Вода з каменю. Саксаул у пісках

Львів забавлявся. «Пекелко» на Льоншанівці спорожніло, весела юрба рушила вниз по Личаківській. Забава продовжувалася, всі ж бо мали в кишенях бльочки на виставу.

Перед вів Міхал Сухоровський. Гурт охочих потрапити на виставу збільшувався, до отамана клепарівських волоцюг підбігали молоді, а то й старші мешканці Личакова – Сухоровський на ходу виймав з нагрудної кишені розквітчаної свити бльочки, простягав то в один, то в другий бік руку з циліндром, в який падали мідяки; люмпаки бігли попереду, сподіваючись, що пан Міхал хоч одного з них милостиво візьме за комір і пропустить поперед себе в проході – він завжди так робив, іноді навіть двох проносив у руках.

Натовп не квапився, до початку вистави було ще трохи часу. Коваль Йосип з Круп’ярської витинав на мандоліні личаківського штаєра, йому безладно й пискливо підспівували дівчата, а хлопці після кожного ріденько виконаного куплета дружно вигукували приспів, аж вікна в будинках дзеленькотіли:

Boś ty, Mańko, jesteś fest dziewczyną!25

Тим часом біля касино Гехта чинився бедлам. Семінаристи, які перебігли із страшною вістю всю Хорунщизну й Гетьманські вали і не змогли своїми викриками спам’ятати байдужу публіку, повернули на Сикстуську й помчали в бік Єзуїтського городу, скраю якого, навпроти вікон касино, стояв довгий ряд панських ридванів і карет.

Їх зупинили поліцаї, проте служителів порядку було надто мало, вони не зуміли відразу розігнати роз’юшених семінаристів, тож мусили відступити до самого входу, утворивши ланцюг. Питомці напирали на поліцаїв і без упину скандували:

– Холера в місті! Холера в місті! Холера!

Комендант поліцейського плутону26, переляканий не холерою, а можливим гнівом директора поліції Захер-Мазоха, який нині побажав забавлятися в касино, вбіг до залу і при вході наткнувся на актуарія карного суду Іґнаци Зайончковського: почувши галас, Зайончковський вийшов дізнатися, що трапилося.

– Що за непорядок, холера б вас побрала! – гаркнув на коменданта.

– Холера, вашмосць… – белькнув жандарм.

– Що, що?

– Там семінаристи, вони викрикують, що в місті зараза…

– Розігнати! Виклич допомогу!

Актуарій стривожився. І не через пошесть. Що в місті є вже смертні випадки, про це давно відомо: назначено службу – лікарів, грабарів. Трупи наказано вивозити на заміський цвинтар, заливати карболом ями, а помешкання, звідки винесли мертвого, засипати вапном. Зайончковський побоявся гніву губернатора, який зволив нині бути на балу-маскараді в касино Гехта.

Грала музика. Леґіонери в наполеонівських мундирах, цивільні кавалери в чудернацьких масках водили дам, одягнутих у єдвабні й газові сукні; дами мали маски тільки на очах, щоб не приховувати своєї зваби, і щасливий був той кавалер, якому партнерка дозволяла зняти з його обличчя лик мурина, розбійника, диявола або тигра.

У крайній ложі його ексцеленція віддихувався після невпинного стрибання через шнурок. Граф Едмунд Ржевуський проходжувався у фойє з індійським князем Соломоном Бальзаміном і запрошував його відвідати Підгорецький замок: затишність, терасові сади, дрімучий ліс довкола нагадають князеві Аракан – просив поїхати таки сьогодні. Барон Йов’яльський спав у ложі, а дочки і зяті танцювали. Губернатор Лобковіц брав з таці, піднесеної лакеєм, келих з вином і одним вухом прислухався до галасу, що глухо бився у вікна знадвору. Поруч з губернатором невідступно стояв директор поліції Леопольд Захер-Мазох.

Іґнаци Зайончковський підійшов до директора, нахилився до нього, той вислухав, примружуючи єдине око, потім повернув голову до губернатора.

