Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Коли я побачила, що мої запевнення анітрохи його не переконали, то вирішила детально переказати йому мою розмову з Гальшкою. Пан Тоннор вислухав мене з великою цікавістю і, здається, врешті повірив. Дуже з того сміявся і запевняв мене, що ніякий він не таємничий та підступний ловець жінок, що Гальшку анітрохи не кохає і не може збагнути, навіщо вона затіяла всю цю інтригу.

Він вибачився за свої підозри й так мило мене перепрошував, що поступово я перестала на нього гніватись. Він розповів мені дещо, з чого я зрозуміла, що не він переслідує Гальшку, а скоріше вона його.

Потім пан Тоннор розповів про себе. Виявилося, що він зовсім не авантюрист, а представник кількох іноземних фірм, у нього тут своя контора, він щоразу виїздить до Франції, Англії і Німеччини, має власного автомобіля. Та кретинка напевне знала про це все, і я не розумію, нащо вона понавигадувала про нього стільки дурниць. Тоннор виявився дуже дотепним і милим співрозмовником. Єдине, що Гальшка не збрехала: цей чоловік справді свавільний. Під час розмови він раз по раз брав мою руку й тримав її у своїх руках. Мені просто незручно було випручуватись. А він тримав мою руку й не пускав. Здавалося, не помічав навіть, як я силкуюся її вивільнити.

Розмова була така приємна, що я й не помітила, що вже десята година. На щастя, він сам звернув на це увагу, бо підвівся і сказав, що саме на десяту в нього призначено одну справу.

Подаючи мені хутро, він запитав:

– Коли я знову вас побачу?

Я, звісно, відповіла, що ніколи, відтак додала:

– А помешкання у вас гарне.

Тоді він сказав:

– Десь близько шостої я майже завжди вдома. Отож, чекатиму на ваш дзвінок.

– Прощавайте, – кивнула я йому і вийшла.

На сходах мені стрілася вельми гожа жінка. Я б не звернула на неї уваги, якби не її запаморочливе вбрання. Жакет trois quart[3] з шиншили і дуже елегантний чорний капелюшок з яскраво-червоним пером. Коси мала руді (певна річ, фарбовані), а своєю тендітною статурою трохи скидалася на Клару Бау.

Я не помилилася: вона йшла до нього. Він, либонь, хтозна-який бабій. Та найгірше з цього всього те, що я забула взяти Гальщині листи. Нічого не вдієш, доведеться прийти ще раз. Він, звісно, бозна-що про мене подумає, одначе іншої ради нема.

З дядьковим дорученням я впоралася вельми спритно. Я дала Тото п’ятсот злотих і попрохала його зіграти в покер на мій кошт, бо мені, мовляв, приснилося, що він має виграти для мене багато грошей. Простодушний Тото не добачив у тім ніякого підступу й залюбки погодився. Навіть пообіцяв того ж таки вечора піти до картярні. Гадаю, що п’яти сотень дядькові вистачить. Він зателефонував мені десь о третій і сказав, що ніяких суттєвих новин поки що нема. Це мене дуже засмутило.

На обіді було щось із двадцять осіб. Як звичайно, страви подавали пречудові й вина добірні. Я завважила, що Гальшка, попри всі свої солоденькі усмішки, позирає на мене занепокоєно. Нікчемна лицемірка! До того ж у неї новий перстенець із сапфіром. Звідки б це?

Тільки-но всі підвелися від столу і ми з нею залишилися наодинці, Гальшка пошепки мовила:

– Щось ти мені нічого не кажеш. Я помираю з цікавості. Ти була у нього?

Вона благально зазирала мені в очі, а я, вдаючи байдужість, відказала:

– Звісно, що була.

– То що? Ну кажи ж хутчій!

– Він пообіцяв оддати мені твої листи.

– І ти думаєш, оддасть?

– Гадаю, що так. Тільки я не поділяю твоєї думки про цього добродія. Мені він не видався шалапутом. Цілком культурна людина і поводиться як джентльмен.

