Десятого дня місяця ава[1] 70-го року по рождестві Христа прибився до Кумранського узгір’я апостол Тома, прозваний Невірним. Залишивши назавжди Єрусалим, якого в цей день уже під сонцем не було, – волали до Бога про помсту лише роззявлені пащі руїн і осквернював небо трупний сморід, – заходив він у наймертвотнішу місцину Юдейської пустелі, яка випікала із глею кремінь, з мертвоморської води – чорні смоляні брили, а із звичайних людей – пророків; вибитий з сил плачем на руїнах і пекельною спекою допадав до печери Ваді-Кумран, щоб завершити в ній свій апостольський путь і стати п’ятим євангелістом, оскільки четверо його попередників на пробу сумнівам історію не ставили, тож і не у всьому доходили істини, до того ж спраглі посісти після своєї смерті щонайближчі місця біля Вчителя, непотребну хвалу воздавали Вічному, заслоняючи нею суправдність.

Завершивши трилітню науку в Ісуса з Назарета і справдивши для себе його богочоловіцтво дотиком перста до ран, відбув Тома Невірний довголітню мандрівку в Оріянський край, напросившись у супутники Андрієві Первозваному, і, посіявши серед слов’янського народу зерна нової віри, повернувся на рідну землю доживати віку, та не знайшов спочинку: над Юдеєю сповнювалось одкровення Йоана Богослова, й увіч переконався Тома в незмінній жорстокості найвищого Божества, яке колись в іпостасі Яхве перемінило грішні міста Содом і Гоморру в сірчане Мертве море, а нині ім’ям Сина Божого, на землі милосердного, на небі ж ожорсточеного муками земними, спустошило столицю Юдеї, за муки Христові провинну.

Тома покинув руїни Єрусалима й подався в пустелю, яка відвічно сприяла живучості віри, духа й забобонності юдейської: на моавській вершині Нево, що височить над східним краєм рудих пісків, спочив Мойсей, уздрівши обітований край; у долині пересохлого Кедрону постив сорок днів Ісус Христос, готуючись до божественного чину й гартуючи свій дух перед сатанинською спокусою на горі Дук; тут волав Йоан Предтеча, вимагаючи в Єгови права на первохрещення, яке мало явити Месію; а ще кожен, хто йшов на випробування в пустелю, знав і те, що Кумранські гори досягають своїм кряжем Шеону – підвалів космосу, де живуть душі злих людей, які втратили колишню славу, й знесилені тіні жорстоких тиранів, і витає тут темний демон пустелі – спокусник Азазель.

Осінить дух Божий на Кумранському безлюдді і Тому, скупа земля нагодує його диким медом і сараною, воду дасть вічне єрихонське джерело, з якого напився Ісус Навин, увійшовши з гебреями в землю Ханаанську, печера стане йому житлом, папірус дістане у есеїв, що живуть праведним братством на західному березі Мертвого моря в оазі Ен-Гадді, – і поки прийде смертний час, напише Тома свою правду про добу Сина Божого. Може, колись шукачі істини знайдуть сувій П’ятого Євангелія в печері Ваді-Кумран і прочитають свідчення дванадцятого апостола, на якого не зійшов Святий Дух десятого дня після Христового вознесіння з причин Томиного невір’я.

…Землероби з Ездрелонської долини, що навіть у серпні зеленіла продовгуватою тацею між Генісаретським озером і Каною ґалілейською, – Тома і його вітець викохували у своєму саду цитрини, помаранчі й мушмулу, а на клаптику поля вирощували ячмінь і жито. Працювали тяжко, сплачуючи непосильні податки римському намісникові, і разом з усім гебрейським людом терпеливо очікували явлення Месії. Хліб належав для домашнього спожитку, і ним займався батько; садовий же продукт спродував син, тягнучи за собою візок з фруктами до рибальських селищ над Генісаретське озеро, а деколи запрягав Тома в повіз осла й добирався на торги аж у Кінерет, Тверію або Капернаум, де вряди-годи зустрічався з есеями, які приходили з Юдейської пустелі в ці міста за харчем, і захоплено прислухався до їх проповідей. Праведні братчики називали себе йоанітами й розповідали про Йоана Хрестителя, який водою змиває з людей гріхи в ріці Йордані, й називали його месією. Тома не раз і заночовував у стані есеїв, прагнучи пізнати книжні науки про людське й Боже…