– Перший холерний бунт, – прошепотів директор.

– Що ви пропонуєте? – обличчя губернатора було стривожене.

– Для початку закрити людні заклади.

– Усі?

– Для чого? Ті, де брудно. А брудно там, де збирається чернь. І хай його ексцеленція митрополит розпорядиться завтра припинити заняття в семінарії – хоча б на місяць. А питомців розігнати по селах. То звідти йде мор, до речі, всілякий…

– Дійте, – мовив губернатор. – А музика нехай грає, хай сьогодні ніхто ні про що не дізнається.

Галас за вікном стих, панство забавлялося.

Анну Кавецьку вів у полонезі леґіонер без маски. Він заглядав їй в очі, закриті маскою, і шепотів про кохання віршем:

                             Tajemniczy ogień czuję,                             Ogień, co duszę przejmuje.27

Анна зупинилася в танці, зняла з очей маску, відкинула хвилю каштанового волосся на плече.

– Ви говорите словами Северина Гощинського… – сказала, дивлячись мимо обличчя леґіонера. – А чи знаєте такого його вірша: «Wy, obskurańci, wy, arystokraci, co zasłonieni, jak tarczą, purpurą»?..28 He знаєте… Проведіть мене до вуєчка, голова розболілася.

Коли закоханий леґіонер відійшов ображений, стримано кивнувши на прощання головою, Анна припала до плеча Уруського.

– Я не можу тут більше, вуєчку, їдьмо додому…

– Добре, доню, – зітхнув Уруський. – Вибач, я хотів тобі зробити приємність… щоб ти трохи розвіялася…

– Тут дуже тяжке повітря, голова болить…

– Їдемо, вже їдемо.

Юрба на чолі з Міхалом Сухоровським підійшла до театру. Біля входу стояли два жандарми, спиняли людей, вигукували:

– Не буде вистави, театр закритий!

Такого ніхто не сподівався, ця новина була нісенітною і зовсім неймовірною: гроші ж заплачені, і неділя – раз на тиждень!

– Що за ґранда? – вийшов на східці Сухоровський. – Хто наказав закривати театр і чому?

– А ти мовчи! – гаркнув на Сухоровського поліцай. – Мовчи, бо й до тебе доберемося, фраєре клепарівський! Фіґлями театральними прикриваєшся!..

– Пане лямуре29, – аж обм’як плечистий Міхал, – ви трохи нечемно розмовляєте зі мною… Що такого поганого клепарівці або льоншанівці наробили? Я, добродію, хлопець клявий, і руки в мене чисті… Але бльочки продані… Продані! – впер у поліцая блудний погляд. – Чому театр закритий?

– То не ваша справа – чому, – враз подобрів поліцай. – Сказано: у місті холера, і всі людні заклади закриваються…

– Брехня! – заревів натовп і посунув на поліцаїв. – Усі ресторації і касино аж гудуть! І театр для панів відкриєте, то тільки для нас ніч мала, щоб на вас справжня холера напала!

Сухоровський зовсім не хотів, щоб так сталося, але на нього напирала юрба, він уперся обома руками за одвірки, захищаючи служителів порядку, та натиску стримати не міг і, підім’явши поліцаїв, відчинив собою двері. Він ще переступив нещасних, а натовп цього вже зробити не зумів: топчучи й масакруючи тіла, увалювався в темний зал театру…

Пан Курковський відтранспортовував холерного мерця на заміський цвинтар, що біля Пелчинського ставу. За возом підбігав Ясьо зі скрипкою під пахвою і зі сльозами докоряв понурому візникові:

– Пане Курковський, та що це за нова мода, сакрамент, ховати без музики? Де ж музика, пане Курковський?

Візник вряди-годи повертався і цвьохав батогом, щоб відігнати дурного Яся, бо ж заразиться і рознесе холеру по місту, його всюди повно. Та це не допомагало, Ясьо біг і квилив: похоронна музика, як і військова, була для нього великою розрадою. Пан Курковський, побачивши, що не зможе відігнати Яся, тпрукнув на коней, посадив його біля себе й поїхав далі.