В Гальщиних очах блиснув неспокій.

– Ти довго у нього була?

– Кілька хвилин.

Це її ніби заспокоїло.

– О моя люба! Тим-то ти й не поділяєш моєї думки. От якби ти знала його так, як я…

Я знизала плечима.

– О, можеш повірити, мені це байдуже. Він справді гарний з себе, але ж ти добре знаєш, що я вірна Яцекові.

Я зумисне проказала це з притиском, щоб подратувати її.

– А в який спосіб він поверне ті листи?

– Можеш не турбуватися, – відказала я. – Спосіб не має значення. Можу послати до нього Юзефа або першого-ліпшого розсильного. – Я трохи помовчала й додала: – А може, й сама до нього піду.

Гальшка уїдливо посміхнулася.

– Я бачу, це посередництво не вельми тобі прикре…

– Ти ж добре знаєш, що задля тебе я ладна на все. Той добродій начебто дуже засмутився, але ти, певне, рада, що вже ніколи його не побачиш?

– Чому це я ніколи його не побачу? – здивувалася Гальшка.

– Як чому? – запитала я. – Адже ж це ясно як божий день. Повернувши листи, він не зможе більш примусити тебе ходити до нього.

– Ах, звісно! – схаменулася Гальшка. – Звісно, що так. У кожному разі, я тобі безмежно вдячна, Ганечко.

Ще зранку я звеліла Юзефові ретельно записувати, хто нам телефонував, і, повернувшись, насамперед перебігла очима всі записи на папірці. Там було кілька незначущих, але між ними й таке: «З готелю “Брістоль”».

Незважаючи на пізню годину, я мусила розбудити Юзефа. Він сказав, що з «Брістоля» дзвонив портьє і запитував, коли повертається пан Реновицький.

Нарешті якийсь певний слід! Очевидно, портьє телефонував за її дорученням. Я одразу попередила, що завтра не обідатиму й не вечерятиму вдома. Маю бути в «Брістолі».

Неділя

Десь перед десятою подзвонив Тото і запропонував поїхати з ним на прогулянку до Яблонної. Я залюбки згодилась. В його величезному «мерседесі» їдеш, як у колисці.

Коли я сіла обіч Тото, він витяг з кишені пачку банкнотів і, переможно усміхаючись, подав мені.

– Що це таке? – здивувалась я.

– Виграш, – відказав він. – Ти мала слушне передчуття. Карта мені йшла, як у казці. Всіх понакривав, навіть отого твого шалапутного дядечка. Тепер ніколи не сяду грати, не взявши в тебе якогось дріб’язка на щастя.

– Тото! Ти справді виграв? – не вірила я своїм очам.

– Слово честі, – засміявся він. – Понад три тисячі.

Я не хотіла брати гроші. Казала, що не маю на них ніякого права, бо то він їх виграв. Зрештою, погодилася на те, щоб він зі мною поділився, але він зробив ображену міну і запротестував:

– Я грав на твої гроші, грав для тебе і на твоє щастя. Виграш належить тобі. Якщо не візьмеш гроші, я викину їх у вікно.

Що ж я мала діяти? Зрештою, такі гроші на дорозі не валяються. Куплю йому якусь дрібничку, і все буде гаразд.

Трохи подумавши, я спитала Тото:

– А той пан Альбін Нєментовський багато програв?

– Не знаю, не звернув уваги. Думаю, що небагато, якихось кілька сот злотих. Він ніколи не ризикує, хоч грає чудово. І знаєш що? Тепер я вже не вірю тим пліткам, що ходять про нього. Якби він був шулером, то, напевне, не програв би.

Сказати правду, я аж надто добре знала, що Тото помиляється. Мати розповідала, що колись дядька навіть застукали на гарячому в якомусь казино чи клубі. Коли роздавали карти, він ніби ненароком клав перед собою золоту цигарницю, а вона була так відполірована, що він бачив у ній, як у дзеркалі, всі карти. Зчинився скандал, і дядька знов мало не посадили до в’язниці.