Батько й син були горді за свій хліборобський промисел, в торгах дотримувалися порядності, у них водилися гроші, й вони зверхньо ставилися до обвітрених, нечесаних, галасливих і вічно голодних рибалок, котрі завше сперечалися між собою, хвалячись один поперед одним своєю належністю до найславніших гебрейських колін, й погорджували в свою чергу хліборобами, які за працею не мали часу докопуватися до родового кореня. Рибалки були несусвітними скупарями, й коли одного разу якийсь із них – рудий зі скошеними до перенісся колючими очима, – оглянувши Томин крам, показав йому срібного динара, Тома, здивований щедрістю обірванця, подався, не вагаючись і миті, зі своїм візком за зизооким незнайомцем до тераси під опуклим горбом, де сиділи біля намету такі ж цюндраві рибалки, в яких, крім руб’я, нічого більше не було: ні снастей, ні лежаків, ані посуду; не мали вони навіть корита, в котре можна було б висипати з візочка помаранчі й мушмулу.

Тома підозріливо поглядав на голодрану компанію і вже взявся було за дишло, щоб вернутися разом з візочком назад до озера, та в ту мить зустрівся поглядом з чоловіком, що сидів осторонь край намету, обхопивши руками коліна, й добрими синіми очима придивлявся до Томи.

Чоловік мав задумане приємне обличчя, обрамлене чорною роздвоєною борідкою; горіхової барви волосся, за назорейським звичаєм розділене прямим проділом, рівно спадало до вух, а нижче бралося хвилями аж до плечей; чоловік підвівся – він був високий, стрункий і вигідно вирізнявся серед обшарпаних рибалок, – підійшов до Томи й поклав йому руку на плече. Не любив Тома панібратства – був гордим хліборобом – і вже напружився, щоб стенути й скинути долоню, яка поблажливо лягла на плече й поблажливістю своєю принижувала гідність хлібороба, та не зміг цього зробити: відчув Тома, як теплий струмінь, пульсуючи, поплив з руки незнайомця й розлився по тілу спокоєм і тихою втіхою, яка огортає людину в очікуванні чогось нового, несподіваного, величного; очі незнайомця випромінювали тепле світло, що м’яко окутувало Тому, мовби молодим прядивом чи то шовковим жіночим волоссям. Тома відчув, як піддається магії цього чоловіка – аж до межі втрати себе самого, хоч іще не знав, бо не міг знати, чим загрожує або благодіє йому ця людина.

І враз зродився в нього протест проти владної й незмірно сильнішої особистості; він таки зняв із плеча руку, проте на хвилину, супроти власної волі, затримав її в долоні, наче збоявся, що контакт із незнайомцем вмить обірветься назавше й Тома ніколи не знатиме того, про що міг би дізнатися; його життя, що так несподівано стало на порозі, можливо, великих перемін, знову вернеться у свояси – до помаранч, мушмули, жита і ячменю, й ніколи на Томиній дорозі нічого більше цікавого не трапиться. Він раптом охолов до свого звичного життя: відсунувся в тінь працьовитий батько, Тома забажав від долі несподіванки – проте не міг її купувати ціною власної гідності й свободи; він з привітною й незалежною усмішкою дивився на незнайомого й віддавався йому в полон разом з усією своєю хліборобською сутністю, не залишаючи, однак, поза порогом ні одежі, ні сандалій, ні гідності, ані самостійності своєї.

– Іди зі мною, – промовив незнайомець до Томи, обняв його рукою за спину й провів на край тераси. – Я Месія, Томо.

– Йоан Хреститель? – спалахнули захоплено очі в Томи: скільки ж наслухався про нього від есеїв!

– Я Ісус Христос, Томо. Покинь усе і йди зі мною.

Тома недовірливо подивився на чоловіка, який назвав себе помазаником Господнім, й відчув у ту хвилину, як струменить від нього надлюдська воля, й ніщо тепер не примусило б його зрушитися з місця й піти геть.

А рибалки сполошились, бо ще ні з ким Учитель так дружньо не поводився, від усіх тримався на відстані; хто ж це такий прийшов, що хоче стати ближче до Ісуса, ніж будь-котрий із них?

І оточили вони колом Учителя й Тому, приглядаючись то до прибулого, то до Ісуса, вловлюючи німотне порозуміння між ними щодо рівності. Злосливо зорив на Тому Симон, прозваний Петром: а чи не стане легшим його важке, Ісусом дане ймення, що означало скелю, з приходом до них дванадцятого апостола? Андрій Первозваний зверхньо поглянув на Тому, як перший на останнього, й запитав: «З якого ти коліна, бо я з левітів», й коли почув простодушну відповідь – «Не знаю», – хмиркнув погордливо, а молоденький Йоан, котрого Ісус любив, мов сина, втирав сльози ревнощів. Перешіптувалися між собою Яків Старший, Пилип і Варфоломій, скептично посміхався в бороду митар Матей; Яків, син Алфея, Юда Тадей і Симон Каноніт звільна засукували рукави, готові до бійки, тільки Юда Іш Каріот втішно підкидав на долоні срібного динара, який залишився в нього в касі, незважаючи на те, що повний візок помаранчів став набутком апостолів.

– Се брат мій, і віком ми рівні, – мовив Ісус до учнів, утвердивши цим визнанням рівноправство між ним і Томою, проте була це рівність боголюдини й смертного – тож пролягла між ровесниками прозора заслона несумісності минущого з вічним; минущість не могла змиритися з вічністю, не вміла збагнути її, й відчував Ісус, що Тома жде зримих доказів його божественності.

Однієї ночі, коли апостоли міцно спали в наметі, а Ісус блукав на самоті берегом озера, Тома допізна сидів біля погаслого ватрища й думав про одне і те ж: хто він, Ісус, – пророк, Бог чи дурисвіт, і чому Тома так легко полишив господарку й вітця й пішов за Помазаником; що це – звичайна цікавість чи вище покликання? І чому Ісус тримається завжди в самотності й безнастанно молиться: розмовляє він з Богом, як син його, чи випрошує в нього надлюдської сили, бо досі ще людиною єсть?

Нечутно, мов привид, наблизився Ісус до Томи, поклав холодну долоню на його тім’я й спитав:

– Чому не віриш у мене, Томо?

– Переконай мене, що ти не від світу цього, – прошелестіли Томині уста.

– Ти ніколи не вірив у мене чи втратив віру?

Мовчав Тома, бо не зважився розповісти, як уперше побачив в Ісусові звичайну людину: супроводжувалося це відкриття втіхою за Вчителя й одночасно ревнивістю.

…Набравши в сакви помаранчів і мушмули, подалися апостоли за Ісусом, мов гуси за вожаком, понад озером, останнім ішов Тома. Прямували на ночівлю в Кінерет й минали невеличке село Маґдалу з убогими рибальськими хатинами й помпезним, з колонами, будинком ліктора Ювенала; смиренні плоттю апостоли навіть не позирали в бік села, бо славилося воно на всю ґалілею розпусною дружиною римського достойника, яка спала з купцями, вояками, рибалками, сенаторами, танцювала на площах і базарах, і мучили її семеро бісів похітливості. Апостоли йшли гусаком за Ісусом, похнюпившись, щоб і в згадці котромусь не з’явилася Марія Маґдалина, тож лише Тома, який про все це не відав і через те голови не пригинав, помітив, як із Маґдали вибігла жінка, прямуючи до озера: гарячий вітер розвіював, шарпав, ніби згасити захотів багаття її каштанового волосся, повні груди підстрибували в пазушині, гнучкий стан ламався під вітром; Тома зупинився, заворожений видивом, і відчув, як назавжди входить у його єство обличчя молодої жінки, яке стрімко наближалося й спопеляло Томину душу несусвітною вродою. Та не до нього бігла жінка, вона бачила тільки одну людину, яка могла її врятувати з пекла терпінь і принижень, і волала, перемагаючи пориви вітру:

– Равві! Рав-ві!!

Ісус повернув голову на поклик жінки, зупинився, підвів руку, спиняючи апостолів, і вельми здивувалися вони, що Вчитель має намір хоча б словом перемовитися з ґалілейською блудницею, для якої й каменування було б замалою карою: скільки сімей розбила Марія з Маґдали, скількох чоловіків з розуму звела своєю дурманною вродою, скількох неповнолітніх хлопчиків зіпсувала, а під час від’їздів ліктора до Рима стояли в черзі біля його будинку голодні леґіонери, – чи то більш грішний був Содом, а взявся сірчаним полум’ям; цю ж повію ніхто не чіпає, бо гніву Ювеналового бояться. Ліктор про все знає, та в оргіях топить свій встид, а зрадницю не виганяє, щоб не підтвердити цим вчинком розпусність своєї дружини: сенат вмить позбудеться рогоносця, який сам до соромоти признався, – і так живуть обоє в бруді… Симон Каноніт підняв камінь: чого хоче ця паплюга від Ісуса?

– Хто не має гріха, хай кине в неї каменем, – сказав Учитель, і Симон опустив руку, а Марія з Маґдали вже колінкувала перед Ісусом й просила зцілення душі:

– Я більше не можу так жити, равві, врятуй мене! – й була вона несамовито гарна в своєму горі.

Та в каяття такої по-диявольськи звабливої жінки ніхто з апостолів не вірив; не вірив і Тома, який у цю мить за один дотик до її персів готовий був віддати життя… А Марія валялася на дорозі в пилюці й билася в істериці – то, мабуть, мучили її семеро бісів похоті, й урешті Ісус взяв її пальцями за підборіддя, промовивши:

– Устань, жінко, і більше не гріши.

Він окинув блудницю ласкавим поглядом, і вона вмить заспокоїлася: біси хтивості полишили її, зробила ж бо Марію повією не похіть, а розпусний римський світ – іншого вона досі не знала.

На все життя поніс Тома у серці образ Марії, та відав про це лише він сам; порятунок Маґдалини вважав найбільшим чудом, яке звершив Ісус, хоч знав, що не для нього приготований був сей дар. Бо не семеро бісів вигнав Ісус з Марії, а вселив у неї любов, що є найбільшим дивом на землі.

…Слухали апостоли науку Христа над Генісаретським озером, й сиділа обіч зцілена любов’ю Марія. Прохолодний вітер оголював її чоло, й безміром тепла сповнювалися слова Ісуса: струменіла з його уст вселюдська любов, спороджена коханням до земної жінки.

Ісус говорив, а Марія шепотіла, і я чув: «Ти голуб мій, а я твоя клітка, і випущу я тебе на волю, щоб ти загинув за любов до мене. Ти досі не був Богом, ти став ним лише тоді, коли побачив у мені зібрані разом горе і красу Ізраїля, – і олюднився в земній любові». Я чув її шепіт, чув її слова й Ісус, який називав себе Месією, і в цю мить я тяжко засумнівався в тій правді віри; спороджувалося це відкриття радістю за Вчителя, заздрістю до нього і зловтіхою: «Не здатні кохати боги, вони можуть тільки карати, і не був Христос тоді Богом, бо він кохав і кохання дало йому велич земну!»

– Не можу сказати тобі цього, Господи… – відповів Тома Ісусові. – Я бачу в тобі благородну людину, але – земну: змивав же гріхи твої йорданською водою Йоан Хреститель. Хто з вас Месія – жоден? Я хотів би, щоб ти ним був, бо чекає спасителя мій народ, але переконай мене, переобразися хоч на мить…

– Блаженні ті, що не бачили, а вірують, – мовив Христос.

– Нема таких, Господи. Ті, які запевняють тебе в цьому, смиренною олжою невір’я приховують.

– Як будеш далі жити, Томо?

– Піду від тебе.

– Я не проганяю…

Минали дні, місяці й роки, а чудо віри не приходило. Аж до з’яви воскреслого Ісуса в домі Никодима, коли він показав Томі свої рани. Та чи назавше?

Кумранське узгір’я спадає голими пагорбами на засклене брудною сіллю рівнинне побережжя Мертвого моря; палюче сонце переплавляє на очах пісок у кремінь чи то призми солі, що блищать гранями, ніби діаманти; море загусає й береться на поверхні смолою, немов Бористен льодом, й ліниві хвилі випльовують на берег чорні брили; біля печери Ваді-Кумран кустряться безлисті мертвоморські яблуні, на гілках яких дозрівають плоди, що від дотику тріскають, випорскуючи в повітря содомський попіл, придатний лише для виробу чорнила; спека туманить Томину голову…

Далеко-далеко виднівся йому Оріян, що палав зеленим міражем у піднебессі, і він тужив за чужим краєм, у своєму перебуваючи; сидів Тома серед росяного, вибуялого надміром живих соків степу, а в печері над Мертвим морем, над яким котиться кулею блідої магми юдейське сонце й розпорює на обаполи просолене небо; розплавлена скваром магма хлюпається в небі й виливається, мов із діжі, над Кармельською затокою у Кіпрське море; глухо було повсюдно, як може бути глухо в убитій сіллю пустелі; солодким видивом плавало в піднебессі марево Оріянського краю, а серце боліло за спалену сонцем і людьми рідну землю, бо тільки по ній і ніде більше бігла колись із Маґдали найвродливіша у світі жінка – до Генісаретського озера, де творив чуда Богочоловік: грішна жінка Маґдалина пробігла за Томою аж до Росі й Бористену, там перемінилася в Ладу й прибилася тепер разом із дванадцятим апостолом до Кумранської печери, притулившись до стіни іконою, що її намалював євангеліст Лука.

Я повірив у Христа, коли діткнувся пальцями до його ран, та віри моєї вже не прийняв Син Божий і не зіслав на мене свого Духа десятого дня після вознесіння, – тож став Ісус для мене і для мого народу таким самим гнівливим Богом, яким був і є Яхве; нічого не змінилося в Юдеї з приходом Христа, хіба додалася його помста за муки на хресті, сповіщена заздалегідь через Йоана Богослова.

Та я поніс Ісусове вчення в Оріян народові, релігія якого ще й імені не має, й перебуває він дитиною в земному раю. Позначає своє наївне бачення світу потішними ідолами єдиного вседержителя Рода і, підростаючи у безтурботності на землі, медом і молоком текучій, не знає й досі, що світ малий, а його рай ще менший, що той рай бачить крім нього зайшлий кочівник: в овечу шкуру одягається, на торги приходить, вірування оріянські визнає й мирно та ласкаво забирає в господарів землю, хліб та жінок, а оріяни співають собі й хороводи водять в раю і не бачать підступних сарматів, що рушили з Уралу на слов’янські землі… Плаває у піднебессі мрево Оріянського краю, й розкошує на ньому добрий і одурманений земним добром народ – чей протверезіє він від мученицької смерті нашого Бога, який ще раз умре за них в оріянських переказах, виведе дітей людства з оманливого поганського раю, оточеного зголодженими чужинцями, – і стане Богом їхнім…

