Вовча сить

– Я християнка, – відповіла ухильно.

Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею:

– І як же ти можеш покладатися на книгу Пророка, якщо не віриш у нього?

– Але ти ж віриш! – відповіла вона природно і весело, і цим зовсім обеззброїла його. – І ти тут вирішуєш, не я.

– А ти розумна! – здивувався Сулейман. – А по своїй волі залишилася б тут, якби я вирішив узяти тебе до свого гарему на правах одаліски?

– Ти не зробиш цього, – відповіла.

– Чому?

– По-перше тому, що я християнка.

– А по-друге?

– По-друге тому, що я тільки як служниця слухняна…

Знову здивувався Сулейман цій дивній бесіді:

– По-перше, ти і як служниця не зовсім слухняна!

– А по-друге? – вже розкутіше запитала дівчина.

– По-друге – говори ти по-третє, тому що не закінчила.

– Закінчу! – похитала вона своїм золотим волоссям. – Тому, по-третє, я думаю, що тільки тоді можна віддатися чоловікові, коли його любиш…

Розгубився трохи султан.

– Значить, тобі потрібно сподобатися? – запитав трохи глузливо.

– Так, – відповіла наївно.

– А ти знаєш, що за такі слова я міг би взяти тебе силою до свого гарему як рабиню?

– І мав би тільки рабиню… – спокійно відповіла Настя.

– Розумію. А як жінка ти хотіла б, щоб твоїй волі підлягали всі мої палати. Правда?

– Ні, – відповіла щиро як дитина. – Не тільки палати, але і вся твоя земля! – і зухвало похитала своїм золотом.

Сулейман був здивований надміру. Тінь жорсткості зовсім зникла з його вуст… Підійшов до вікна, вдивляючись в ясну ніч.

– Я поставив тобі багато запитань… Запитай мене, про що хочеш… – Повернувся до неї.

Наостанок уважно подивилася на нього – чи не глумиться. Ні. Запитала серйозно:

– Чому в тебе почервонілі очі?

І знову був уражений султан.

– Бо справ було багато… Але так питала тільки одна жінка – моя мати, коли я був хлопчиком… – Тихо сказав. – Який подарунок ти хочеш? Перли, рубіни? Що хочеш?

– Дозволь мені читати книги… Люблю поезію, особливо перську. Омара Хайяма всього. Він такий радісний…

– Ти знаєш перську мову?

– І арабську теж. Гірше, ніж турецьку, але розумію…

– Цього не може бути… – знову здивувався Сулейман.

– Учитель Абдуллах давав мені читати і твої вірші… Вони у тебе такі сумні. Мене це вразило… Мабуть, ти дуже самотній…

Це остаточно приголомшило Сулеймана. Заціпенів. Несподівано схопив її за плечі і почав цілувати з усією жагою молодості. Захищалася щосили. У боротьбі з нею побачив молодий Сулейман срібний хрестик на її грудях, який тримала вона однією рукою, як коли б це був її порятунок.

І цей хрестик справді захистив Настю від першого вибуху султанської пристрасті. Стало зрозуміло Сулейману, зняв свій золотий султанський сигнет (символ влади), поклав на шовкову подушку зі словами:

– Я зняв свій сигнет, хоча це всупереч звичаям. Зніми і ти свій хрест.

Але Настя, хоча і була втомлена, похитала головою – ні, і готова була захищатися далі.

І знову підійшов Сулейман до вікна, вдивляючись у зоряне небо, а потім сказав тихо, не обертаючись:

– Ти найдивовижніша жінка з усіх, що я знав… Хто ти, звідки, як тебе звати?

Настя дивилася на високу постать Сулеймана з прихильністю. Сподобався він їй. Відповіла, нібито тихо співала:

– Я з України. У школі невільниць мене звали Хюррем, а тут твій славний син називає мене Роксолана… Батько мій священик православний. Твої татари вивезли мене силою з дому, в день вінчання. І продали мене як невільницю…

– Ти була вже дружиною іншого? – обернувся Сулейман.

