Манускрипт з вулиці Руської

Але там чекало мене найгірше лихо, якого я не міг і сподіватися. Цехмістр, котрий був завжди до мене прихильний і шанобливо відзивався про мої витвори, зустрів мене чужим поглядом, ніби вперше побачив, ніби я не давній член цеху сідлярів, а якийсь зайда. Він заступив мені дорогу і сказав:

– Ти вимазаний із списку цехових, пане Юрку… А втім, я тебе ще можу вписати, але тільки після того, як конфірмуєшся в костелі. Не моя це затія – так наказав маґістрат. Не ти один – усіх русинів у всіх цехах вимазано нині із списків…

– Куди ж мені тепер дітися? – тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зате скарбовий, – він давно бурчав, що православних слід відділити в окремі цехи, – сказав, прискуливши око:

– А ти до жебраків, до сліпців іди, то цех русинський, там і цехмістром станеш. І зрячими їх зробиш, сам-бо вчений єси!

І мені вмить просвітліло в голові, ніби пучок променів пробив густу темряву, що скупчилась наді мною. Так, вчений єсьм, а друкарня – готова! – у Львові! Зрячим народ темний зробити… Він, здоровий, очищений у горнилі горя, жде світла правди і науки – так казав Вишенський, – а провідців не має… По його тілу розповзлось панство, немов прищі, але тіло живе, зголодніле і спрагле. Жебраки? А хіба сором голодному просити хліба, коли своєю працею заробити на нього не може? Партачі? А що вдіє ремісник, коли його вигнали з цеху? Фільваркові слуги? А куди дітися, якщо землю забрали? Темні? А хто пробував дати їм світло? Схилені? А хто допомагав їм розпрямитись, щоб глянули в небо? Роздріблені? А хто їх гуртував?

У ту хвилину все постало переді мною дуже простим: друкарню можна викупити, друкарі і коригатори знайдуться, приміщення – теж. І буде зроблений початок. І почну я.

Я підвів очі на скарбового і мовив до нього:

– Спасибі, цеховий брате, за пораду. Ми й справді забули, де шукати опори для своєї віри й правди. А ти підказав. Тільки гляди і нащадкам своїм передай, якщо вони будуть на тебе схожі: горе таким, як ти, коли сліпі прозріють!

Я забрав сідло та сагайдак і вийшов з цехової майстерні.

Моя Ґрета впала переді мною на коліна: я сказав їй, і вона, не побачивши в моїх очах розпачу й вагань, зрозуміла, що віднині муситиме йти зі мною тяжкою дорогою злиднів і поневірянь і терпітиме їх заради чужих їй ідеалів. Ґрета, збідніла шляхтянка з Городка, опинившись у Львові, тільки мріяла і гроші складала, щоб вибитися із сірого плебейства. Вписалась до братства Божого тіла при катедрі, аби бути на виду серед іменитих католичок, тішилася знайомством з Доротою Лоренцовичевою. Я намагався розвіяти її ілюзії: багаті пані близько до себе ніколи її не допустять – даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вірила, що розжалобить мене, і я поступлюсь, зважу на її сльози.

– Юрасю, любий, послухай мене, ми тільки-но почали разом жити, у нас ще й дитини немає, а ти вже забороняєш їй на світ прийти… Молися кому хочеш, думай що хочеш, але змирися з тим, що один супроти всіх не встоїш. Та хіба від того, що тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобі твоє Різдво й Великдень справлятиму, і до церкви потихеньку будеш ходити, а це… це тільки про людське око… Ти ж такий майстер, Юрку, цехмістром станеш…

Я підвів її, взяв за плечі й труснув нею, аж волосся впало їй на обличчя.

– Що ти говориш, Ґрето!.. У яку темноту зради мене штовхаєш? Таж та дитина, якої бажаєш, гіршою стане від скарбового, коли виросте у тій пітьмі! Ні, дорога, я вже не відступлюся від того, що задумав… Нас обзивають сліпцями і насправді ними єсьмо, але світло вже світилося, і ми роздмухаємо його знову з тої жаринки, що вкрилася попелом. Просвітимось і зрячими підемо на битву… Друкарню Івана Московитина винесемо з підвалів лихваря!

– Дурень, дурень! – закричала Ґрета. – Шашіль сточив уже ті друкарські верстати, миші і щури з’їли книги твого Московитина, бо ніхто їх не читає, бо ніхто з того видуманого слов’янського язика не може бути вченим, а до справжнього Божого письма ваш розум не доходить!