Я передчувала, що дядько Альбін зателефонує, і не помилилася. Не заходячи в розмову, я попросила його приїхати.

За чверть години він з’явився з вельми кислою міною.

– Твій чичисбей вже, напевно, казав тобі, – обізвався дядько, вітаючись зі мною. – Напевно, розповів уже, що вчора я програвся до нитки.

– Еге ж, згадував, що не йшла вам карта.

– Останнім часом мене переслідують невдачі. Мушу признатися, що лишився майже без гроша.

Я вирішила змусити його взяти у мене гроші. Звісно, я не могла признатися, що його програш лежить у мене в сумочці, але запропонувала йому позичку.

Я дала тисячу злотих, а дядько написав розписку за всією формою, хоч я намагалася переконати його не робити цього.

Потім я розповіла дядькові про своє відкриття: що та жінка мешкає в «Брістолі».

– Зараз же звідси поїду та й розпитаю портьє. Одначе ти маєш сказати мені точну годину того дзвінка.

– Зараз спитаю Юзефа.

Я попрохала дядька, щоб він зачекав, і пішла розпитати Юзефа. На жаль, він докладно не пам’ятав. Сказав мені, що то було десь близько десятої.

Тим часом, як я розмовляла з Юзефом, сталося те, що належало передбачити: до вітальні впхалася тітка Магдалена. Позирнула, сказала «перепрошую» і вийшла, але напевне встигла придивитися до дядька. Щоправда, вона його не знає і ніколи раніш не бачила, але ж то така язиката, що не забариться роздмухати з цього цілу історію.

Тільки-но спровадила дядька, тітонька вже чекала на мене в кабінеті. Треба було хутко щось вигадати.

– Що то за пристойний пан? – запитала тітка Магдалена.

– Ах, пусте, – відказала я як могла байдуже. – Приходив з приводу тієї ділянки на Жолібожі. Я сказала йому, що чоловіка нема у Варшаві, а я з його справами не обізнана.

Оскільки я умовилася з Тото на третю, то поклала собі утнути йому добрячу штуку і зателефонувала до Мушки Здроєвської. На щастя, застала її вдома. Запросила Мушку на обід до «Брістоля», ані словом не згадуючи про Тото, сказала лише, що буде Домінік Мірський і, може, хтось із його приятелів. Відмовитися вона, звісно, не могла. Через півгодини я під’їхала до неї машиною і не могла натішитися з її вигляду: Мушка занадто підмалювала брови і нацупила кумедний капелюшок. Мірський із Тото вже чекали у вестибюлі, і настрій їм одразу зіпсувався. Педантичний Мірський дратувався з нашого майже півгодинного запізнення. Тото був прикро вражений, коли побачив зі мною Мушку. Робив такі міни, мов індик, що наковтався ріні. На краще він і не заслуговував.

У ресторані було велелюдно. Якби Тото не зарезервував столика, нам довелося б піти ні з чим. Знайомих безліч, і здебільшого з провінції. В такому товпиську годі було побачити особу, задля якої я сюди прийшла. Тому я зайнялася Мушкою, обсипаючи її такими надміру захопленими компліментами, що треба бути наївною, як вона, аби сприйняти все те за щиру правду. Мало не за кожним словом я зверталася за підтримкою до Тото, і він, хоч і скручувався щоразу, мов той штопор, а все ж мусив потверджувати мої компліменти. Атож, то була чудова забава.

В ресторані стало вільніше, і я побачила дядька Альбіна. Він сидів при столику біля вікна з якимось непримітним з виду молодиком і щось писав на листівці. Я була певна, що воно пов’язане з нашою справою.

І справді, коли ми виходили з ресторану, служка подав мені згорнуту листівку. Він зробив це так спритно, що, на щастя, ніхто того не зауважив. Вдаючи, ніби шукаю чогось у сумочці, я прочитала записку і ледве приховала, як вона мене вразила. Дядько Альбін писав:

«Є новини. Особа, що доручила портьє зателефонувати вам додому, була міс Елізабет Норман, англійка, що не володіє жодною мовою, крім рідної. Прибула до Варшави 22 грудня минулого року. Туристка. їдь додому й чекай мого дзвінка».