– Ні, – відповіла спокійно. – В день вінчання вивезли мене.

– Як звали твого нареченого?

– Степан.

– Він красивий?

– Так.

– Красивіший за мене?

Настя промовчала. Султан трохи насупився:

– Думаєш про нього?

– Так… – з гідністю відповіла дівчина. – Як і про матір, і про батька. Не знаю навіть, чи живі вони… Сняться щоночі… Ти цього не зрозумієш. Ти повелитель у своїй країні, а я рабиня на чужині…

Сулейман уважно подивився на Роксолану – і, може, вперше в цій наложниці побачив не жінку, істоту для насолод, а людину.

– Можеш іти…

Нескінченні коридори гарему. Попереду мовчки йшов Гассан. У збентеженої Насті було враження, начебто весь гарем не спав цієї ночі… Раз по раз ніби випадково відсувалися завіси кімнат і будуарів обабіч коридорів і визирали з них зацікавлені обличчя невільниць, одалісок… Відчувала на собі погляди їхніх здивованих очей – то повних цікавості й заздрості, то неприкритої ненависті. Відчувала роздратування в кожному своєму нерві. Не знала, як іти, що робити з власними руками, як тримати голову. Йшла, як між двома рядами вогнів і різок. Ледве стримувала сльози.

Коли підходила до своєї кімнати – виглянула Махідевран, презирливо всміхнувшись. Настя вклонилась їй, як і раніше, як раніше, хотіла зупинитися, але Гассан ішов уперед, і вона пішла за ним. Хотіла було увійти до своєї кімнатки для рабинь, але Гассан похитав головою і попрямував далі. Нарешті відчинив двері…

Настя увійшла – і мало не втратила рівноваги. Приміщення було величезне, світле, прикрашене коштовними килимами. Служниці і євнухи, що перебували в ньому, низько їй вклонилися. Вклонився і Гассан перед розгубленою дівчиною:

– Благословенне хай буде ім’я твоє, Роксолано Хюррем, і нехай Аллах принесе через тебе добро та ласку свою у вельможний Будинок Падишаха! Це твої служники. Якщо ці кімнати тобі не сподобаються, о, Хюррем, можеш узяти інші.

– Ці кімнати чудові… – відповіла Настя і подивилась у вікно. Там уже світало й чулося щебетання ранніх птахів у садах сералю.

– Дякую за перше добре слово, Хюррем, – сказав задоволений, дав знак євнухам і служникам – усі вийшли, крім двох невільниць. Вони заметушились і принесли своїй пані нічний одяг. Хотіли надіти, але Настя відправила їх, почала оглядати свої володіння. Була тут і купальня, і гардеробна з прекрасними флаконами дорогих парфумів.

Чого там тільки не було! На маленьких столиках із чорного дерева стояли пахощі з Індостану, прекрасні олії та багато іншого, чого Настя ніколи не бачила.

Настя сіла на килим. Засинаючи й шепочучи молитву, вона не випускала з рук срібний хрестик.

Такий же хрест височів на куполі церкви у далекому Рогатині…

А чи було насправді: яблуневі сади, поля пшениці, тиха річка Липа, лелеки над нею і постарілі батько з матір’ю у дворі будинку. Прощалися вони зі Степаном, зібраним у далеку дорогу. Допомагали йому зашити золоті монети в пояс… споряджати вози… Низько кланялися, благословляли, сльози проливали… Дивились услід її судженому…

Годинник на столі султана пересипав невтомно золотий пісок. Ахмед-паша сидів на шовковій подушці перед падишахом, який знервовано ходив по кімнаті. Нарешті трохи заспокоївся.

– Моє серце полонила християнська невільниця незвичайної краси й розуму, – сказав. – Як вищий охоронець Корану не хочу переступати святих заповітів його та силою брати її.

Візир не міг приховати здивування:

– Тобі, о Великий Падишаху, посміла відмовити рабиня у твоїй спальні? Такого я ще не пам’ятаю. Покарай її!