Розділ третій

– Отак, мій колеґо, почалися в мене біди, а власне кажучи, життя, – закінчив свою розповідь Любимський і вичікувально дивився на Маркіяна. – Я потроху все вам розкажу, якраз для вас ця розповідь припасена, я не звірявся нікому. Думав уже – й не треба буде… Нікому нічого не треба… А бачу – не переривається ланцюг. І мав десь початок – до вас і до мене… Тягнеться він з безвістей у прийдешнє й закінчиться, коли молотом розіб’ють вериги… Буде так… Вас цікавить, як я втік із Соловецьких островів? Утік. Та про це колись. А може, й не потрібно… Розкажіть про страту Штоли. Я чув дещо про нього.

– Вам страшно було, коли карали Пугачова?

– Так.

– І бачили себе на його місці?

– Так.

…Він стояв посеред дороги – кремезний, плечистий, у розстебнутому засмальцьованому кептарі, з-під високої крисані, обведеної замість стяжки блискучою бляхою, спадало на плечі смоляне волосся, за широким ременем стирчали два пістолі; стояв, розставивши широко ноги, обома руками сперся на мосянжову бартку, притискаючи долонями до головки топірця держак гарапника, з якого звисало мало що не до землі переплетене дротом мотуззя, і, здавалось, принишкли перед цією зловісною постаттю: з лівого боку Черемоша пологі Устєріки і Красноїлля, яке поп’ялося направо угору понад Дідушковою річкою, і навіть Голови, що ген у далекій імлі досягали неба лисими кичерами.

«І це був Мирон Штола?» – нетерпляче перебив Маркіяна Михайло Базилевич, оглядаючись; у кімнаті не було нікого, хлопці сиділи на ліжках один навпроти одного, Маркіян упівголоса розповідав.

Він стояв надто впевнений у своїй силі, так не міг поводитися опришко, який мав за собою тільки полохливі далекі недеї30 і мовчазних бідарів, які хіба що свічку явно ставили в церкві перед угодником за здоров’я або ж за душу опришка – хто там знає, за кого бідний свічку ставить, а на людях навіть не згадували і тричі до перших півнів відрікалися від опришків, бо страх великий мали – стоїть он в Устєріках мандаторня Грдлічки, а під нею дванадцять пивниць-катуш, де придумано для людей таке пекло, до якого не міг би домислитися найкращий богомаз, що для притворів і бабинців малює Страшні суди.

Так не міг поводитися опришко, за цим чоловіком мусила стояти влада, може, навіть мандатор Грдлічка; віком чоловік був десь під сорок, обличчя мав пооране ритвинами і від вітрів синювате, очі важкі, але в цю мить допитливі і жваві – він з цікавістю і зверхньою лукавинкою дивився на двох паничів, що йшли дорогою, стомлені червневою спекою, з вузликами за спинами.

Маркіян та Іван мовчки зійшли на край дороги, на сам краєчок, вже й боком терлися об високий берег, а чоловік і гадки не мав їх пропускати, він ступив убік широким кроком і так стояв – дивився упритул на хлопців, спершись на бартку всією вагою тіла.

– Хто єсьте? – запитав чоловік.

– Ми академіки, – відказав Маркіян і глипнув на Івана: той зблід, стояв з опущеними руками, стривожений.

Чоловік голосно реготнув, аж луна вдарилась об скелю, та миттю згасла посмішка на борознуватому обличчі, воно спонурилось, чоловік пронизав темним поглядом хлопців і спитав:

– Чого ж ви сюди приплелись? Науку свою несете?

– Ні, самі вчимося, – спалахнув рум’янець на обличчі Маркіяна, а в Івана затремтіли губи.

– Вчитесь? – Чоловік розігнувся, опустив ліву руку з гарапником. – Чого ж ви вчитесь тут, у горах: палити, рубати, красти, а ци опришкувати?

– Ми пісень вчимося, – сказав, продираючи сухий хрип, Іван.

Чоловік знову коротко реготнув і змовк.