Я була розчарована. Або портьє, інформуючи дядька, помилився, або тут якесь непорозуміння. Жінка, що писала Яцекові, досконало володіла польською. Це по-перше. По-друге, вона підписалася літерою «Б», а тим часом її ініціали складаються з літер «Е» і «Н».

Коли я приїхала додому, то дядькового дзвінка чекала недовго. Він докладно розповів про все. А саме: особа, яка запитувала, чи приїхав Яцек, була ота панна Норман. Портьє достеменно це пригадав. Одначе дядько припускав, що панна Норман може не мати нічого спільного з жінкою, яка нас цікавить. Вона могла просто знати Яцека за кордоном чи навіть познайомитися з ним у Варшаві в якомусь посольстві.

Я мовила:

– Є в мене таке передчуття, що коли це й не вона, то все ж у якийсь спосіб із нею зв’язана. Бога ради, дядечку, добре все розвідайте, бо така шантажистка, зрештою, може вдати, що не вміє розмовляти по-польському. Повірте в моє передчуття.

– Мала, я візьму все це до уваги, – засміявся він.

Подзвонили з міжміської і сказали, що мене викликає Париж.

Після кількох «алло, алло!» я почула голос Яцека. Насамперед він запитав мене про здоров’я, сказав, що нудьгує за мною і що весь час був дуже зайнятий, а тоді повідомив, що важливі справи затримують його в Парижі ще на кілька днів. Досі його дзвінок нічим не різнився від звичайних. Але ось він запитав:

– Як там у тебе, Ганечко, нічого нового не сталося?

– Нічого. А що могло статися?

Він якусь мить вагався, тоді сказав:

– Ну, виходить, усе гаразд. Бувай здорова, згадуй мене і ні в якому разі не думай про мене погано.

То був аж надто виразний натяк.

– А чого б то я мала погано про тебе думати?… І що означає «ні в якому разі»?…

Він трохи знітився. У голосі його почулася непевність.

– Ну, може, ти думаєш, що я тут розважаюсь і тому не кваплюсь повертатися.

– Я так зовсім не думаю, – одказала я виразно.

Це мало б його насторожити. Але Яцек невимушено відповів:

– Ти найкраща дружина в світі. Повір, я працюю тут як віл, з ранку до вечора. До побачення, кохана.

– До побачення, Яцеку. До зустрічі.

Я поклала трубку і не могла стримати усмішки. Отже, він не втік од мене! Він все-таки мене кохає! Хто зна, може, затримка з поверненням якось пов’язана з отим його скандальним одруженням?… Так чи так, а розмова ця дуже мене заспокоїла.

Щодо різниці її ініціалів з написаною під листом літерою «Б», то тут у мене враз зникли якісь суперечності. Адже літера «Б» могла бути скороченням пестливого наймення: Бессі, Бетсі, Бет, Бес або ж Бетті. Англійці дуже часто називають в такий спосіб своїх Елізабет. Яка вона з виду – ото найважливіше. Вона запевне старша од мене. Але чи досить вона вродлива, щоб зі мною суперничати? Адже в цій справі важить не тільки те, чи погодиться вона зникнути, одержавши певну суму грошей, але й те, чи не схоче Яцек до неї вернутися. З телефонної розмови з ним я могла дійти висновку, що він такого наміру не має. А проте хто знає, чи не зуміє та жахлива жінка примусити його змінити своє рішення. О, вона дуже помиляється, коли думає, що я легко зречуся своїх прав! Врешті-решт, я не зупинюся навіть перед скандалом. Навіть перед тим, щоб втягнути в цю справу батька.

Мій добрий настрій зіпсувала думка: коли моя суперниця багато років тому покинула Яцека, він, певне, кохав її або принаймні вона мала на нього такий вплив, що залишилася в його пам’яті як щось здобуте і втрачене, а отже, тим більше бажане. Важко сказати, чи не оживе тепер у ньому те почуття.