– За що карати? – похитав головою Сулейман. – Вона така дивовижна… Я такої ще не зустрічав. Вивчала мови, науки, поезію… З нею приємно говорити. Вона розумніша за багатьох моїх улемів… І їй же всього сімнадцять років!

– Справа жінки народжувати дітей, а не поезія, о Великий султане… – спокійно вже вів бесіду царедворець. – Я можу порадити ліки від цієї солодкої отрути…

– Які ж вони?

– Візьми її силою! Утамуй свою пристрасть. І ця рабиня стане такою ж, як усі інші. Ніхто не посміє що-небудь сказати Падишаху.

І султан твердо відмовив:

– Ні! Прошу тебе – освяти її серце благочестивою вірою Пророка. Нехай вона прийме нашу віру!

Мовчки схилився в шанобливому поклоні Ахмед-паша.

Настя бавилася з Мустафою. Тепер уже дівчина була вдягнена, як пані. І за нею туди-сюди ходили дві служниці – одна біла, одна чорна. І нове становище не змінило Настю та її взаємини з маленьким хлопчиком – раділи одне одному й пустували, на замішання свити царевича. Ось і зараз грали в хованки. Мустафа знайшов Роксолану за деревом, вона, сміючись, побігла від нього, а він – за нею. Раптом зачепився за коріння і впав. Забив коліно. Боляче було хлопчикові, але він тримався, не смів плакати. Роксолана кинулася до нього, подула на ранку, приголубила, щиро розділила його біль – він заплакав у неї на руках, обнявши дівчину.

Саме тут перед ними з’явився суворий і неприступний Ахмед-паша. Цього разу він уклонився і перед царевичем, і перед Настею, привітав їх, а згодом сказав:

– Негоже спадкоємцю престолу сльози лити і шукати жалості у жінки. Ти чоловік роду Османів, великих воїнів і завойовників!

– Він же ще дитина! – не втрималася Настя. – Йому ж боляче!

Ахмед-паша потемнів від цих слів, і сказав:

– Дозволь, о, спадкоємцю престолу, поговорити з Хюррем. Будь ласка, залиш нас. Тебе віднесуть у палати. Там лікар огляне твоє божественне коліно.

– Не піду! – несподівано заявив Мустафа. Він уже оговтався і ще міцніше обійняв Настю. – Хочу бути з Роксоланою!

Ахмед-паша здивовано замовк. Неподалік застигли слуги Мустафи з лектикою, готові віднести хлопчика.

Нарешті Ахмед-паша, зітхнувши, ще раз уклонився Насті:

– О Хюррем! Ціную твоє добре серце, але в кожній країні свої звичаї. Тобі, на яку схилив свою правицю наймогутніший із султанів, слід було б звикнути до життя та законів нашого народу. Прийняти віру нашого Пророка. Багато нових і прекрасних стежок на щастя відкрилися б перед тобою.

Роксолана всміхнулася:

– Я глибоко поважаю звичаї та культуру вашого стародавнього народу. Але хіба для цього потрібно відрікатися від Бога?

Ахмед-паша випростався, не став більше вмовляти. Сказав із повагою:

– Я передаю тобі побажання нашого повелителя Сулеймана. Це він прислав мене до тебе. Думаю, що і царевич попросить тебе про те ж.

Мустафа схилився до Насті.

– Прошу тебе, Роксолано! Хіба ти не знаєш, що пророк Магомет наймогутніший і найсправедливіший?

Але Настя похитала головою:

– Хіба можна порівнювати богів різних народів… І наш Бог Христос могутній і справедливий… Він усе бачить і все чує… І знаєш, Мустафо, він може пробачити нам, грішним, будь-який гріх, якщо бачить покаяння… Але є один гріх, який він нікому і ніколи не пробачить… Знаєш, який?

– Який же? – запитав хлопчик, забувши про коліно.

– Боговідступництво! Тому що це зрада.

Замовк Мустафа, обдумуючи ці слова. Мовчав і Ахмед-паша, важко дивлячись на Роксолану – він уже зрозумів, що ця жінка справді відрізнялася від усіх.

