – «Картини й ікони крадені?» – «Ну, яснає дєла. Тока я іх виставлять нє буду. В магазінє всьо будєт чікі-чікі. Всьо нармал. А для асобєнних клієнтав есклю… екс… ета…» – «Ексклюзив?» – «Да, імєнна. Ти понял? Карочє, Юрік, – нахилиться до мене, – щяс я паздравлю, хуйо-майо… а патом паєдєм ка мнє, я тє’ пакажу, шо у мєня єсть». – «А фуршет!» – «Да похєр той фуршет. Бляха, да я тє’ такой фуршет устрою, шо ти всє фуршети за всю сваю жизнь забудєш. Ото, блін, загнул – фуршет! Калбаси нє відєл с памідорамі? Я счяс арганізую, нам прівєзут любе. Асєтріну, амарав, устріц… марской стол будєт». – «Та тут ще дівчина повинна прийти…» – брехатиму я. – «І дєвачкі будут. Забєй. – Кивне до одного з охоронців. – Іді пасматрі, шо там. Долга ані будут гавно калатіть?… Відіш, Юрік, пріходітся вот так панти ганять. Ізображать крутого бізнесмена. Так мала таво, я ішо п’ятсот баксав пажертвавал на ета мєрапріятіє. А помніш – билі врємєна, када ми с табой бутилкі сдавалі? Помніш?» Він обніме мене за шию, притягне мою голову до своєї на товстій жилавій шиї й міцно притисне, по моєму обличчю стікатиме його піт. А могла б стікати кров, якби я тримався його й далі. Я поплескаю його по спині, і мене огорне гордість – я отак запанібратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от п’ю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали.

І коли я його обніматиму, то відчую під його лівою пахвою тверду кобуру. Та мине час, і я й досі ще можу хильнути коньяку, а Боря давно вже здає пляшки на небесах, прошитий кулями в гульвісних 90-тих. А поки що він живий і здоровий, і оно витанцьовує, викручується, і кучеряві патли його злітають догори… А не так давно, саме того року, коли пляшки подорожчали удвічі – з 12-ти копійок до 24-х, – це нас надихнуло на подвиг, ми повитягали пляшки звідки лишень можна було, помили й потягнули до пункту склотари, що розмістився у подвір’ї між двома будинками. Приймальник, довготелесий небритий бевзь, жвакуляючи в зубах цигарку, уважно обстежив кожну пляшку і дві забракував, бо мали щербинки, хоча всі знали, що він здає і пляшки зі щербинками та на них заробляє. Ми на це змовчали, але коли він не додав п’ятнадцять копійок, Боря не змовчав і сказав, що тут бракує п’ятнадцять копійок. Бевзь буркнув: «Іди-іди, звідки прийшов!» І це була його помилка. Борі це, звісно, не сподобалося, він нахилив набік свою велику голову і подивився на приймальника спідлоба. Я знав цей погляд і міг би попередити, що наближається небезпечна хвилина, але не попередив. А за мить кулак Борі влетів у зуби нахаби, той брикнув догори ногами на ящики, ящики повалилися, пляшки посипалися і задзвеніли, розбиваючись на бетонній підлозі. Боря перехилився через стіл, вийняв з бляшанки п’ятнадцять копійок, показав їх приймальнику, який все ще лежав і витирав із губ кров, а відтак ми подалися до найближчого гастроному. Боря наполягав на «чорнилі», я на «сухому», але, на щастя, там був югославський вермут за чотири карбованці й він нас швидко помирив. Дві пляшки вермуту, кільце чайної ковбаси й пів хлібини – таким був наш заробіток того дня.

Ліля штурхнула мене, вивівши з задуми:

– Поясни свому колєґові, що я динамо.

– Мохо, вона динамо, – слухняно переказую я.

– Та я зрозумів, – киває Мохо і звертається до Уляни: – А можна з вами потанцювати?

Уляна не проти, і вони відчалюють. Цей чемний ввічливий Мохо, який за відмову танцювати років за шість виллє на дівчину пляшку горілки. І можна вважати, що їй ще пофортунить, бо історія могла б завершитися не настільки бадьоро. Тим часом Ромко помітив і нас, і Уляну, і не знайшов нічого кращого, як тихенько вшитися з ресторану.