Це були не її слова, я вже чув їх – приналежність до братства Божого тіла не пропала для Ґрети даром. Я відштовхнув її, жахнувшись тієї ненависті, що бризкала з очей жони.

– Ґрето, як могла ти колись клястися мені в коханні, зневажаючи мене, таких, як я?..

– Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, які ви… Вас не люблять – ні поляки, ні німці, ні вірмени… Ви нещирі, заздрісні, затаєні. Ви уперті, злі русини!

– Злими нас зробили соліковські… І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у біду попавши, не захотіла ламати хребта перед патриціями. Хіба мало поляків сидять у злиднях і жеброті? Але ти не бачиш того, твої очі тільки там, де блиск, де золото і пиха! Злі ми. Бо злом на зло відповідаємо. А станемо добрими, коли відвоюємо собі давні права… Я робитиму свою справу, Ґрето. А тебе не тримаю, можеш навіть покинути мене…

Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її – струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидва личка – той образ пішов за мною, і я побачив його вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю, – я простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:

– Я вже тебе покинула. Цієї хвилини.

…Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені цяточки зіниць.

– Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?

– Над церквою Успенія поглумилися, владико.

– Знаю, і над собором святого Юра – теж. Мене зневажено.

Я пильно глянув в очі Балабана, цього династичного владики, якого з пелюшок готували в єпископи; він, низькорослий і туго набитий, повів долонею по золотому хресті, що висів на грудях, наче підкреслив цим свій маєстат; я говорив про церкву, єпископ – про себе, і я повторив:

– Церкву зневажено, владико.

– Ти – успенський братчик? – примружився Балабан.

– Я – вигнаний з цеху сідляр Юрко Рогатинець, а в братство запишуся завтра.

– Що хочеш сказати?

– Фундушу прошу, щоб викупити друкарню Івана Московитина. Темно у нас…

– О-о! – вигукнув єпископ, склавши долоні на грудях. – О-о… – повторив тихо. – Благословен мій народ, коли про книги дбає простолюдин!

– Я вчився в Острозькій школі, святий отче…

– Хвально… Хвально, сказав-бо Франциск Скорина: «Не токмо для себе живемо на світі, а ще більше для служби Божої і загального добра». Ти зможеш бути провізором друкарні?

– Зможу, отче. Я знайомився з друкарською справою в Острозі.

– Се перст Божий, – підвів угору палець єпископ. – Впору прийшов єси до мене. Ми думали над цим уже давно. Напевно, дійшли до тебе чутки про єпископський намір відкрити у Львові друкарню…

Я знову вчув у його словах зверхність, і мені стало дивно, чому владика підкреслює свою перевагу наді мною, адже справа друкарні належатиме не йому і не мені, а поспільству.

– Не доходили до мене такі чутки, святий отче.

– Дивно… – поморщився єпископ. – Сам дійшов до цієї мислі? Ми думали над цим давно, тільки не знали, кому віддати під опіку се важливе діло. Бог послав мені тебе в послушну допомогу…

– Ваше священство…

– Не квапся, сину мій, сказати слово, дай розуму своєму зважити його… Прийди до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаємо-бо, скільки править за верстат Якубович. У тяжкі борги вліз покійний книгопечатник… А друкарі суть. Син Московитина Іван Друкаревич знає сей куншт… Поставимо верстат у будинку, що біля Успенської церкви – і про це ми вже подумали. А першим друкованим листком буде наше послання до українського поспільства – складати пожертви, щоб повернулися церкві кошти. Благословляю…

Єпископ осінив мене хрестовим знаменням, давши цим зрозуміти, що розмова закінчена. Я йшов додому й думав, кого б собі взяти в помічники: це ж стільки буде праці, клопоту, мороки… І я зрадів, коли побачив знайомого конвісара Антоха Блазія. Він ішов мені назустріч, похилий і зсутулений; коли я порівнявся з ним, Антох розпрямився, хотів було посміхнутися, та посмішка не вдалася, я помітив лише чорний пеньок у верхньому ряді його білих міцних зубів; він зімкнув уста й поник, і я зрозумів, що його спіткала така сама, як моя, доля.