Я боялася, що вже не застану Тоннора. Одначе він був дома і відразу впізнав мій голос.

– Я чекав вашого дзвінка, – сказав привітно.

– Не думайте, будь ласка, – наголосила я, – що я подзвонила б вам, якби не забула у вас Гальщиних листів. Ідеться про неї і тільки про неї. Чи могла б я прийти до вас зараз? Себто десь за півгодини?

– Зробіть ласку.

Він знову відчинив мені сам. Привітався як добрий знайомий. Ці досвідчені спокусники таки вміють поводитися з жінками.

– Перепрошую за розгардіяш. Лиш годину тому одержав нові платівки з Лондона. Отож слухав собі. Зараз я приберу. Деякі просто чудові. А ви любите музику?

Я не мала приводу заперечувати.

– Добре, що в нас однакові уподобання. Ось послухайте це.

Він поставив справді гарну річ, якої я ще не знала.

– Це все останні новинки, – пояснив він, збираючи решту і складаючи на поличку біля патефона. – Є люди, які вважають, ніби співати найкраще італійською мовою. Щодо мене, то я не поділяю цієї думки. Кожна мелодія, кожен різновид музичної фактури потребує іншої мови. Правда ж?… А отой гарний «мерседес», в якому я бачив вас сьогодні вранці на Модлінському шосе, ваш власний?

– Ви мене бачили?

– Мигцем. Поруч з вами сидів якийсь пан, але я не встиг його роздивитися. Дуже шкодую. Дізнався б, який у вас смак. Та, на жаль, ви їхали дуже швидко. І так через вас мало на хуру не наскочив.

Я зробила байдужу міну.

– Якщо ви придивляєтеся до всіх жінок у зустрічних машинах, то колись напевно так і буде.

– Я бачу, ви вважаєте мене за донжуана.

– За донжуана?… Ні, даруйте. То було б надто високе звання. Скажімо, за звичайного спокусника.

– Ви помиляєтеся. За все своє не дуже коротке життя я знав багатьох чоловіків. Одначе не бачив ще жодного спокусника. Я б пишався, якби міг вважати себе за виняток. То навчіть же мене принаймні, як заслужити хоч це найнижче звання.

Він злегка нахилився до мене і з усміхом в очах якось дивно розглядав мене. Я опанувала себе й перевела розмову в безпечніше річище.

– Не маю педагогічних здібностей. І запевняю вас, що не для того забираю ваш час. Я прийшла сюди, аби взяти листи своєї приятельки.

– Ах, справді! Листи…

Він неквапливо підвівся і вийшов до сусідньої кімнати. Одначе повернувся не з листами, а з пляшкою та двома чималими келишками.

– Щодо листів, – почав він, – то справа дещо ускладнилася. Чи не вип’єте філіжанку кави?…

Не чекаючи на мою відповідь, він натиснув кнопку дзвінка.

– Красно вам вдячна, але я поспішаю.

– Я зважив на це, тому кава вже готова. Ви розумієте, я таки справді хотів віддати вам ті листи, але, на жаль, виникла обставина, яка поламала мої плани. Ви розмовляєте по-французькому?

Я одразу збагнула, чому він про це спитав. Десь у глибині помешкання відчинилися двері, і за мить до кімнати ввійшла покоївка з тацею. Її вигляд вразив мене. Просто непристойно, щоб молодий мужчина тримав у себе таку покоївку. Вона, звичайно, не була класичною красунею (дівчата такого типу рано поганіють на виду), але поки що мала вельми гожий вигляд. Тендітна брюнетка з кирпатим носиком і свіженьким личком. Поводилася вона як уроджена й досвідчена кокетка, хоч їй навряд чи було двадцять років. А найгірше те, що кожен її рух справляв враження цілком природного.

