Каторжна

ХХХІІ

Ні, не сумуй, поете безталанний,Що ти малий, поміж людьми незнаний,Що у тобі вбача людська юрбаТакого, як сама вона, раба,Ще й гіршого, і подвиг твій великийСтріває сміх чи крик ворожий дикий:«Ти ще живий, – тим не прийшов твій час,бо тільки смерть великих робить з нас».

ХХХІІІ

Лихо в світі не довічноМучить нас і боре,Бо так саме, як і щастя,Так минає й горе.

ХХХІV

Як тебе вороги на хресті розіпнуть,То стогнання свого ти не дай їм почуть, –З твоїх мук не радіють нехай.Ти погордою мстись! Не забудь ні на мить:Всім вікам така смерть буде ясно світить, –Неподужаним ти умирай!1898–1903, Зб. «Хвилини» (1903)

Приходить час

Приходить час, приходить час, –Сказати кожен мусить з нас,Чи він народу вірний син,Чи тільки раб похилий він,Чи раб похилий, чи боєць –Хай кожен скаже навпростець!І де він стане: чи до тих,Що в путах сковані гидких,Народ і край свій продаютьПанам, що кров із його п’ють, –А чи до сміливих борців,Що серед бурь, похмурих днівЗа рідний край, за нарід свій,За долю-волю йдуть у бій?Приходить час, зайнявся світІ вільним душам шле привіт:Озвіться всі, хто є навкруг:Хто ниций раб, хто волі друг?1903, поза збірками

На волю!

Похнюпилась сумно у клітці пташина,До клітки припала дівчатко-дитина.«Чого ти, пташино, такая сумна?Дивися: надворі весела весна;І небо сіяє, і ліс зеленіє,Лука, квітоньками убрана, леліє,І співом пташиним дзвенить увесь гай, –Радій же, пташинко, весні і співай!»І пташка неначе слова зрозуміла:Ураз розгорнула маленькії крилаІ битись об клітку грудьми почала,І рвалась туди, де весна зацвіла.І билась так довго, так тяжко об грати,Що стала дитину журба обніматиІ клітку вона одчинила тісну:«Лети і на волі вітай ти весну!»І пташка зника серед лук і гаївІ голосно чуть її радісний спів:Співає вона з-під ясної блакиті,Що воля – найбільше добро на цім світі.1908, поза збірками

Казки Віршами

Два морози (з народного поля)