…Мацько Патерностер подавав мені на стіл пиво з моченими в олії грінками, допитливо поглядав на мене: він мусив знати все про свого клієнта, а я в його пив’ярні гостював уперше. Ніколи й у гадці не мав заходити до цього смердючого підвалу: конвісар, який має добре набиту руку, може собі дозволити на кращі пив’ярні. Я промочував горло в Аветика у вірменському кварталі, у «Бразі» на Краківському передмісті, не заходив лише до підвалу Корнякта. Там, кажуть, шинкар подає питво тільки патриціям, купцям і цеховим сеньйорам – зло і заздрість не раз мене допікали, думав: дай-но стану цехмістром, то вже так познущаюся з тебе, шинкарю, що впрієш. Вино у тебе розведене, пиво скисле, риба засмерджена, олія до грінок торішня… Ба, не судилося, мене вигнали з цеху яко православного, і я тепер випиваю, де дешевше, і скнію на службі в Успенському братстві. Багато нас, вигнанців, знайшло собі притулок біля старшого братчика Юрія Рогатинця, який встановив у будинку біля Успенської церкви друкарню і обіцяє зробити з неї прибутковий заклад. О-хо-хо, чекай, псе, поки кобила здохне… Але куди подінешся: православного тепер на роботу не приймуть ніде, а Рогатинець дає відсоток – малий, щоправда, але на хліб вистачає – від зібраних у русинів пожертв на викуп друкарні у лихваря. Оце я й ходжу по домах, немов жебрак, – випрошую. Гірка то робота, люди скупі й не всі мені довіряють, хоч я й записую на листку з братською печаткою прізвища й суму пожертвувань, дехто потрусить гаманцем, але це буває рідко, навіть православний Корнякт, купець іменитий, який назвався опікуном Успенського братства, дав лише сто золотих, правда, обіцяє давати стільки ж щорічно.

Лисий Мацько стояв біля мене, перехиливши набік голову – він мусив знати не тільки прізвище, а й увесь родовід свого клієнта, і я сказав нарешті, хоч свідком мені Господь, і не думав показувати цьому скупердязі листа з братською печаткою.

– Я – Антох Блазій, Мацьку, вчорашній конвісар, а нині – успенський братчик. Та ти, мабуть, чув про мене – збирача пожертв на братську друкарню.

Треба було бачити, як змаліли очі в Мацька, коли він почув слово «пожертви». Аж сахнувся, ніби його штовхнули в груди, а в мене зблиснула думка: здерти і з нього мзду, обскурати цього потаємного лихваря. Я вийняв з кишені сурдута листа з печаткою і промовив урочисто, сподіваючись розбудити в ньому православну совість:

– Ти, напевно, читав, Мацьку, послання нашого владики Балабана, я щоранку той листок наклеюю до стіни наріжного будинку Руської і Шкотської, бо прокляті ціпаки здирають. У тому посланні святий отець закликає наш простолюд до пожертв словами славного друкаря Івана Московитина. Я напам’ять їх знаю. Ось послухай – і ти зм’якнеш: «Обходив я багатьох багатих і благородних, просячи допомоги від них і кланяючись їм, стоячи навколішках і обличчям припадаючи до землі. Не випросив, не виєднав ласки у священних чинів, тільки деякі малі, неславні громадяни подали поміч, мов та бідна вдовиця, – вкинули дві лепти із свого вбожества». Ну, що скажеш на це, Мацьку? Єпископ і братство на таких надіється. А ти не дуже й бідний.

Мацько вже не відступав назад, послання, яке я прочитав йому напам’ять, чомусь не злякало корчмаря, він витягнув два гроші і подав мені.

– Мацьку, як тобі не встидно! – відсунув я пугар з пивом. – Дві лепти – це не два гроші, це дві частинки твого майна. Ось Абрекова дала золотого, а вона ж…

– Та дурна баба, – скипів Мацько, – зраділа, що їй таку честь зробили: над її вікном приклеїли оте твоє послання! І віддала те, чого не мала – в мене позичила. А тепер уже й не рада: водно зупиняється народ біля її вікна, галайкає, уже б ти краще над моїми дверима клеїв – якась роззява та до корчми зайшла б… А той хитрий грек, що винами торгує, маєтки скуповує, з патриціями в карти грає, а русинів називає братами, дав, кажеш, сто золотих?