З тростини зроблено перо, й чорнило із содомського яблука настоюється в череп’яній посудині, розгорнутий сувій папірусу сліпить очі, мертвою білизною докоряючи Томі за те, що не написав на ньому ще й рядка; чутно дзвін у повітрі, ніби хтось струже метал, – то пустеля дає про себе знати: не мертва вона, своїм життям живе, і лише треба навчитися розуміти її мову, – пізнай спочатку те, що перед твоїми очима, і відкриється тобі приховане… Я мушу пізнати рідну пустелю – хто в ній панує, за якими і чиїми законами живе. Пізнавати – не новина для мене: тяжкі сумніви завше точили мій мозок, до малої істини я добирався, як до великого відкриття, тому маю право сказати, що все пізнане мною є моєю істиною – чому ж тоді жоден іще рядок не ліг на папірус, щоб засвідчити моє пізнання світу – той мій початок, з якого я почну шукати кінця?

Пустельне таланіння гусло й голоснішало, повітря насичувалося ним, мов мертвоморська вода сіллю, таланіння забивало кожну клітину мозку, наростало до такої напруги, що повинен був статися вибух – і витече з черепа мозок або ляже на папір перший рядок.

Та стихло раптом у пустелі, й перед печерою згорнута калачиком змія підвела плескату голову: червоний роздвоєний язичок шалено й пожадливо вихоплювався з пащі, мов полум’я, і прошипіла змія єхидно:

– Блажен той лев, якого з’їсть людина, бо стане лев людиною, але проклятий буде той чоловік, якого з’їсть лев, бо і в цьому випадку лев стане чоловіком… Вибирай, недобита черепино, одне з двох, хи-хи!

– Я знаю, гадино, хто єси, – ти Азазель, який спокушував Христа на горі Дук, бажаючи знеславити Вічного. Чого ж ти хочеш від мене – звичайного смертного?

– Як швидко ти впізнав мене, Томо Невірний! Чи ж то не премудрі есеї розказали тобі, в яких іпостасях я перебуваю? Так, я проклятий Богом темний демон пустелі, проте маю силу, яка може дати безсмертя смертному. Я відкрию тобі пізнання, і ти напишеш книгу, якою прославишся у світі не як п’ятий, а перший євангеліст, бо не заскнілу історію відкриєш людям, а можливості людського розуму!

– Що для цього треба зробити? – непомітно для себе встряв у розмову Тома, забувши на мить, що небезпечно торгуватися із Сатаною, бо самі лише торги з ним є визнанням його зверхності.

– Відречися від Ісуса, позбудься залежності – хіба в тебе не такий самий мозок, як і в нього?

– Геть від мене, Сатано! – закляв Тома Христовим прокльоном, і змія, немов той маклер, впевнений, що покупець ще раз звернеться до нього за допомогою, повільно вповзла в нору, і стихло таланіння, а перед очима попливли одне за одним видіння, котрі, зрештою, мусять зринути перед людиною, яка зважилася записати на папірусі перший рядок свого Євангелія.

…Не було досі ще такої мови в Ісуса, – стали помічати апостоли, – не було до приходу Томи. Христос завжди легко проповідував, вкладаючи у вільні словесні формули глибинну суть вселенського досвіду, та з якогось часу став нібито чогось боятися – пропала впевненість, й він часто замовкав, і відчував Тома, що Вчитель ніяковіє перед ним, перед його тверезим розумом, який усе на світі ставить під сумнів. А може, підозрював Ісус, що Тома після свого признання в невір’ї насміхається над Учителем в душі, спостерігаючи, як довірливі апостоли заглядають йому в рот і вірять кожному слову? Й, можливо, Ісус жалкує, що допустився рівності із смертним, Богом будучи?