Те мале мавпеня було таке самовпевнене, що усміхалося навіть до мене, як видно, вважаючи мене за безпечну. Пан Тоннор, здавалося, не звертав на неї жодної уваги і провадив далі вже французькою мовою:

– Дуже вам рекомендую оцей напій. Це справжній старий коньяк, який тепер важко знайти не тільки у Варшаві, а й у самому Парижі. Та повернімося до листів вашої приятельки. Тут сталася непередбачена річ. Справа в тому, що вона сама сьогодні вранці зволила мене навідати і зажадала, щоб я віддав їй ті листи. Ви не можете собі уявити, з якою прикрістю я виконав її волю. Звісно, не через листи, – значливо додав він.

Те, що він сказав, так збентежило мене, що я навіть не помітила, коли вийшла та розбещена покоївка. Насилу опанувавши себе, я сказала:

– Ах, он як! Дуже вас перепрошую. Я нічого про це не знала. Зрештою, Гальшка не мала часу мене попередити, бо я сьогодні зовсім не була вдома.

– Гальшка влаштувала мені жахливу сцену. Оскільки я маю лагідну вдачу і боюся сцен, то я зі страху мало не вискочив з вікна. І уявіть собі, ця сцена була через вас.

– Як це через мене?!

– Атож. Довелося мені вислухати чимало гірких докорів з приводу моєї неделікатності. Бо саме так визначила Гальшка мою готовність повернути її листи в чужі руки.

Я мимоволі зашарілася.

– Нічого не розумію. Я ладна вам заприсягтися, що Гальшка сама мене просила, аби я взяла у вас ті листи.

Він невимушено засміявся.

– Авжеж, я вірю вам, чарівна пані Ганко.

– Звідки ви знаєте моє ім’я? – спитала я.

– Його назвала в запалі ваша приятелька. Але ви не турбуйтеся, вона нічого більше не казала.

– Ви можете дати слово?

– Хоч і десять.

– Хотіла б вам вірити… – зітхнула я. – Адже ви розумієте, як мені прикро. Я запропонувала Гальшці свою допомогу, коли це було їй потрібно. А тепер бачу, що ви кохаєте одне одного і що моє втручання у ваші справи було цілком зайве.

Він підвівся і з вельми поважним виразом на обличчі взяв мене за руку.

– Повірте мені, що цей випадок був чи не найщасливіший у моєму житті. І коли я почуваю до Гальшки не кохання, бо його ніколи не було, а тільки симпатію, то лиш через те, що вона мимоволі дала мені змогу познайомитися з вами. – Він дивився мені просто у вічі і провадив далі: – Я нічого про вас не знаю. Не знаю, чи схочете ви підтримувати наше знайомство. Не знаю, чи не подивитесь ви на мене з посміхом після цієї трагікомічної історії. Не знаю, чи побачу я вас ще коли. Та хоч би від цієї хвилі між нами постав нездоланний мур, ви однаково залишитесь у моїй пам’яті на довгі-довгі літа.

О, тепер я дужче ніж будь-коли зрозуміла: все, що розповідала мені про нього Гальшка, було брехнею. Певно, він чимало для неї важить. В його поведінці стільки гідності й делікатності. І ніякого лицедійства.

– Я зовсім не збираюся припиняти з вами знайомства, – відказала я. – Як на мене, воно дуже миле.

Він без слів узяв мою руку і легенько, зовсім легенько торкнувся її устами. Ще якусь хвилю він дивився на мене, неначе в задумі, тоді всміхнувся і подав мені філіжанку кави, водночас присунувши до мене келишок з коньяком.

– Гальшка ввела мене в оману, – почала я, але він тут-таки перепинив мене.

– Не будемо більше про неї говорити. Для мене вона минуле, а минуле ніколи не повертається. – Він простягнув до мене свій келишок і додав: – А тепер випиймо за майбутнє. Щоб було воно хоч трохи таке прекрасне, яким я собі його зичу.

– Собі? Ви егоїст.

– В даному разі ні, – заперечив він. – Справа в тому, що в даному разі я маю на думці майбутнє двох людей.