– А так! Він віддав Збоївськ під проценти і обіцяє той процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвіницю на місці Давидової побудувати…

– Обіцяв пан кожух… Сто золотих? – Мацько закотив очі, довго в думці щось підраховував і враз голосно зареготав: – Віддай мені, Антоху, один грош, бо я пожертвував більше, ніж Корнякт!

Звісно, він пожартував, того гроша не відібрав, а мені вже було й байдуже – тепер підраховував я і коли дорахувався (Мацькове майно можна оцінити хай на дві тисячі золотих, і його два гроші – це більше, ніж сто золотих Корняктових?! То скільки тоді грошей у Корнякта?) – і коли дорахувався, то аж піт мене облив.

– Боже, Боже, – сказав я, – де ж справедливість?

– До справедливості світу, – відказав Мацько (гей, та він-бо не дурний!), – треба йти як на торг: завжди мати при собі гроші.

– Гроші… гроші… – прошепотів я, схопившись за голову, і скупий Мацько поспівчував – присів біля мене.

– То, кажеш, книжки будете друкувати… А хто їх продаватиме? Для цього треба мати склеп.

– Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? – підвів я голову.

– А те, що цілого золотого дам, якщо пообіцяєш замовити слово перед твоїм сеньйором Рогатинцем – я його знаю, – щоб той склеп був у мене. І вам буде добре, і мені…

– Давай золотого, – скажу Юрієві.

– Я, Антоху, надто розбагатіти не збираюся, – Мацько сягнув у кишеню, підсунув до мене золотого. – Я лиш аби жити… Ні райцею, ні лавником ніколи не стану – для цього треба мати п’ять тисяч золотих нерухомого майна і… і перейти на латинство…

Я аж підскочив: ці його слова прозвучали так невинно – ось піди, візьми, зроби… Мацько хитро дивився мені в очі, і я зрозумів, що він пробує в кума розуму.

– Ти, Мацьку, зі мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав віру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стільки грошей візьмеш?

– А в чорта! – зареготав Мацько.

– Знаєш що, Патерностере, – сказав я, коли той перестав сміятися, – іди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з’їсти й випити.

…Це було ніби уві сні, але присягаюся усім святим – то відбувалося насправді. Бо я не був дуже й п’яний – за того золотого, коли хочеш ще й закусити, і гарнця вина не вип’єш, а Патерностер приніс дорогого – іспанського аліканту, любить випити за чужі, – я зовсім не був п’яний, і це відбувалося насправді.

Мацько перехилив пугар і залишив мене самого, а я, згадавши багатство і становище православного Корнякта, вигукнув:

– Най мене чорт візьме! Таж і не всіх православних за ніщо мають!

І тоді побачив, як до підвалу зайшов сухорлявий, обтягнутий тісним чорним сурдутом рудобородий панок у чорному високому капелюсі, в довгих штанах, що замітали долівку. Він, не питаючи дозволу, присів біля мене, блиснув зизуватими очима і якимось дивним голосом мовив:

– Я готов тобі служити.

– Навіщо мені слуга? – спитав я здивовано, з острахом подумавши, що панок божевільний. – Я сам готовий служити – за шмат хліба.

– Навіть чортові?

– Тьху на тебе, я ж християнин, Богові належу!

Панок криво посміхнувся, зневажливо стенув плечима.

– Ти про біблійного Бога чи про того, котрого видумують собі деякі люди, і твій Рогатинець теж, називаючи Богом сумління? Якщо про біблійного, то чим він ліпший від чорта? Бог, по-твоєму, чинить добро, а чорт – зло. А хто сотворив чорта? Бог. Хто сотворив перше зло, яке спокусило Люцифера? Бог. А якщо чорт став пострахом для людей, то хіба він не є спільником Бога? Зрештою, сатана – ліпший. Бог видумав покари для людей, а сатана – любов. Бог хотів, щоб люди нічого не знали, а чорт привів людину до древа пізнання. Лютий Бог видумав зло, щоб за нього карати. І тут Богові стає в пригоді чорт, його спільник: не бажаючи бруднити власних рук, Бог доручає катівську роботу чортам… Ви молитесь Богові, а він обманює вас, обіцяючи рай на небі; чорти ж кажуть правду: гріши і будеш мати рай на землі… Тепер про Бога, якого вигадало людське сумління. Того Бога нема – це видумка жеброти. А чорти є. Хто дасть тобі розкіш? Чорт. Гроші? Чорт. Тільки не задурно – за вірну службу й за душу.