Роксолана обняла хлопчика, заглянула у вічі, в саму душу:

– Скажи, Мустафо, а ти міг би зрадити Пророка?

– Ніколи! – схопився Мустафа на ноги. Роксолана поглянула на нього уважно і серйозно:

– Як же я можу зрадити Бога?

Мовчав великий візир Ахмед-паша.

Султан стояв і дивився у вікно. Там, далеко, виднілося його місто, його володіння, його земля. За море сідало сонце.

Був сумний, утомлений, не доторкнувся до їжі, що стояла на низенькому столику, прикрашеному слоновою кісткою й перламутром. Ахмед-паша тільки розвів руками:

– Мій повелителю, не можна через жінку, навіть найкращу, запускати державні справи… Убивають турецьких послів. Треба готуватися до джихаду, священної війни з невірними. Іди на Захід! Твої хоробрі яничари вже давно рвуться в бій. Застоялися в стайні – може початися заколот…

Сулейман слухав візира неуважно. Раптом скочив:

– Я подумаю над цим.

Візир задоволено усміхнувся. Але потім султан сказав зовсім не те, що хотів почути старий державник: – Скажи їй, що я прийду ввечері!

Ахмед-паша тільки похитав головою.

Рішучим кроком ішов султан коридором гарему. Двері кімнати Махідевран були відчинені. Він побачив її, напружено-пихату, затримався на мить, проминув і зупинився перед іншими дверима.

Настуня вишивала український візерунок. Встала, вклонилася султану. Рівно, спокійно, з повагою.

Повелитель світу був уражений. Перед ним стояла зовсім інша Роксолана – та, яку він іще не знав. На ній уже не було сірої одежі невільниці, яка приховувала її красу. Крізь тонкий і білий, як сніг, муслін просвічувало її рожеве молоде тіло. Накинутий на плечі плащ, підшитий дорогим адамаском, спадав до маленьких ніжок, узутих у туфлі з білого шовку. На грудях красувалося прекрасне намисто з біло-матових перлів, а на золотистому волоссі білий шовковий тюрбан на турецький лад. На ньому урочисто виблискував дорогоцінний алмаз. Вигляд мала Настя в цьому вбранні, як справжня султанша…

Але найбільше враження справляла вона сама. Чимось теплим, радісним, живим віяло від її спокійного обличчя. І Сулейман розгубився… Нарешті сказав:

– Ти зібрана на вихід?

– Так. Може, підемо в парк?

Чудова тиша ночі панувала у величному парку Дері-Сеалет. Над кронами столітніх дерев тихо плив місяць у безмежну далину. І яскраво світив дівчині з неба рідний Чумацький Шлях.

Настя зірвала гілку жасмину з куща і подала її султанові. І сказала тихо:

– Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий красивий! А це так приємно хоча б на короткий час мати гарний одяг…

– Чому на короткий час? – запитав султан, подякувавши поглядом за квіти.

– Тому що я рабиня. Невільниць одягають і роздягають по велінню їхнього володаря…

Засміялася так природно і весело, нібито хотіла сказати: «Але я готова до цього…». Схвильований султан відкинув її плащ і взяв за руку:

– Що б ти робила, якби стала моєю дружиною?

– Я перед цим попросила б скасувати одну заборону…

– Яку?

– У вас справами займаються тільки чоловіки. А я б хотіла будувати, багато будувати.

– Перший раз таке чую від жінки… – зацікавився султан. – І що б ти будувала?

– Спочатку я побудувала б великий імарет, кухню для убогих.

– А потім? – дивувався султан. Дійшли до берега Мармурового моря, де виблискувала місячна доріжка.

– Потім наказала б побудувати велику лікарню…

– Дуже добре! А потім?

Подивилась у його палкі очі й повільно мовила:

– Але найбільше грошей вжила б для нещасних.

– Правильно. Але хто ж вони?

– Це ті, які мусять жити в тімархане, в будинку для душевнохворих…

Молодий Сулейман розчулено пригорнув її до себе. Але Настя вивільнилася.