– А куди справилися? – спитав.

– До Вижниці.

– А-а, то інша справа. Ідіть, ідіть, туди ниньки багато з’їжджається всіляких, щоб на завтра встигнути. Там бу-у-уде на що дивитися, і таких пісень наслухаєтеся, що мой-мой!

Він відступився, а коли хлопці квапно проходили мимо нього, притримав цупкою рукою Маркіяна, що був крайній, і мовив:

– Лиш не пробуйте тутешнього хлопа дурного вчити, йому нині, опріч гарапника, нічого більше не треба. Ви зрозуміли мене? Це я вам сказав – Юріштан!

«А хто такий Юріштан?» – запитав Базилевич, ближче присуваючись до Маркіяна. «Я розкажу тобі… А тоді ми підтюпцем пішли, майже побігли, бо про Юріштана встигли вже всілякого наслухатися, а коли сховалися за поворотом, я сказав Іванові: «Скоро і в нас будуть свої Шафарики, Коллари, Міцкевичі і Пушкіни… Бачиш, як б’ють, і не лише чужі… А ти казав, що мало…»

Де тільки ночували – слухали страшні розповіді про Юріштана. В Устєріках камеральним мандатором був Грдлічка, а в Грдлічки отаманом пушкарів – Юріштан. Бо без мандатора нема ні панщини, ні шарварку, ані податку, без нього й рекрутів цісареві не доставлять, а мандатор без пушкарів не дасть собі ради з опришками. Пушкарів – гірських стрільців – знайти легко, бо за трьох спійманих опришків казна виплачує п’ятдесят дукатів золотом, дає мундир і по десять крейцарів на днину.

Грдлічка знайшов Юріштана аж у Кутах, де він панам груби розтоплював, а прославився тим, що доньку за дівочий гріх цілий рік тримав прив’язану у стайні до жолоба – такий не дасть попусту опришкам, а в Розтоках Волоських появився новий ватаг з тридцятьма леґенями – Мирон Штола, що серед білого дня забрав у пана Скарбка все золото, яке пан мав дома, спродав його на Волощині, гроші ж у Головах, Барвінковому і в Білоберізці бідним роздав, а на буковинській плоскій кичері Ігреці гульбища справляв, на яких опришки стріляли з пістолів, аж дими стелилися над горами. Тож Юріштан з ротою пушкарів шість років полював за Штолою, аж поки не впіймав.

Іван і Маркіян слухали й не записували цих розповідей. А гуцули вечорами пошепки розповідали про страшного Юріштана, який у Грдлічкових катушах людей, запідозрених у зв’язках з опришками, кує на останнє вогниво: зв’язує руки спереду, а лікті скручує ззаду, щоб зійшлися; задирає ноги поза шию і сковує; кожному, хто не поклониться Грдлічисі, дає двадцять п’ять буків; власну жінку за зраду водив, обтикану віниччям, на храми і ярмарки, а синів, які від нього втікали, покульчикував, мов телят.

А цісар добрий, цісар – батько рідний, йому можна й поскаржитися, тільки він далеко й нічого не знає про наше лихо. А тра’ йти людям пішки до Відня, бо нема вже тут порятунку, і Штолу спіймали в Устєріках, сидить він у Грдлічковій неволі.

«За поворотом ми таки побігли, бо страх нас пройняв від самого лише усвідомлення, що бачили цю страшну людину-виплодка і розмовляли з ним, а когось він тим гарапником катує, барткою вбиває, з пістолів розстрілює, а люди терплять і тихо пісню про Штолу складають, – ми записали одну в Ясенові, коли ще Штола жив, – і моляться за доброго цісаря, який їх порятує від Грдлічки і Юріштана».

«Ходімо до міста, Маркіяне, – підвівся Базилевич. – Стіни вуха мають».