Я дивився на нього перестрашеними очима – панок говорив правду. Хто вигадав собі сумління – той убогий. Значить, те сумління нічого людям не дає. А якщо воно нічого не може дати, то його й немає. А справжній Бог – у спілці з чортом… То навіщо мучитися вірою у Божу справедливість, коли її не існує, а чорт все-таки може щось дати людині…

– Хто ти? – спитав я. – І звідки все це знаєш?

– Я – чорт І ти кличеш мене, сам не усвідомлюючи того, вже досить давно. Тобі тяжко, ти прагнеш допомоги…

Мені відняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволілий шляхтич, але панок висунув з-під стола ногу, підтягнув холошу і справжньою козлячою ратицею постукав мене в коліно. Потім підняв капелюха – я побачив роги! – і швидко, певно, щоб не помітив Мацько, натягнув на голову.

– Запам’ятай мій одяг, – промовив чорт. – Ти зможеш завжди і всюди мене знайти. До речі, в тебе псуття вже почалося, – він тицьнув пальцем, на якому я побачив замість нігтя пташиний кіготь, у мій прогнилий зуб. – Давно почалося, Антоху…

Тоді до мене повернувся дар мови, і я закричав з переляку:

– Щезни!!

І чорт щез. Підбіг Мацько Патерностер.

– Ти мене кликав, Антоху?

– Та ні… Ні… – прошепотів я. – Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати наші книги.

Розділ третій

Проказа13

Єзуїти дуже чорні й дуже войовничі ченці, які оживляють віру, що гине.

П. Гольбох

Тривожного літа 1588 року, коли бернардини і францисканці пророкували кінець світу в зв’язку з тим, що Яґеллонська династія вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирічного шведського королевича Зиґмунта Вазу – сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправді жахлива подія, яка певною мірою підтверджувала віщування монахів.

Молодий лікар і аптекар Гануш Альнпек – поляк з доброю порцією німецької крові, що позначилася блідавістю на обличчі й крутим характером, – виявив у одного міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було, – проказу.

Ім’я Альнпека стало голосним зовсім недавно. Та раніше ніхто й не міг його знати. Син збанкрутілого купця, круглий сирота, він десять років тому залишився у винайнятій зубожілим батьком кімнатці – сам-один. З вікна тісного помешкання, що загубилося у темному лабіринті халабуд за пишним міським фасадом, видно було тільки брудну яму двору, куди стікали нечистоти з Ринку, а сміттярі завозили ярмарковий послід; по тому смітті нипали худі зарослі чоловіки, шукаючи недоїдків; а з вікон навпроти виглядали бліді личка дітей, які нагадували Ганушеві пагінці, що скільчилися у підвалі, цей лабіринт повнився виснаженими молодими жінками, які не мали що добути із пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня бачив Гануш хворих, котрі вмирали тихо, покірно і без ремства.

Одного дня юнак вирізьбив у стіні над вхідними дверима до своєї кімнати напис: «Deus providebit!» Для сусідів ці слова нічого не означали, сусіди, можливо, не вміли навіть їх прочитати, але для хлопця, який закінчив гімнасіон у Вроцлаві, вислів цей важив багато: доб’юся, Бог допоможе мені постигнути науки, і я облегшу життя знедоленим. Він найнявся помічником до ароматарія14 Лоренцовича, власника аптеки «Під золотим оленем», яка поміщалася у його ж Чорній кам’яниці, їздив з дорученнями у південні й східні країни і залишився врешті в Падуї. За кілька років повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли той постарів, купив у нього аптеку. Невзабарі ім’я Альнпека почали називати вголос – хто з повагою, хто з ненавистю – усі мешканці міста. Він лікував бідних і не брав у них грошей! Без запрошень, без викликів заходив доктор Гануш до житлових підвалів, до кліток, прибудов, де тулилися убогі, оглядав хворих і давав їм ліки; він протягом року встиг обійти весь чорний Львів, про нього пішла слава, мов про месію, і вигукнув якось у ратуші на раді консулів патриціянський лікар і бурґомістр Павло Кампіян:

– Це шарлатан і чорнокнижник!

Альнпека викликали до маґістрату. Саме того дня він у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці побачив чоловіка з червонувато-бурими плямами й ґудзами на тілі.