Ой гуляли в полі два морози,Два морози, два рідненьких брати.Брат старіший звався Ніс Червоний,А молодший – Синій Ніс на ймення.Ой гуляють в полі два морози,Поле чисте в кригу зодягають.І говорить менший так до брата:– Ой, мій братику, Червоний Носе!Як би нам з тобою тут погратись,Поморозити людей і звіра?Відмовля йому мороз старіший:– Брате мій, морозе, Синій Носе!Якщо, брате, хочеш ти погратись.Хочеш ти людей, звірів морозить,То не в полі треба нам гуляти:Поле чисте снігом скрізь укрило,Всі шляхи позамітало в полі,Не проїде тут ніхто, не пройде.Краще в темний ліс мерщій ходімо!Хоч не так просторо там гуляти,Так же втіхи буде нам багато:Там і люде проїздять частіше,А що звіру – хижого усюдиВ лісі ми зустрінемо без ліку:Буде там кому, морозе брате,До схочу зморозити все тіло,Зупинити кров гарячу в жилах,Задавить дихання тепле в горліІ з живого – криги шмат зробити.І послухався молодший брата –Вдвох побігли в темний ліс морози;Біжучи, ще й граються морози:На одній нозі стрибають жваво,По дубках тріщать та по осиках,Аж старий дубняк гуде та стогнеІ риплять осики молоденькі.Як стрибнуть по снігові м’якому, –Крижана кора стає на йому;Де билиноньку з-під снігу видко, –Подмухнуть на неї два морози, –У срібло її неначе вдягнуть.Ось вони і чують: в темнім лісіЗадзвенів близенько й гучно дзвоник,І в багатих санках пан пихатийНадбіга на огирях[1] стрибучих.На йому кожух ведмежий добрий,Ще і теплая лисича шапка,Вовчі чоботи на ноги взуто.Другим же шляхом ріжнаті[2] простіПо снігу риплять собі санчата, –То мужик у ліс по дрова їде:На йому кожух – на латі лата,Шапка в його вся в дірках, старенька,Вітром буйним шапка та підбита:Як повіє, так і провіває;Шкарбани[3] – не чоботи узуті,Та ще й ті роти пороззявляли.Синій Ніс мороз тоді і каже:– Ну, кому ж за ким тепер нам бігти?Я б хотів за мужиком побігти,Бо його скоріше я дошкулю;На йому кожух в дірках та в латах,Шапка вітром в мужика підбита,Шкарбани – не чоботи узуті,Та ще й ті роти пороззявляли.Ти ж дужчіший, – то візьми ти пана.Бо на йому – глянь! – кожух ведмежийЩе і теплая лисича шапкаІ лисича в його шапка тепла,Вовчі чоботи на ноги взуті –Не подужаю його я зроду!Усміхнувсь мороз тоді старіший(Він морозив вже багато всяких,Тим і знав, кого дошкулить важче),Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже:– Молодий ти, братику морозе.Молодий ти, – каже, – ще невчений!Ну, та хай вже буде так, як хочеш:Ти біжи за мужиком убогим,Я за паном побіжу скоріше.Прощавай, морозе Синій Носе!– Прощавай і ти! – йому той каже,Засвистіли, гупнули, побігли.От вже сонечко зайшло за лісом,Погасає день короткий, зимній…І тоді ізнов у чистім поліІзійшлись докупи два морози,Два морози, два рідненькі брати.І зустрілись, почали питатись,Хто награтись за день зміг найкраще,Поморозить зміг хто дошкульніше?От і каже більшому молодший:– Попохекав, мабуть, коло пана,Поки ти дошкулить зміг хоч трохи!Та й не диво ж: навдягав одежіСкрізь такої, що і не пролізеш:Де вже там його тобі дошкулить!Засміявсь тоді мороз старіший,Бо не вперше він уже морозив,Засміявся він тоді та й каже:– Ой, морозе, Синій Носе, брате!Молодий ти, братику, невчений!Так його допік я і дошкулив,Що півдня він грітиметься в хаті,Та і то ще хто й зна, чи одійде.Здивувавсь тоді мороз молодший:– А кожух та чоботи, та шапка!Чи вони тебе і не спинили?Відмовля йому старіший знову:– Та хіба ж від мене те пособить?Я заліз до його і в кожуха,І у шапку, й в чоботи у вовчі,Та й почав без жалю дошкуляти.Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться,І ховається у тепле хутро,Часом крекче, а то й стогне часом,Або, міцно загорнувшись, тихоВін сидить, не ворухнеться й трохи, –Мабуть, дума, що його покину,Якщо він сидітиме тихенько.А мені ще й краще дошкуляти!А мені цього ж то тільки й треба!Заходивсь я коло його добре…І вже випустив його у хатуТільки-тільки що живого трохи, –Буде згадувать мене довіку!Ну, а ти з своїм же як? Награвся?Аж зітхнув мороз молодший тяжко:– Ох, мій брате, мій Червоний Носе!Правду ти казав мені дурному:Молодий мороз я і невчений!Мужика я думав заморозить,Аж воно інакше діло склалось:Ще й мені він ребра поломачив.– Як же це? – питається старіший.– Ох, та так… Мужик по дрова їхав;Ну, й почав був я ще на дорозіДошкулять його таки гарненькоТільки він мене і не злякався,А ще й лається усяким словом;«От, такий-сякий мороз цей!» – каже.Злість мене за серце ухопила:Я почав його щипать, шпигати[4]Іще дужче крізь кожух той дранийІ крізь шапку у дірках стареньку,Крізь ті чоботи, що пальці видко.Та не довго я втішавсь і грався…Ось приїхав він, розпріг коняку,За сокиру взявся, щоб рубати.Ось тепер (така моя, бач, думка!)Я його дошкулю ще дужчіше!І заліз до його під кожух я,І почав шпигати та щипати.А мужик сокирою махаєТа рубає дрова безупинно,Аж тріски летять навкруг од його.Бачу я – не можна вже сидіти,І утік мерщій я з-під кожуха.Виліз я та й думаю-гадаю:Як би так, щоб ще його дошкулить?А мужик і не вважа на мене:Де б хоч трохи мерзнути у лісі,А йому ще так, бач, душно стало,Що узяв, кожух із себе скинувІ в самій сорочці вже рубає.Як побачив, так тоді й зрадів я:– Підожди ж, мій голубе! – кажу я, –Я тобі тепер накою лиха!Був кожух увесь од поту мокрий, –Я й заліз у його, аж у вовнуЙ заморозив так, що він зробився,Наче дошка та тверда дубова –Покуштуй лиш, одягай, мужиче!Доробив мужик свою роботу,Підійшов тоді він до кожуха,Я ж радію без кінця й без краю:Ось коли вже, думка, навтішаюсь!Як побачив же мужик кожуха,Як почав же лаять на всі бокиВін мене тоді усяким словом!Та й не сам тут я здобувся лайки, –Він і батька, й матір не покинув,І дідів, і прадідів уславив, –Всіх зганьбив мужик дітей, онуків!Ну, а я собі таки гадаю:«Лайся, лайся, скільки хочеш, дурню,А мене не виженеш, хоч лусни!»Так не хитре ж те мужиче плем’я!Хоч налаяв на всі боки тяжко,Так йому ж було ще лайки мало:Як ухопить він дрючину довгуТа сучковату й товстючу дуже,Як почне дубасити кожуха!..Б’є та й б’є, мене ж ще дужче лає!Ох, дізнав я там тяжкого лиха!Тут мені давно б уже тікати,Так у вовні ж я заплутавсь дужеІ ніяк я видертись не зможу.А мужик лупцює та й лупцює,Б’є мене без жалю, як улучить,Та ще й каже, сміючися з мене:«От, дурний мороз десь взявсь у біса:Мужика схотілось заморозить!..»Ледве, ледве викрутивсь од йогоІ утік потерзаний, побитий…Ох і знаю ж я тепер навіки,Як тих клятих мужиків займати:Досі ще увесь як перебитий!..

Дівчина Леся

I

У гаях була хатка убога,Чоловік жив там з жінкою вкупі,Одинокі були та бездітні.Ось пішли вони бога прохатиАж у Київ, у Лавру святую:«Дай нам, Боже єдиний, дитину!»Зглянувсь Бог на їх сльози великі,На життя працьовите і чеснеI послав він дочку тим убогим.Ох і дивна ж була та дитина,Та й не личком же дивна хорошим,Не очима, як зорі, ясними, –Тим була, ох, і дивна дитина,Що, як плаче, не сльози іллються,А з очей так і сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли,А як часом вона засміється,Запашні процвітають троянди…

II

А в тім краї був князь та могутній,Син єдиний малий був у нього,От як став той князенко зростати,То і каже до батька, до князя:«Ой дозволь мені, батьку, мій князю,В темнім лісі піти погуляти,Сполювати чи звіра, чи птаха».І пуска старий князь свого сина.Син бере польовничих[5] князевих,Та ще дядька бере він старого,І рушають до темного лісу.

III

Довго лісом князенко той їздив,Сполював птиці й звіру чимало,А душний був той день і гарячий,І схотілось князенкові пити.Ось і бачить він хату край лісу,Посила польовничого в хату:«Попрохай ти води нам напитись!»І пішов польовничий по воду,Повернувсь і дає він напитись,«На здоров’я!» – князенкові каже,Уклоняється низько й звичайно.Як напився ж князенко, до ньогоПромовля польовничий та й каже:«Ох, і бачив я диво у хаті:Там дівчатко мале та убоге,Та і дивна ж такая дитина!І не личком же дивна хорошим,Не очима, як зорі, ясними, –Тим напрочуд дитина та дивна,Що ввійшов я, дивлюсь – вона плаче,А з очей так і сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли,А як стала тоді її матиЗабавляти, – вона засміялась,І посипались в неї додолуЗапашні рясноцвітні троянди».Здивувався князенко й до хатиПривертає і злазить з коня він,Увіходить в убогую хату.Батько й мати вклоняються низько,А на лаві дівчатко маленьке.Як уздріло воно, що багатоВсе чужих уступило у хату,Почало собі плакать дівчатко,І як плаче – не сльози іллються,А з очей так і сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли.Здивувався князенко та й дужеІ схотілось йому пустувати[6](Сам він був ще хлоп’я невелике),Став ще дужче дражнити дитину,Щоб дивиться, як сиплеться жемчуг.От і каже старий його дядько:«Гей, небоже[7], покинь пустувати,А забав лишень краще дитину,І побачимо, що тоді буде».На князенкові пояс був срібний,Він ізняв його, дівчину бавить.Перестала тут плакать дитина,Зацікавилась поясом срібним,Засміялася з радощів дзвінко,І посипались в неї додолуЗапашні рясноцвітні троянди…Здивувалися всі, хто не бачив,А найбільш од усіх – то князенко;А побавившись трохи у хаті,Повернулися знову додому.

IV

І почав молодий той князенкоВсе частіше в ліси виїздити,Щоразу заїздить до дівчини.Так минають літа помаленьку,Став князенко вже парубком жвавим,Стала Леся доросла дівчина,Рушники вишиває орлами,Собі посаг[8] готує у скриню…Ох, і де вони й як умовлялись,Умовлялися де та стрівались,Не довідавсь ніхто б про те зроду,Тільки ж доля і їх не минула:Покохалися вдвох молодята…

V

От і мовить до діда князенко:«Покохались ми з Лесею, діду,То віддай же її ти за мене».Похилив тоді голову батько:«Не віддам, бо не буде вам щастя,Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку».Відмовляє князенко старому:«Не турбуйся ти, діду, про теє,Я здобуду од батька дозволу».Похилився старий головою:«Ох, не знаю я, що і казати!Чує серце моє, що неначеНе без лиха обійдеться Лесі,Дожида її горе велике,Якщо дівчина піде за тебе,Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!Нехай краще зостанеться домаТа мужичу роботу справляє».Не послухавсь князенко старого…

VI

Просить дівчину Лесю князенко:«Дай мені рушника, що ти шила,Дай для батька, для князя, голубко!»От дала той рушник йому Леся,І поїхав князенко до батька,Уклонивсь йому в ноги низенько,Промовляє тоді йому слово:«Ой, пожалуй мене, князю-батьку!Одружитися хочу я чесно,Хочу взяти я дівчину Лесю,Що зросла у мужичій хатині».Здивувавсь тоді князь і розсердивсьІ загніваний каже до сина:«Чи забув, що князького ти роду?Чи тобі ж та мужичку узяти?»Промовляє князенко до батька:«Ой пожалуй мене, князю-батьку!Хоч дурний іще розум у мене,Але ж думаю я, що немаєНа всім світі такої дівчини,Як моя та коханая Леся.Та й не личком же дивним хорошим,Не очима, як зорі, ясними –Тим же дивна коханая Леся,Що, як плаче, не сльози іллються,А з очей так і сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли;А як часом вона засміється,Запашні процвітають троянди».Здивувавсь тоді князь та і каже:«То все добре, але ж того мало.Може, й справді та дівчина гарна,Але ж, може, вона ще ліниваІ недбала тобі буде жінка».Промовляє князенко до батька:«Не лінива вона буде жінка,Хоч сам, батьку, поглянь на роботу!»І князенко рушник той виймає,А рушник же той мудро пошитий:Виногради повз край повилися,Як живії, тремтять наче листям,Посередині вишито рясно:Розпростерли орли свої крила,Мов летіти збираються зараз, –Ох і дивне шиття в рушникові!..Здивувався старий тоді батько,Та і каже він зараз до сина:«Коли ж так, то женися, мій сину!Подивлюсь я на дівчину тільки,Щоб самому впевнитись на очі».

VII

Та не довго князь-батько впевнявся:Як побачив він дівчину Лесю,То й звелів заручити їх зараз.Перегодом[9] було і весілля,А бучне[10] те весілля та пишне[11]…А у князя жила у палаціІ стара, і поганая баба,Одна пані з магнатів[12] пихатих,І дочка була в неї вродлива.І ще здавна гадала все бабаОдружити дочку ту з князенком.Як побачила ж іншую справу,Зашипіла, як гадина люта,І сказала: «Не буде їм щастя,Згине з світу мужичка проклята!»Запрохали й її на весілля.Як скінчився ж бенкет той весільний,То пішла молода роздягатись,І пішла тая баба із нею.Як зосталася ж вдвох з молодою,Роздягла молоду усю чисто,Заховала багату одежу,Ухопила ножа тоді люта,Молодій повиймала геть очіЙ, бідолашну, її у сорочціГеть прогнала з князького палацу,А сама повернулась до князя,Уклонилась низенько та й каже:«Ох, і правду казав єси, князю,Що не буде пуття із мужички,Одурила вона усіх чисто,Утекла в дорогому убранні, –Мабуть, злото сподобалось дуже,То вона його зараз і вкрала».Засмутивсь тоді князь і всі гості,Засмутився князенко ще дужче,Полилися пекучії сльози.От і каже князь-батько до сина:«Не послухався спершу ти батькаІ покрив єси соромом рід мій!Що ж ти маєш тепер вже робити?Не подоба тобі вдовувати,І, не живши із жінкою вкупі,Одружися ти з іншою, сину!Повінчають нехай тебе зновуХоч з дочкою цієї старої,Щоб як-небудь сховати нам сором».Одмовляє до батька князенко:«Ой пожалуй мене, князю-батьку!Я не вірю брехні цій і трохи,Моя жінка не зрадила, батьку, –Це страшне лиходійство вчинилось.Я піду свою жінку шукати,Чи живую, чи мертву – знайду я.Лиходія ж тепер вже я знаю –Дожида він хай лютої кари!»По тім слові з палацу він вийшов.