– Важко повірити, Маркіяне, правда? Мені й самому здається нині, що це моя власна вигадка… – Любимський діткнувся юнакові до плеча, щоб вивести його зі стану зчудування: Маркіян дивився на старого і ніяк не міг його зіставити з тим юнаком, який плив у човні Білим морем. – Не знаю, скільки часу плив, і весь час при свідомості. Одного дня фінські рибалки, які вийшли на ранню ловлю, застали в тихій затоці моря обледенілий човен, а в ньому людину… Та досить, досить цього… Ви не пам’ятаєте пісні про Штолу, яку записали в Ясенові?

– Пам’ятаю, – шепотом відказав Маркіян.

               Ой я, хлопець молоденький, мушу погибати,               А Юріштан із Грдлічкою будуть панувати.               Будуть вони панувати, будуть вони жити,               Та будуть вони нашу крівцю людську добре пити.               Неволями, катушами будуть вас карати,               Не раз мене та опришка Штолу згадувати.

У Вижниці на страті Штоли цієї пісні не співав ніхто. Люди сходилися на майдан – деякі самі йшли у тривожній цікавості, інших зганяли з усюд пушкарі, щоби бачили і гадку мали. Вони стояли позаду натовпу – на конях, з рушницями й гарапниками, в затиканих павами крисанях.

Народ понуро мовчав, а пісня, яку Маркіян з Іваном записали в Ясенові, німо дзвеніла повсюди, злітаючи з Німчицького перевалу понад вижницьким майданом з трьома шибеницями на пологий зарінок за Черемошем, завалений колодами і талбами.

Панські карети стояли довгим рядом одна за одною над рікою, панство сиділо на лавицях неподалік зловісного місця, щоб зблизька бачити суд і кару над опришками; народ, підстьобуваний нагайками пушкарів, утворював півколо і далі не поступався, передній ряд мішався, ніхто не хотів стояти перед шибеницями, страшно було. Маркіян з Іваном відійшли над самий берег Черемоша, далі відступати було нікуди, і втекти звідси не мали сили. Прийшли сьогодні з Білоберізки, знаючи вже, куди йдуть, їх гнали не пушкарі, а потреба побачити, і ця потреба була сильніша від страху.

Довга й монотонна, мов голосіння, пісня ридала в пам’яті – так співала її жінка в Ясенові. Розповідала вона про Мирона Штолу, який дезертирував з війська і тридцять хлопців зібрав, пограбував пана Скарбка, а багатія Кундака вбив у Стебневі, про того Штолу, що комору мав на буковинському верху біля Барвінкового, а в тій коморі скарбу много, для бідних призначеного, про славного леґіня, якого спіймала стоголова пушкарська ровта Юріштана у корчмі в Устєріках і запроторила разом з побратимами Джураком і Риндзяком у Грдлічкову неволю.

Пісня була довга, як бойків світ, і славила вона силу Штолюка, який на долоні піднімав вартового, вихваляла його дотепність: «А кілько, Штолюк, у тебе того товариства?» – «Кілько в лісі, у дуборі, зеленого листя»; розповідала про опришкові муки в устєріцьких катушах, пісня голосила про його смерть у Білоберізці, де пани буцімто скинули опришка зі скали, а Штола ще жив, і чекала на нього петля на вижницькому майдані.

Німчицький перевал уже перестав дихати прохолодою, діймала спека, пани заслонялися від сонця парасольками, люди мліли в кептарях від духоти і втоми, йшло до обіду, а кару ще не розпочали. Шемрав майдан, колихався, чутно було плюскотіння Черемоша в напруженій тиші, аж враз з домініального дому31, відгородженого від майдану старими липами, виїхав галопом на коні кремезний чоловік з довгим смоляним волоссям, що вибивалося з-під крисані, і хлопці здалеку впізнали і здригнулися, а натовп зойкнув і затих – це виїхав Юріштан.

Він стрелив нагайкою, здибив коня, чорна лють і відчуття безмежної свавільної сили нуртували, казилися в ньому; він роздирав вудилами коневі морду, кінь пронизливо іржав і крутився під вершником, тратуючи передній ряд; люд сахався, готовий розбігтися навтіки перед страшним і диким Юріштаном, здерев’яніли й Маркіян з Іваном, та відступати було вже нікуди, майдан обступили кінні пушкарі.

Тоді з-поміж лип вийшли три леґіні в незаперезаних сорочках поверх холошень: середній – високий і плечистий, з кучерявим волоссям – мав зв’язані назад руки, а у крайніх руки були зовсім чорні – ніхто не міг зрозуміти, чому вони такі. Ззаду йшло п’ять драгунів. Смертники наближалися до шибениці.

Юріштан змахнув рукою, з натовпу вибіг пушкар із запаленим смолоскипом у руці, він дотикнувся ним до чорних рук Джурака і Риндзяка, і вони спалахнули, мов факели, – були облиті смолою.

Повільно наближалися до шибениці, руки в опришків горіли, горіло четверо рук, які вбивали багатія Кундака, а парубки мовчали, навіть не писнули; в одного рука згасла, він притулив її до палаючої, щоб загорілася, і йшов.

«А ми читаємо про Муція Сцеволу і дивуємося мужності римського плебея, який спалив собі руку на очах у етруського царя Порсени, – плакав сп’янілий Маркіян у кнайпі на Личакові, а Михайло Базилевич співчутливо похитував головою. – Читаємо й не знаємо достоту, чи був такий, я ж бачив нашого – живого».

Засуджені підійшли до шибениць і стали біля пнів, укопаних під стовпами, руки в опришків горіли, один мовчав, зціпивши зуби, другий уже жалібно скавулів, схлипував натовп. До місця страти підійшов актуарій циркульного суду і зачитав вирок, опришки самі поставали на пеньки, і тоді середній – був це Мирон Штола – промовив голосно:

– Люди! Не бійтеся катів-кровопивців, бийте самі грдлічків і юріштанів, бо ми вже не зможемо більше. Бийте їх, як б’є Кармалюк на Україні, таж не вівцями єсьте!.. А ти, – звернувся до Юріштана, – розв’яжи мені руки! Я сам…

Маркіян стояв із зажмуреними до болю очима, Іван тремтів і тримався за Маркіянове плече, йому підгиналися ноги. Коли розплющили очі, три опришки гойдалися на шибеницях, пушкарі гасили вогонь на руках убивців Кундака, щоб не загорілися стовпи.

Любимський сидів і слухав, затуливши долонею обличчя, а як Маркіян замовк, сказав:

– Мовив Сковорода: «Чим житиме народ, коли в нього не стане меча? Та коли він матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподібниться кременеві, в якому притаївсь вогонь». Добре сказав Сковорода. А «Енеїду» я вам позичаю. І… вибачте, колеґо, я втомився.

Маркіян вийшов із Закладу Оссолінських з дивною полегшею на душі. Пригнобленість, яка тяжіла над ним, тиснула почуттям безвиході вже довгий час, придавлювала прокляттям батька, враз зсунулася з плечей, немов тягар зменшився наполовину, – ба ні, тягар був такий самий, але порівняно з тим, який проніс на собі цей старий чоловік, здавався малим, мізерним, і Маркіян засміявся, втямивши, що лиха ще й не було, воно лише гряде, і треба бути до нього готовим – треба уподібнитися кременеві, в якому притаївся вогонь. Бо немає іншого виходу, немає!

Він ішов навмання Палацовою вулицею в бік касино Гехта, сам не знав, чому йде в той бік, певне, тому, що в тій стороні, далеко за містом, святкували нині неділю і Підлисся, і Княже, а йому треба до батька.

Назустріч їхала бричка. Візник чомусь її раптом зупинив. Зупинився і Маркіян, сторопів: на нього дивилася з-під широкополого капелюшка з вуаллю панна, вона мала великі темні очі й печально закроєні уста: панна була гарна й ніжна, вона відхилила вуаль, придивляючись до юнака, і він зрадів, що в цьому темному довколишньому світі існує світло й чистота, і задивився на незнайому, вдячний їй за цю мить краси.