Райці готували чинити лікареві допит: чим він лікує і чому робить це потаємно, без відома маґістрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд – позбавлення лікарських прав або й вигнання з міста, – поглядали на білявого мужчину з холодними синіми очима, і підвівся Павло Кампіян.

Але поки він встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед і викрикнув:

– У місті лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампіяне? Чи, може, знали і лікували прокажених піґулками з гашеного вапна, а дерли гроші, як за справжні ліки?

– Протестую! Які піґулки… Це наклеп! – завищав Кампіян.

– А ось які! – Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з білими ґудзиками. – Я взяв їх в одного хворого і зробив аналіз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха… Я знаю, – Гануш повів очима по знічених обличчях райців, – знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараєтесь знайти причину вигнати мене з міста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італії лікувати проказу, а ви не вмієте… І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеїв, вона всюди, вона – тут! Її не видно, проказа визріває багато років, а коли вже появляються плями й ґудзи – лікувати пізно. Я ж маю запобіжний препарат – не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуї винайдений. Тож поки розправитесь зі мною, записуйтесь до мене в чергу – всі-бо прокажені єсьте!

…Архієпископ Соліковський полюбляв у вільний час забавлятися маріонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, він міг би стати добрим майстром у малярському цеху – схожість ляльок на осіб, яких собі задумав католицький владика, була достеменною. Він іноді навіть жалкував, що не може похвалитися своїм кунштом перед гостями: архієпископ тримав домашній ляльковий вертеп у цілковитій таємниці, бо це була не забава, а політика.

Перша лялька, яку він зробив, коли приїхав з Вільна до Львова, замінивши титул каштеляна й королівського секретаря на архієпископський, була образом засновника й генерала єзуїтського ордену іспанця Іґнатія Лойоли. Його, живого, Соліковський не мав змоги бачити: святий перенісся до Христа, щоб стати біля нього одесную, майже тридцять років тому, але й не портрети, не лубочні образки із зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Соліковський збагнув духовну сутність цього ревнителя Ісуса, якого ні каліцтво, ні запідозрення в божевіллі, ані побої не звернули з праведного шляху: 1540 року папа Павло III повірив, що Лойолі дано бачити Ісуса, і затвердив його генералом ордену єзуїтів.

Лойола Соліковського – худий, вимучений постом і бичуваннями; постать мізерна і не від світу цього, усмішка квола, зате очі пронизливі і владні – ніяка сила не може встояти перед цим мужем, усі йому підвладні, бо він рече: «Кожен єзуїт мусить давати змогу провидінню в особах генерала, суперіорів, прокураторів так керувати собою, начебто він був трупом. Будьте готові відгукнутися на голос духовних повелителів, ніби це голос самого Ісуса».

Лялька Лойоли стоїть край столу на підвищенні – вона непорушна, до її рук і ніг не причеплені шнурки, які – від інших ляльок – проходять крізь просвердлені дірки в столі. Лойола – це незмінність, догма, доктрина, наказ, символ. А всі інші ляльки будуть рухатися від його імені, але за помислом Соліковського.

Пієтет архієпископа до Лойоли особливий. Адже це він у рік своєї смерті, 1556 року, сказав до патера Сальмерона: «Іди в Польщу. Там для слуг Христових чудове жниво. А крім того, це королівство отворить двері, крізь які ви понесете світло Євангелія до сусідніх народів. Бо міцний там осідок сатани – в Литві, Русі, Жмуді, Московщині, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до Хінів».

Тому лялька Лойоли стоятиме на підвищенні край столу, як натхненник боротьби за єзуїтство в Польщі.

А хто ж бореться?

Як не намагався архієпископ облагородити ляльковий портрет суперіора єзуїтів при костелі Варвари у Кракові, а нині королівського проповідника і сповідника отця Петра Скарги, все ж заздрість до найвпливовішої в Речі Посполитій духовної особи зробила своє. Подоба Скарги вийшла відразливою: злобна гримаса губ, високе чоло у прямовисних зморшках, велика, мов лисина, тонзура і очі, стиснуті до перенісся.

Соліковський, щоправда, віддає належне знаменитому проповідникові й гофкапланові15, котрий ще до коронації зумів схилити шведського королевича до католицької церкви, і молодий польський король Зиґмунт III, вчорашній протестант, так відповів литовському канцлеру Леву Сапізі, який закликав піти на уступки протестантам: