Людиною він був

– Це не причина заплющувати очі на такі речі, – не здавався Гаррі.

– У нас немає великого вибору, якщо хочемо зберегти Національну службу здоров’я.

– Однак це не скасовує того факту, що цей бандит вдарив медсестру, – Гаррі ще раз кинув погляд на статтю, – у суботу ввечері, коли він був п’яний як чіп.

– Суботній вечір – вихідний, – сказала Емма, – що виявив би Вільям Ворвік, як тільки поспілкувався б зі старшою медсестрою, а також те, що вона вмикає радіо щосуботи о п’ятій годині пополудні, щоб почути результат матчу «Бристоль сіті» чи «Бристоль роверс», залежно від того, хто з них грає вдома того дня.

Гаррі не втручався.

– Якщо вони перемогли, для медсестри буде спокійна ніч. Якщо нічия, це ще терпимо. Але якщо програли, це буде справжнє жахіття, у нас просто недостатньо персоналу, щоб із таким упоратися.

– І це тільки тому, що господарі поля програли футбольний матч?

– Атож, оскільки можна гарантувати, що домашні вболівальники топитимуть свої печалі в чарці, а потім влаштують бійку. І декотрі, яка несподіванка, будуть змушені чекати годинами, перш ніж хтось зможе ними зайнятися. Результат? Ще більше бійок вибухає у приймальному покої, й іноді в це намагаються втрутитися медсестра або лікар.

– У вас немає охоронців для цього?

– Боюся, що їх замало. А лікарня не має стільки ресурсів, адже сімдесят відсотків щорічного фінансування витрачають на заробітну плату, а уряд ще й наполягає на скороченні, а не на розширенні. Тож будь певен, що ввечері наступної суботи ми зіткнемося з такою ж проблемою, якщо «Бристоль роверс» програють «Кардіфф сіті».

– Чи пані Тетчер має якісь ідеї, здатні вирішити цю проблему?

– Підозрюю, що вона погодилася б із тобою, коханий. Повісити, четвертувати й роздерти кіньми було б для них занадто м’яко. Але не думаю, що така політика з’явиться в найближчому маніфесті Консервативної партії.

* * *

Доктор Річардс послухав, як б’ється серце його пацієнта – сімдесят два удари на хвилину, – і поставив галочку у відповідній графі.

– Ви у досить хорошій формі, сер Гаррі, – похвалив він, – як для чоловіка, котрий наближається до шостого десятку. Вік, коли багато хто з нас розглядає можливість виходу на пенсію.

– Тільки не я, – заперечив Гаррі. – Я ще маю дописати останнього Вільяма Ворвіка, перш ніж перейду до свого наступного роману, який може забрати в мене кілька років. Тож мушу прожити щонайменше сімдесят літ. Це зрозуміло, докторе Річардс?

– Сімдесят. Це не довше, ніж типовий контракт зі Всевишнім. Не думаю, що це становитиме проблему, – додав лікар, – поки ви все ще практикуєте фізичні вправи.

Він перевірив картку свого пацієнта.

– Коли ми зустрічалися з вами минулого разу, сер Гаррі, ви пробігали по три милі двічі на тиждень і проходили пішки по п’ять миль тричі на тиждень. Ви все ще це робите?

– Аякже, але маю зізнатися, що перестав перевіряти час.

– Ви досі дотримуєтеся цього режиму між двогодинними сесіями письма?

– Щоранку, п’ять днів на тиждень.

– Чудово. Насправді це навіть більше, ніж могли б собі дозволити багато моїх навіть молодших пацієнтів. Іще кілька запитань: мабуть, ви не курите?

– Ніколи цього не робив.

– А скільки випиваєте алкоголю в середньому за день?

– Келих вина за вечерею, але не за обідом. Бо це мене зморило б у розпал дня.

– Тоді, відверто кажучи, сімдесят – для вас не межа, якщо, звісно, не потрапите під автобус.

– Невеликий ризик для цього, позаяк наш місцевий автобус навідується в селище лише двічі на день, попри те що Емма регулярно скаржиться міській раді й закидає її листами.

Лікар посміхнувся.

– Усе, що мені зараз потрібно, це зразок крові, щоб провести аналіз. Якщо підете зі мною, я попрошу медсестру це зробити.

Доктор Річардс закрив картку, підвівся з-за столу і вивів Гаррі з палати для консультацій.

– А як справи у леді Кліфтон? – поцікавився він, коли вони прошкували коридором.