VIII

Бідолашная ж Леся сліпаяСеред ночі блукає – шукаєСобі стежки до рідної хати,Та сліпому дороги немає:Не потрапить безщасна нікуди;Як пішла, так і впала у яму,А із ями їй вилізти ніяк.І сидить вона й плаче там гірко,А з очей в неї сиплеться жемчуг,Дорогії блискучії перли…Усю ніч там сиділа безщасна;Як устало ж веселеє сонце,То тоді проз[13] ту яму старенькийДід ішов якийсь в драній свитиніІ почув, що хтось гірко ридає,Зазирнув – аж там дівчина плаче,Без очей вона плаче, й не сльози,Тільки жемчуг на землю спадає,Дорогії блискучії перли,А сорочка скривавлена біла.Пожалів її дід той убогийІ узяв за дочку він додому.Ось живе тоді Леся у ньогоІ прохає вона його щиро:«Що я буду вам, діду, казати?Заберіть ви оце все намисто,Що наплакала я тут, безока,Понесіть до князького палацуІ гукайте: «Купіть лиш намисто!»А як будуть питати: «Що хочеш?» –То скажіть, хай дадуть одне око».І послухавсь дідусь тоді Лесі,Забира жемчугове намистоТа й іде до палацу князькогоІ гукає: «Купіть лиш намисто!»А дочка тої баби й почула.«Ой купіть, – каже, – мамо, намисто!»Баба челядь тоді посилає,І питається челядь[14] в старого:«За намисто що хочете, діду?»Дід і каже: «За це – одне око».Насміялася челядь із ньогоІ пішла, старій бабі сказала:«Божевільний той дід та і годі:За намисто він править аж око!»І згадала тоді стара баба,Що у неї єсть Лесині очі,Віддала вона дідові око,А собі узяла те намисто.І приносить дідусь теє око,Віддає його дівчині Лесі.Притулила вона його міцно –Приросло ізнов око до місця.Ось тоді з одним оком вже ЛесяРушника вишивать починає.Діда знову в палац посилаєПродавать жемчугове намисто.Дід пішов, знову править він око,Не хотіла давать стара баба,Та дочка намоглася на неї:«Ви мене не жалієте й трохи,І намиста вам шкода купити!»Віддала друге око та баба.От тепер вже два ока у Лесі,Вишиває рушник вона пишно:Виногради повз край повилися,Як живії, тремтять наче листям,Посередині ж вишито рясно:Розпростерли орли свої крила,Мов летіти збираються зараз…

IX

А князенко безщасний шукаєПо далеких світах свою жінку,Та знайти не здолає ще й досі…Ось намислив нарешті князенко,Посила свої вірнії слуги:«Ідіть, – каже, – ви скрізь закликайтеІ старого, й малого зусюди,І панів, а найбільше простацтво,Становити обіда я буду –Чи не вздрю я тоді свою жінку…»Ось пішли тоді вірнії слуги,Закликають старого й малого,І панів, а найбільше простацтвоНа обід до князенка в палаци.Як почув теє дід, то і каже:«Чуєш, дочко, обід у князенка…»Промовля тоді Леся до нього:«Ось візьміть рушника цього, діду,Та й ідіть на обід до князенка…»Й почепила рушник той на діда,Що сама вишивала орлами.Дід пішов на обід у палациІ сідає до столу з народом;Сам князенко там скрізь порядкуєІ підносить гостям він по чарці.І як черга дійшла вже до діда,То побачив рушник той князенкоІ пізнав він, чия то робота.Затремтіло тоді йому серце,І питається він у старого:«Цей рушник відкіля в тебе, діду?»Каже дід: «Єсть у мене дівчина,То й рушник вона цей вишивала…»Ухопив же рушник той князенкоІ гукнув на свої тоді слуги:«Запряжіть мені коні скоріше!»Запрягли йому коні баскії[15],Вдвох із дідом князенко сідаєІ до нього він їде негайно.Як приїхав, поглянув на Лесю:«Се ж вона! Се ж вона, моя!» – каже.А вона розцвіла як троянда,Як зоря, засіяла очимаІ до нього упала на груди…Ох, багато ще на світі щастя!..

X

Потім що ж? До палацу вернулисьІ веселі, й щасливі обоєІ навіки зостались укупі,А із ними і батько та мати,І старий ще дідусь той убогий;Тую ж лютую бабу прогнали,Щоб і дух не смердів її близько.Ось і казка уся, та і годі!..В ній і горе ми бачили, й щастя –Як хто хоче, хай вірить у горе,А ми будемо вірити в щастя!

Дума про княгиню-кобзаря (з народного поля)

1

Ой то не білий туман землю скрізь покриває,А то князь молодий у похід виступає,З військом рушаєТурчина воювати,Слави собі вояцької молодецької залучати[16],До своєї землі ще землі придбати…Ой то не сива зозуля гірко кувала,А то молода княгиня,Вірна дружина,З князем опрощення приймала[17],Обнімала,Од себе не пускала,Ридаючи руки до нього простягала…А вже князь з двору виступає,За ним військо рушає,Вигрімляє…І йдуть так не день, не два,І тільки навкруги їх трава степова,Де не глянь, розлягається,Аж військо в траві тій ховається.Отож, не день і не два минає,Князь у землю турецьку вступаєІ звелів землю турецьку воювати,Турецьке військо у пень рубати…Та не стало щастя князеві слугувати,Почали його вороги побивати,Військо турок до ноги, порубав,А которі недобитки по степу розпорошив-розігнав,Князя хороброго у бран, у неволю узяв…

2

Ой тяжко князеві у неволі пробувати,Заліза тягати.Кайдани-залізо ноги повривало,Біле тіло молодецькеє коло жовтої кості пошмугляло[18],А ще ж то уночі у темній темниці із іншими невольниками він пробував,А удень турчин до темниці приходжає,Двері одмикаєІ бідного невольника на тяжку роботу виводжає.А сам турчин коло невольників походжає,На їх поглядає,На слуги свої, на турки-яничари[19], зо зла гукає:«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,Із ряду до ряду заходжайте,По три пучки тернини й червоної таволги[20] набирайте,Та недбалого невольника по тричі в однім місці затинайте[21]!»То ті слуги, турки-яничари, добре дбають,По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирають,По тричі в однім місці бідного невольника затинають,Тіло біле коло жовтої кості обривають,Кров християнську неповинно проливають…Отак то у тяжкій неволі князь пробував,Три роки горе та біду приймає,А четвертого року випадком випалоДо любої дружини звістку подати,Словом переказати:«Нехай, – каже, – моя люба дружина добре дбає,Статки-маєтки збуває,Скарби збирає,Мене, князя, з тяжкої неволі викупає!»

3

То княгиня скоро тую звістку до рук дістала,Гірко заридала,Думала-гадала,Що: «Як мені своє миле подружжя з неволі визволяти,Що на той викуп ніяких статків-маєтків, великих скарбів не буде ставати,Бо ні за які скарби не буде його цар турецький випускати».І ну княгиня знову думати-гадати,Як своє подружжя з неволі визволяти:«Хоча й би я й статки-маєтки збувала,Скарби великі збирала,То не можна мені самій до царя турецького доступати,Бо буде мене цар турецький собі за жінку брати,А певних людей та небоязких нема кого послати».Думає-гадає,3 себе препишную князькую одіж скидає,Коси свої, довгі до п’ят, ножицями відтинає,Бере тоді на себе одіж просту чоловічую,Бере кобзу[22] тридцятиструннуюТа крадькома,Тишкома,Нічого нікому не оповіщає,У турецьку землю, у далеку дорогу страшну виходжає.