Це мучило Тому. Він не раз хотів сказати Вчителеві, що наука його цікава й велична, бо навчає Христос не як книжник, що сліпо дотримується вчення своїх учителів, не додаючи й не віднімаючи нічого, а як повновладний творець своєї ориґінальної мислі; Ісус відкриває скарби вселюдської мудрості, до яких тільки він має ключі, а Нагірна проповідь, що стала голосом його самого, заклала новітні засади моралі…

Я задумувався не раз, чи він гебрей – бо ж так сміливо виступає проти заскорузлих старогебрейських догм, що їх проповідують фарисеї і саддукеї, і сам для себе відповідаю: він – нова Мисль, яка є для всіх нас новою, а народилася ще до Авраама, й тільки Христос володіє нею, спосланою в його мозок самим Богом. Так, він напевно і є Сином Божим, тільки ж чому не допускає різнотлумачень своїх думок і так любить єлей, який курять йому апостоли, леліючи потаємну мрію якнайближче стати до Ісуса, щоб колись посісти найкращі місця в Царстві Божім…

Але Тома мовчав, тяжко переживаючи відчуження Христа, аж трапилася пригода… Якось апостоли засперечалися між собою: земним єсть Царство Ісусове чи не від світу цього? У їхню суперечку втрутилися сторонні люди – ніхто й слухати не хотів про якесь загробне царство, а мати Якова та Йоана Заведеєвих, яка була при тому, взяла синів за руки і до Вчителя з ними підійшла. Так і так, равві, я віддала тобі своїх синів, то коли вже побудуєш своє царство, не забудь про них, адже заради тебе покинули вони дім, човна, сіті, батька й матір – відведи їм біля себе найкращі місця. Тоді й брати посперечалися: хто з них сидітиме по праву руч, а хто по ліву біля Сина Божого, і перервав їх сварку Ісус, питання матері поставивши: а чи спроможні її сини пити чашу, яку він п’є?.. Спроможні, спроможні! – вигукнули разом Яків та Йоан, а тоді почали обурюватися й інші апостоли: а то ж хіба ми гірші?!

Не втерпів Тома й до Ісуса підійшов, запитавши:

– Чи можу я вірити в твою божественність, Ісусе, коли ти прихищаєш підлабузників?

Суворо глянув Ісус на Тому, та не відповів, а мовив лише те, що всіх стосувалося:

– Хто хоче бути вищим від інших, нехай стане нижчим, хто хоче бути першим, хай стане останнім.

А до Томи проказав тихо:

– Вони не знають вмісту чаші.

Повівши це, Христос віддалився, сів на березі озера й затулив долонями обличчя. Він плакав, я бачив; мабуть, це помітили апостоли й за свою ницість засоромилися; вони гуртом підійшли до Вчителя і обступили його колом.

– Прости нам, равві, – мовив Петро, – ми діти нетямущі, просвіти нас.

Ісус відняв долоні від лиця й поглянув на апостолів. Довго вдивлявся у кожного по черзі, тільки Тому поминув, і боляче стиснулося серце у дванадцятого апостола:

«Учителю, я з них усіх найбільше тебе люблю за світлий твій розум, і все, що говориш, цікавить мене. Тільки я не можу повторювати за тобою завчене, бо кожну істину пробую на зуб; я ж не босяк, який нічого не має крім паразитарної віри в майбутній рай; я прагну віри діяльної, я вимагаю від проповідника гарантій обіцяного і готовий заплатити сповна за здійснення обіцянки – навіть життям».

Тома не сказав цього, та Христос, видно, прочитав його думки, бо запитав апостолів:

– Яких вам треба доказів, що я відновлю Царство Боже? Повіжте, на кого схожий син чоловічий, який те царство в собі має?

– На ангела справедливого! – перший вихопився Петро, котрий завжди намагався говорити Ісусові приємні речі.

1 2 3...7 >

На страницу:

Перейти

1 из 7