Емма ненавиділа почесний титул «леді», бо відчувала, що не заслужила цього, й наполягала, щоб усі в лікарні продовжували називати її пані Кліфтон або пані голова.

– Ви мені про це повідайте, – сказав Гаррі.

– Я не її лікар, – заперечив медик, – але можу вам сказати, що вона найкраща голова правління, яку ми коли-небудь мали, і я не впевнений, чи з’явиться хтось достатньо відважний, аби замінити її, коли вона звільниться за рік.

Гаррі посміхнувся. Щоразу, коли він відвідував Бристольський королівський шпиталь, він відчував повагу й прихильність персоналу до Емми.

– Якщо вдруге виграємо звання найкращої лікарні року, – додав доктор Річардс, – то це буде також і її заслугою.

Прямуючи коридором, Гаррі пройшов повз двох медсестер, котрі зробили собі перерву на чай. Він помітив, що в однієї з них синець під оком і набрякла щока, яку вона, попри густий макіяж, не змогла замаскувати. Доктор Річардс завів Гаррі у маленьку палату, яка зараз порожніла, там стояло ліжко та пара крісел.

– Зніміть піджак. Медсестра зараз прийде.

– Спасибі, – подякував Гаррі. – З нетерпінням чекатиму зустрічі з вами через рік.

– Як тільки ми отримаємо результати аналізів із лабораторії, я повідомлю вам про це. Але здається, що вони не будуть надто відрізнятися від минулорічних.

Гаррі зняв піджак, повісив його на спинку крісла, скинув взуття й ліг на ліжко. Відтак склепив повіки й замислився над наступним розділом «Вільяма Ворвіка та фокуса з трьома картами». Як підозрюваний міг перебувати у двох місцях одночасно? Він був у ліжку зі своєю дружиною чи їхав до Манчестера? Де саме? Лікар залишив двері відчиненими, і думки Гаррі обірвалися, коли він почув, як хтось промовив:

– Доктор Гендс.

Де він чув це прізвище раніше?

– Ви поскаржитесь на нього старшій медсестрі? – поцікавився голос.

– Ні, якщо хочу зберегти свою роботу, – відгукнувся другий голос.

– Тож цьому старому гульвісі знову все зійде з рук.

– Поки є лише його слово проти мого, йому нема чого боятися.

– Що ж він задумав цього разу?

Гаррі сів, дістав із кишені піджака нотатник і кулькову ручку й уважно прислухався до бесіди в коридорі.

– Я була у пральні на третьому поверсі, збирала свіжі простирадла, коли туди хтось зайшов. Коли двері зачинилися і я почула, що їх замикають, то вже знала, що це може бути лише одна людина. Я зробила вигляд, що нічого не помітила, взяла кілька простирадл і підійшла до дверей. Намагалася їх відчинити, але він схопив мене і притиснув до себе. Це було огидно. Я мало не виблювала. «Ніхто не має про це дізнатися, – застеріг він, – а ми трохи розважимося». Я намагалася вдарити його ліктем у пах, але він притиснув мене до стіни. Потім обійняв і намагався поцілувати.

– І що ти зробила?

– Вкусила його за язик. Він заволав, назвав мене хвойдою і ляснув по обличчю. Але це дало мені достатньо часу, щоб відімкнути двері й утекти.

– Маєш заявити на нього. Настав час викинути цього мерзотника з лікарні.

– Мало шансів, що це вдасться. Коли ми бачилися з ним сьогодні вранці, він мене попередив, що я шукатиму нову роботу, якщо хоч розтулю пельку, а потім додав, – її голос стишився до шепотіння: – Коли жінка відкриває рота, це годиться лише для одного.

– Він хворий, і йому не можна дозволити вийти сухим із води.

– Не забувай, який він могутній. Хлопця Менді звільнив після того, як той сказав поліції, що бачив, як він напав на неї і що саме він її вдарив. То який шанс нашкодити йому після мацання у пральні? Ні, я вже вирішила…

– Доброго ранку, сер Гаррі, – привіталася медсестра, зайшовши до палати й зачинивши за собою двері. – Доктор Річардс попросив мене взяти аналіз крові й відправити його до лабораторії. Це проста звичайна процедура, тож закасайте, будь ласка, один рукав.

* * *

– Мені здається, лише один із нас має право бути головою, – сказав Джайлз, не в змозі приховати посмішку.