– Поглянь на небо. Воно таке, як на моїй Україні… Бог розсіяв зірки однаково щедро для всіх людей…

– І одну з них, мабуть, через забудькуватість, кинув у мій парк, – сказав молодий султан, а Настя почервоніла. Побігла по сходах із білого мармуру до моря, до ласкавих хвиль. Султан кинувся за нею, наздоганяючи…

Коли сходило сонце, вони сиділи на березі, дивлячись, як срібні чайки радісним гомоном вітали червень сонця, що сходить із Бітинії.

Уздовж берега пливли на двох човнах рибалки. Вони впізнали Падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях і не дивилися на відкрите обличчя молодої жінки.

– Я з’їла б чогось… – тихо сказала Настя. Султан знаком руки наказав човнам наблизитись і попросив у них їжі. Рибалки йому дали печеної риби та коржів. І ще ніколи йому не було так смачно, як від цієї скромної їжі. Настя до неї не доторкнулася, тільки пригощала султана. Було і їй, і йому дуже приємно.

– Ніколи мені не було так добре, Хюррем… Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Улюбленою…

На біле личко Насті набігла тінь:

– Але ми різної віри… Хто ж нас обвінчає?

– Прийми волю Магомета, Хюррем, прошу тебе.

Настя пошепки відповіла:

– Це великий гріх, і Бог покарає за нього. Дозволь мені помолитися Божій Матері в Іверській іконі на святому Афоні. Ой, то чудодійні місце, де з’являється Богородиця…

Султан ображено сказав:

– Але жінок не допускають на святий Афон! Це звичай ваших ченців, ще з часів царя Константина. Я поважаю чужі обітниці, хоча ваша віра мені здається дивною та незрозумілою… Навіть султан не може зламати ці звичаї!

І Настя невинно сказала:

– Я можу поїхати перевдягнена хлопчиком, як твій синок…

Султан промовчав, ламаючи корж.

Звідусіль долинав милостивий перегук дзвонів афонських церков. Настя, вдягнена підлітком, молилася перед іконою Богоматері. Горіли свічки. У сяйві вогнів бачила тільки очі Діви Марії, які пронизували її душу…

У лісі біля монастиря Настю терпляче чекав Сулейман зі своїми людьми. Був він скромно одягнений, тримався в тіні…

Гора, на якій стояв монастир, стрімко падала в море. Нескінченна синява пінилась бурунами, чекаючи бурі.

Коли Настя закінчила свою шалену розмову з Божою Матір’ю і, хитаючись, пішла до виходу, її зупинив старий чернець і запитав по-грецьки:

– Звідки ти, синку? Якийсь ти не такий, як усі…

– З України… – відповіла Настя.

– Ти, синку, з нашої землі? – пожвавився старий. – Господи! Якби мені там побувати… А звідки родом?

– З Рогатина.

– Знаю… Ще не знищили його бусурмани?.. – зітхнув. – Вони, як сарана, над Україною нашою… Святий Афон поважають, а нашу землю плюндрують…

Подумавши, Настя сказала:

– Чому ж вони мають сильну владу на великих землях, а ми ні?

– І ми все це мали…

– Чому ж утратили?

– Бо єдності у нас не було… Кожен за себе. Не було ні поваги, ні захисту влади. Тому вона і впала…

Йшли кам’яною підлогою, і кроки луною відгукувались у стінах.

– Дивлюсь я на тебе і дивуюся, – вів далі чернець. – Так, як ти, моляться зазвичай старі люди, які мають тяжкі гріхи на совісті, ті, які хочуть перед смертю подивитися в обличчя Матері Судді нашого. А ти ще молодий… Значить, глибоко в душі твоїй слово Боже. І хочу тебе благословити – бережи нашу віру, передавай її дітям і онукам, а якщо знадобиться, і муки прийми за неї… Бо віра – це єдине, що залишилось у нашого народу, це те, що допоможе згуртувати його і підтримати у боротьбі з ворогом, який спустошує землю нашу…

Коли Настя вийшла, на вулиці вирувала гроза. Сулейман стояв під деревом, весь мокрий, чекав її. Вона підійшла до нього:

– Не стій під одиноким деревом у грозу!