Маркіян чекав, поки бричка рушить, бо сам перший не міг піти, знав-бо, що ніколи більше не побачить цієї дівчини, а мусить її образ запам’ятати, щоб світився в ньому, коли стане сутінно. Панна посміхалася й повернула голову до старшого добродія, який сидів поруч.

– Ви не впізнали мене, Маркіяне? – заговорив добродій, перехиляючись через коліна дівчини. – Я ж задля вас сказав візникові спинити коней.

– Пан Уруський?!

– Прецінь я… А чого ви такі заклопотані? Чи, може, побачили гарну панянку й осліпли? Це моя племінниця Анна… Щось переказати вашому дідові?

Маркіян зам’явся, панна посміхнулася до нього, і це додало йому сміливості. Він попросив:

– Візьміть мене з собою… Мені треба до батька.

– З приємністю. Сідайте, місце є.

Розділ четвертий

Розлючений натовп, якому відібрали можливість насолодитися наперед оплаченим театральним видовищем, спам’ятався, коли побачив кров.

Потоптані, з закривавленими обличчями й руками охоронці порядку борюкалися під сотнями ніг, розпачливо кричали, повзли униз по східцях, піднімалися й падали знову, та врешті юрба, перелякана тим, що вчинила, розступилася; поліцаї, без кашкетів, зброї і реґалій, повзли по бруку, немов черв’яки, стогнали, пробували стати на ноги. Юрба ще якийсь час стояла в нерішучості, але почулися за Ринком, десь біля арсеналу, свистки, голосна команда й тупотіння копит – це був сигнал, що битва за театр програна, і натовп вітром здуло. Ті, що ввалилися проходом досередини театру, вибігали, немов з пожежі, не думаючи й не дбаючи тепер про свого улюбленця Сухоровського, біля нього залишився тільки коваль Йосип з Круп’ярської, він замкнув зсередини двері театру.

– Давай драла, Йосипе, поки не пізно, – відімкнув двері Міхал. – А мені вже все одно, тепер знайдуть і на Клепарові. Ex, wojsko jedzie, banda gra, pan kapitan w portki sra…32 Але ж хто міг подумати, що така ґранда станеться. Ну, йди, йди, Юзю…

Сухоровський випхав товариша за двері, подивився йому вслід, той зник у сутінку за рогом театрального будинку. Міхал хвилину вагався, не знаючи, що робити: потоптаних поліцаїв біля театру вже не було, на бруку темніли тільки криваві сліди. Уже ступив було, щоб і собі пірнути десь у закамарки – йому це не першина, але в ту мить побачив, як з обох кінців вулиці увірвалися на конях поліцаї, сахнувся назад і миттю замкнув зсередини двері.

«Сюди вламуватися не будуть, – подумав. – Який не є, а все ж храм Мельпомени. А потім щось придумаю… над колосниками є в даху отвір, можна буде вилізти. Але що з того?.. Поліцаї, слава Господу, живі, і вони мене викажуть, хоч я Богу духа винен. А тоді про все нагадають».

У театральному залі було темно, хоч око виколи, а після рейваху та крику – тихо, аж моторошно; згодом очі почали звикати до темряви, з неї проступили ряди крісел у партері, бокові ложі й відкритий поміст сцени з бутафорними деревами, кущами і чорним дахом хатки, яка визирала з-поміж дерев, – дім Ганнусі з Погулянки.

На вулиці тупотіли коні, перегукувалися поліцаї, хтось там пробував клямку дверей, потім загримотів кулаком; гриміт стих, поліцаї перемовлялися щораз тихіше, а потім цокіт копит почав віддалятися у бік ратуші.

Сухоровський полегшено передихнув і пішов поміж рядами до сцени, засунувши руки в кишені свити. Там було повно мідяків, кишені обвисали, і він зі скрухою подумав, що ці гроші стали першою його ялмужною33; віддати їх кожному, хто хотів сьогодні потрапити в театр, ніяк не вдасться, бо ж не всіх і знає, пропив би їх у «Пекелку», скликавши льоншанівських парубків, але й цього, мабуть, не зможе зробити – тепер таки вже доведеться звідати покоїв у Бриґідках або Кармелітках.