– Це не жарт, – буркнула Емма. – Я вже склала порядок денний, аби пересвідчитися, що ми згадали всі теми, які варто обміркувати.

Вона передала Джайлзу та Ґрейс по примірнику звіту та дала їм кілька хвилин для вивчення деталей, перш ніж озватися

знову:

– Можливо, необхідно вас поінформувати, перш ніж перейдемо до першого пункту.

Брат і сестра ствердно кивнули.

– Правління ухвалило остаточну пропозицію «Кунарда» – три фунти сорок один пенс за акцію, поглинання має завершитись опівдні двадцять шостого лютого.

– Це, мабуть, було дуже болісно, – зауважив Джайлз, і в його голосі зазвучало справжнє співчуття.

– Маю визнати, що, звільняючи свій кабінет, усе ще вагалася, чи чиню правильно. І була рада, що у приміщенні більше нікого не було, коли знімала портрет дідуся, бо я не могла подивитися йому в вічі.

– Буду радий знову привітати Волтера у Беррінґтон-холі, – запропонував Джайлз. – Він може висіти поруч із бабусею в бібліотеці.

– Насправді, Джайлзе, Кунард запитав, чи може він залишитися в залі засідань разом із усіма іншими попередніми головами правління.

– Я вражений, – визнав Джайлз. – І ще більше певен, що прийняв правильне рішення щодо того, як варто інвестувати частину своїх грошей, – додав він без пояснень.

– А що буде з тобою, Еммо? – звернулася до сестри Ґрейс. – Зрештою, ти також заслужила право на місце в залі засідань.

– Браяну Орґану замовили намалювати мій портрет, – похвалилася Емма. – Він буде висіти навпроти мого дорогого дідуся.

– А що сказала на це Джессіка? – запитав Джайлз.

– Це вона його порадила. Навіть запитала, чи їй дозволять відвідувати сеанси позування.

– Вона так швидко росте, – зітхнула Ґрейс.

– Вона вже молода леді, – підтвердила Емма. – І я розглядаю можливість взяти її в радники з іншого питання, – додала вона перед тим, як повернутися до порядку денного. – Після підписання документів про поглинання в залі засідань відбулася церемонія передачі. Упродовж двадцяти чотирьох годин вивіску «Судноплавна компанія Беррінґтонів», яка так гордо височіла над в’їзними воротами понад століття, замінили на «Кунард».

– Я знаю, що минув лише місяць, – сказав Джайлз, – але чи дотримав «Кунард» своєї обіцянки зберегти наш персонал, особливо тих, хто служить уже давно?

– Авжеж, – підтвердила Емма. – Нікого не звільнили, хоча кілька старожилів скористалися цим, аби отримати щедрі відступні при звільненні, про які Себ домовився для них, разом із безкоштовною поїздкою на «Бекінґемі» чи «Белморалі», тому скарг від них немає. Однак нам варто обговорити власну позицію та те, куди рухатимемося далі. Як ви обоє знаєте, нам запропонували заплатити готівкою трохи більше двадцяти мільйонів фунтів стерлінґів кожному, з альтернативою придбати акції «Кунарда», що має низку переваг.

– Скільки акцій вони запропонували? – запитала Ґрейс.

– На сімсот десять тисяч, які торік принесли двісті сорок шість тисяч і сімсот сімнадцять фунтів стерлінґів дивідендів. Хтось із вас вигадав щось краще, що можна робити із цими грішми?

– Я визначився, – сказав Джайлз. – За порадою Себа вирішив узяти половину готівкою, яку «Фартинґс-Кауфман» інвестує від мого імені, а другу половину – акціями «Кунарда». Нещодавно їхня ціна трохи впала, що, на думку Себа, не є незвичним після поглинання. Однак він запевняє, що «Кунард» – це професійно керована компанія, яка має багатий досвід, і він очікує, що їхні акції продовжуватимуть приносити дивіденди від трьох до чотирьох відсотків річних, зростаючи при цьому приблизно на стільки ж у вартості.

– Насправді це звучить дуже консервативно, – зауважила Емма, дражнячи свого брата.

– З невеликим «але», – відповів Джайлз. – Я також погодився фінансувати одного наукового співробітника товариства «Фабіан»[4].

– Який сміливий жест, – Ґрейс не приховувала свого сарказму.

– А ти зробила щось радикальніше? – поцікавився Джайлз, повертаючи колючку.

– Сподіваюся на це. Так значно веселіше.