4

Ой далека то дорога: не день, не два її треба проходжати,Багато горя та муки зазнати!Ой усього зазнала княгиня бідолашна,Ніжки свої білії збила-натрудила,Ручки свої ніжнії тернами сколола,Личенько своє молоденькеє голодом стомила,Оченята свої карії слізьми стуманила,А таки дійшла вона до землі турецької,До віри бусурменської[23],І до царя турецького приходжає,Мов би то молодий кобзар на кобзу грає.Побачили слуги, турки-яничари, кобзаря молодого,Ведуть його у палац до царя турецького,Щоб він цареві заграв,Заспівав,Душу йому звеселив.То молодий кобзар-княгиня до палацу вступає,Царя турецького забачає,Струни торкає,Грає-співає,Піснею жалібною серце у царя виймає.Цар турецький жорстоке серце мав,А з тії пісні сльозами дрібними заплакав,І довго молодий кобзар-княгиня цареві грав –І день, і два, і три…І каже цар турецькийБусурменський:«Будеш ти у мене, кобзарю молодий, повік пробувати,Буду тебе за рідного брата мати,Незліченними скарбами наділяти».І каже кобзар молодий – княгиня:«Не можу я, царю, коло тебе пробувати,Єсть у мене батько й мати,Будуть вони, старенькії, по мені вельми тужити– сумувати».І говорить цар турецькийБусурманський:«Коли ж не хочеш у мене пробувати,То даю тобі волю – чого твоє серце бажає у мене прохати».Тоді молодий кобзар-княгиня промовляє:«Змалку я, царю, по світу блукаю,Сумно мені самому без товариша бувати,Дозволь мені, царю, в тебе якого невольника взяти,Буде мені хоч товариш у дорозі розмовляти»,І звелів цар турецький темну темницю відмикати,Кобзареві молодому якого схоче невольника дати.То молодий кобзар-княгиня до темної темниці вступає,Усіх невольників оглядає,Подружжя своє, князя любого, вибирає,З темниці виводжаєІ з ним укупі з землі турецької рушає.

5

Пішли вони вкупі широкими степами,Байраками[24] та ярами,І не міг князь своєї дружини вірної впізнати,А вона не схотіла йому про себе і навзнаки дати.І йшли вони так довго широкими степами,Байраками та ярами,А як почали до своєї землі доходжати,Почав князь до молодого кобзаря, до княгині промовляти:«Пусти мене, чоловіче добрий, на волю!Не просту дав мені бог на світі долю,У цій землі я князем князюю,Який хочеш, викуп за себе обітую[25]».Говорить молодий кобзар-княгиня:«Нічого я з тебе, князю, не бажаю,Іди, хай тобі бог помагає!»То князь радий, молодому кобзареві як і здякуваться не знає,До себе в гостину закликає.А молодий кобзар-княгиня відмовляє:«Не можу я, князю, зараз до тебе прибувати,Єсть у мене батько й мати,Будуть вони, старенькі, по мені вельми тужити-сумувати.А як дасть мені бог до батька та до матері завітати,Тоді буду до тебе в гостину прибувати».І тоді вони опрощення брали,Кожен своїм шляхом повертали.

6

То молода княгиня навпростець небитими[26] стежками пробігала,Швидше од князя до господи прибувала,Препишную одіж князьку до себе брала,Чоловіка дожидала.Час-година минає,Ото уже й князь до господи прибуває.Усі його стрівають,Вітають.Княгиня його вітає,Приймає,Про здоров’я питається,А він зо всіма вітається,А коло неї й не стане,На неї оком не спогляне,До своїх райців[27] промовляє:«Бачите, як моя жінка добре дбає,Тепер цілує-вітає,А як я в тяжкій неволі пробувавТа звістку подав,Щоб вона статки-маєтки збувала,Скарби збиралаТа мене з неволі визволяла,Так тоді де вона бувала?»І говорять райці князькії:«Відколи, князю, твоя звістка прибула,3 того часу княгиня дома не жила,До сього часу десь пробувала,Оце тільки до господи завітала».І розпалився князь гнівом великим,Одвів княгиню до неї в кімнату,Звелів на ключ замикати,А сам до ради уступає,Промовляє:«Панове райці!Судіть мою жінку невірну як треба по правді!Якби не молодий кобзар мене обрятував,То й досі б я турецькі кайдани тягав».