Він засміявся так щиро та лагідно, що і я не могла стримати усмішки. Відтак присунувся до мене і легенько, дуже легенько, ніби кладучи руку на бильце мого крісла, обняв мене. Я не могла одвести погляду від його очей…

В цьому місці я вважаю за доцільне перепинити опис п. Реновицької як неістотний для щоденника в цілому. В той же час мені, як і читачам, здається річчю нормальною, що під час того двогодинного візиту п. Ганки до п. Роберта Тоннора між ними зав’язалися так звані «дружні зв’язки». Разом з тим я переконаний, що там не сталося нічого такого, що могло б кинути тінь на добре ім’я п. Реновицької, так само як і на бездоганну репутацію джентльмена, на котру, як вона сама вважає, цілком заслуговував п. Роберт Тоннор. Грізне і непевне становище, в якому опинилася авторка щоденника внаслідок викриття першого шлюбу свого чоловіка, робить для нас зрозумілим, як потрібна була їй справжня дружба та дуже чоловіче плече, на яке вона могла б спертися.

Отож, не кидаючи каміння докорів, обмежимося відзначенням факту, що тієї неділі між п. Ганкою Реновицькою та п. Робертом Тоннором зав’язалася дружба. Доказом цього може бути те, що вони напевне випили чудовий коньяк п. Тоннора на брудершафт, бо від цього дня п. Реновицька в своєму щоденнику називає його просто Робертом. (Примітка Т. Д.-М.)

Я повернулася додому, приголомшена всім тим. До того ж випила забагато коньяку. Який дивний світ! Людина ніколи не знає, що на неї чекає, що її може спіткати. От якби життя завжди тішило мене такими несподіванками! Роберт просто чудовий!

Вівторок

Нарешті я таки побачила її!

Звуть її Елізабет Норман. У паспорті значиться як жителька Бельгії, двадцяти шести років. Вона гарна, це важко заперечити. Щодо її віку дядько Альбін не помилився. Зате його передбачення щодо її зовнішності не справдилися. Вона не білявка, а рудувата шатенка. Очі в неї не голубі, а зелені. На зріст вона не така, як я, а значно нижча й тендітніша. Оце вам доказ сталості чоловічих смаків! Бог знає, якими ще жінками міг захоплюватись Яцек. Тепер уже я ні в що не вірю. Могли там бути й чорняві, й руді, може, навіть китаянки чи негритянки. Від чоловіків можна сподіватися чого завгодно.

У першу мить, коли я її побачила, мені здалося, що це та сама, яку я спіткала на сходах у Роберта під час свого першого візиту. Та, виявляється, я помилилася. По-перше, та була зовсім руда, по-друге, трохи вища, а по-третє, сам Роберт на моє запитання, чи знає він міс Елізабет Норман, відповів, що ніколи й не чув про таку. Він навіть здивувався, звідки я взяла це ім’я.

У неділю ввечері, проходячи з Тото і його кузеном Лобонєвським через вестибюль «Брістоля», я побачила дядька, що пильно читав якусь газету. Під час вечері мене викликали до телефону. Звісна річ, то був не телефон, а дядько. Не гаючи часу на зайві розмови, він показав мені смужку поштового паперу.

– Впізнаєш це письмо? – спитав він.

Я враз його впізнала. То було її письмо. Я б упізнала його навіть і в пеклі. Виявилося, що дядько дав добрі чайові покоївці, що прибирала номер пані Норман, аби вона дістала хоч клаптик паперу з письмом англійки. На уривку можна було прочитати слова: «…nd І now in Wars…»

Як видно, це мало означати: «і я тепер у Варшаві». Зрештою, і папір був той самий.

– А тепер, – спитав дядько, – хочеш її побачити?

– Де вона? – занепокоїлась я.

– Сидить у ресторані. Маленький столик за другою колоною. Вона сама, вдягнена в темно-зелену сукню та пелеринку із сріблястих лисиць.

– Вона гарна? – спитала я.