Взяла його за руку, як дитину, і вони сховались у кам’яній ущелині.

– Люблю тебе… – прошепотів великий султан.

Настя вся тремтіла в обіймах Сулеймана.

– І я… – відповіла всім серцем. Раптом блискавка вдарила в дерево, під яким вони стояли. Воно миттєво загорілося. Настя злякано відсахнулася від султана:

– Це знак Божий, Сулеймане… Не можна зраджувати віру Христа…

Палало дерево. У фосфоричному блиску грози було видно, як на морі чорні щелепи вирів крутились у шаленому танці, налітали на берег, намагаючись розбити його.

Був сонячний ранок, коли Ахмед-паша зайшов до кімнати блідої змученої Насті. Уклонившись, сказав:

– Благословенне будь ім’я твоє, Роксолано Хюррем! Десятий і найбільший султан Османів, Сулейман – нехай століттями триває слава його, – дарує тобі свободу. Ти можеш уже завтра покинути його палати, столицю, державу. Тобі буде виділено охорону, і ти поїдеш із почестями. Можеш узяти з собою сто рабинь зі свого народу, яких вибереш на Авретбазарі!

Мовчки стояла приголомшена Настя. Візир був незворушний, як брила гранітна.

Наступного дня Настя, зібрана в дорогу, зустрічалася з рабинями, яким Сулейман дарував свободу. Радості жінок, одягнених по-українськи, не було меж. Співали:

Рубай, сину, ясенину, добре клинє буде,Ой возьми си сиротоньку, господинє буде.Не з кождої ясенини буде добре клинє,Не з кождої сиротоньки буде господинє.

Настя не могла стримати хвилювання. Потім зупинилася, вклонилася жінкам, які йшли перед нею, повернулася до непроникно-суворого Ахмед-паші, котрий стояв оддалік із почтом, підійшла до сумного Мустафи, який стояв тут же в найкращому одязі, й вигукнула:

– Я залишаюся. Приймаю віру вашого народу. Визнаю, що немає Бога, тільки Бог Аллах, а пророк його Магомет!

Як грім уразили ці слова Ахмед-пашу. Зблід він, закусив губу.

…І знову нескінченні коридори гарему. Знову відсувалися завіси, рипіли двері, миготіли прекрасні жіночі обличчя – і в кожному ненависть, чорна отрута. Коли ж відчинили двері її кімнати – впало на неї щось чорне і волохате. Скрикнула Настя – а це собака з дерев’яним хрестиком, прив’язаним до спини. Заспокоїлась і приголубила тварину. Лапки собачки були в грязюці, до дерев’яного хрестика кріпилася якась табличка. На табличці був напис. Усього три слова: «Калим підкидьку з України». Зрозуміла сміх і глузування з себе. І знову сльози, як нитки перлів, полилися з її очей.

Такою її і побачив Сулейман. Радісна усмішка змінилася тривогою:

– Що це? Звідки він? Це для нас, мусульман, нечисте створіння!

– Це мій калим, Сулеймане… – відповіла тихо. Гарна була навіть у сльозах, як весна, полита дощем. А внутрішній біль так у ній горів, як горить крізь вікна вогонь усередині будинку.

Молодий падишах оглянув дерев’яний хрестик, табличку з написом. І відразу зрозумів усе. З грудей вирвався крик обурення:

– О, Хюррем! Ти отримаєш такий калим, якого не було ні в однієї з моїх дружин! А ті, які придумали цей недобрий жарт – поплатяться за нього. Це, напевно, Махідевран!

– Не карай нікого, прошу тебе…

– Якщо страхом не винищу ненависті до тебе, тоді вона вибухне ще страшніше…

– Не роби цього…

– Чому?

– Тому що так учив Бог Христос.

– Як саме він учив?

– Він учив: любіть ворогів своїх. Робіть добро тим, хто ненавидить вас…

– Який дивний ваш Бог… – похитав головою Сулейман. – Але ти тепер належиш Магомету…

– Прости тих, хто це зробив. Нехай це буде весільним подарунком мені, як і свобода, яку ти дав мені і моїм сестрам… Спасибі тобі, великий султане…

І заходилися вони мити лапки кошлатому песику. Ось уже й усмішка заграла на лиці Насті, яка тепер назавжди Роксолана Хюррем… Доторкнувся султан до її руки – і жар охопив його. Обережно, ніжно поцілував свою суджену. Роксолана заплющила очі… Світ закрутився навколо неї.

Грала весільна турецька музика, співали весільні пісні, здіймався місяць над Стамбулом не раз і не двічі, змінювалися пори року – молода дружина свого Сулеймана цілувала, всім тілом тремтіла, ніжність і пристрасть дарувала, і про рідну землю, і про синє небо, і про батька, і про матір у розкоші забувала.

Любили одне одного Роксолана і Сулейман, і час зупинився для них. Нескінченність дотиків, чарівний шепіт, відкриття потаємного, краса наготи, сплетення гнучких, молодих тіл, божевільний танець судом…

Постав перед палацом султана Дервіш. Чи привид це був, чи живий – сиве волосся його діставало до стоп, а незрізані нігті вигляд мали, як кігті орла, а хода його була до танцю подібна. І кричав він:

– О люди! Та з дружин падишаха, яка навесні народить йому сина, в день Османської держави, в день річниці взяття Стамбула – стане султаншею Місафір. Могутня султанша принесе народові нашому багато добра і багато горя!

Султан проводив диван, коли вбіг до зали Гассан, упав перед повелителем на коліна:

– О великий… Ви наказали повідомити…

– Хто? – султан підвівся.

– Син! У вас народився син!

Радощам молодого батька не було меж. Не міг їх стримати.

Настя лежала в гарячці, коли в її кімнату вбіг Падишах. Подивився на сплячого сина, а потім безшумно підійшов до її ліжка. Присів поруч, узяв її тендітні руки в свої і сказав лагідно:

– Кохана моя… Сьогодні вночі я склав тобі газель, але порвав його… Бо ніякі слова не можуть передати мої почуття до тебе.

– Не рви більше… – шепотіла Настя.

– Дякую тобі за сина, божественна моя, радість моя… Я так скучив за тобою… – Ніжність переповнювала султана. – Як ти хочеш назвати нашого первістка?

– Селім, на честь твого батька… – ледве всміхнулася Настя. – Він буде таким розумним, красивим і гідним, як і його батько… А на свято його обрізання ми запросимо володарів різних країн… Це буде таке свято… Сулеймане… Якби ти знав…

Щось хотіла сказати, але біль пронизав її. Застогнала, відкинулася на подушку…

Сулейман погладив її гаряче обличчя й мало не навшпиньки вийшов із кімнати. А біля Насті вже чаклували служниці й сивий лікар за перегородкою, який тримав пульс султанші, не сміючи дивитися на її тіло…

Коли вона прийшла до тями, зажадала води і наказала невільницям покинути кімнату.

Довго вдивлялась у свого первістка. Від болю мозок її працював, як у лихоманці. Раптом її бліде обличчя порожевіло. Слабким рухом руки зачерпнула води і, обливаючи сина свого первородного, сказала тихо:

– Хреститься раб Божий – Степан – в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь…

Легенько відсунулася запона. Чиїсь очі здивовано дивились, як Роксолана перехрестила дитину тричі святим хрестом.

Хтось похитав головою і зник, як тінь…

А Роксолана відкинулася на подушки – сили покинули її.

Ріс синочок, названий Селімом. Годувала, сповивала, колисала його сама Роксолана. Любила його. І батько, стриманий у почуттях Сулейман, розчулено брав на руки їхнього сина… З рожевої крихти Селім перетворився на малюка. Бігав парком, уже починав говорити… Разом із ним грався Мустафа, котрий підріс і став серйознішим.