Емма з Джайлзом поглянули на сестру, немов двоє учнів її класу, котрі чекають відповіді.

– Я поклала чек на всю суму до банку. Коли показала його управителю, мені здалося, що він знепритомніє. Наступного дня Себастьян приїхав до мене в гості у Кембридж, і за його порадою я відклала п’ять мільйонів для покриття будь-яких податкових зобов’язань, а ще десять – на інвестиційний рахунок у «Фартинґс-

Кауфман», який буде розподілено по цілому ряду успішних компаній за його порадою. Також я залишила мільйон на депозиті в банку «Мідленд», чого мені буде більш ніж достатньо для купівлі невеликого будиночка біля Кембриджа разом із гарантованим річним доходом близько тридцяти тисяч фунтів стерлінґів на рік. Набагато більше, ніж я будь-коли заробляла за всі роки викладання в університеті.

– А ще чотири мільйони?

– Пожертвувала мільйон фонду реставрації у Ньюгемському коледжі, ще пів мільйона віддала Фіцвільямському коледжу і ще пів мільйона розподілила між десятком благодійних організацій, якими цікавилася упродовж багатьох років, але зроду-віку не була здатна дати їм більше, ніж кілька сотень фунтів у минулому.

– Ти змушуєш мене почуватися винним, – зауважив Джайлз.

– Дуже сподівалася на це, Джайлзе. Але тоді я б вступила до Лейбористської партії задовго до тебе.

– Все одно ще залишається два мільйони, – порахувала Емма.

– Знаю, що це не в моєму характері, але я ходила з Джессікою на закупи.

– Боже милий, і на що вона витратила ці гроші? – запитала Емма. – Діаманти й торбинки?

– Звісно, ні, – відказала Ґрейс із певною образою. – Моне, Мане, два Пікассо, Піссарро та Люсьєн Фройд, котрий, як вона запевняє, є людиною майбутнього, а також «Папа, що кричить» Бекона[5], чию проповідь я б не мала жодного бажання слухати. Плюс статуетка Генрі Мура під назвою «Король і королева», якою я давно захоплювалася, а також Барбара Гепворт і Леон Андервуд. Однак відмовилася купувати Еріка Гілла, після того як мені сказали, що він спав зі своїми доньками. Здавалося, це не вразило Джессіку. «Справжній талант неможливо заперечити», – постійно нагадувала вона мені, але я наполягла. Моєю останньою покупкою стала ілюстрація до обкладинки альбому «Бітлз» Пітера Блейка, яку я подарувала Джессіці в нагороду за допомогу. Вона знала напевне, які галереї відвідати, і торгувалася з гендлярами, як базарна баба. Я не зовсім розуміла, пишатися чи соромитися за неї. І маю зізнатися, навіть не здогадувалася, що витрачання грошей може бути таким виснажливим.

Емма і Джайлз вибухнули сміхом.

– Ти нас усіх присоромила, – зізналася Емма. – Не можу дочекатися, коли побачу твою колекцію. А де ти її розмістиш?

– Гадаю, я знайшла ідеальний будинок у Тремпінґтоні з достатньою площею стін, аби можна було розвісити всі картини, та з достатньо великим садом, щоб туди влізли скульптури. Тож у майбутньому настане моя черга просити вас залишатися на вихідні. Я ще не уклала угоду, але призначила Себастьяна своїм агентом із нерухомості й залишила йому розрахуватися за оселю. Хоча не можу повірити, що він зробить щось краще за Джессіку – вона переконана, що моя мистецька колекція виявиться більш вигідною інвестицією, ніж акції та інші цінні папери, й нагадала батькові, що їх не можна розвісити на стіні. Він намагався пояснити їй різницю між «вартістю» й «ціною», але успіху не досягнув.

– Браво! – вигукнула Емма. – Я тільки сподіваюся, що для мене лишився ще якийсь Моне, бо я також мала намір питати поради в Джессіки, хоча, правду кажучи, й досі не вирішила, що робити зі своїм несподіваним здобутком. Я провела три зустрічі з Хакімом Бішарою та Себом, але навіть не наблизилася до того, щоб визначитися. Втративши посаду голови компанії, я зосередилася на новому урядовому пакеті реформ Національної служби здоров’я та його наслідках для Королівського шпиталю.

– Цей законопроєкт ніколи не побачить світ, якщо на виборах переможе Марґарет Тетчер, – втрутився Джайлз.

– Амінь, – оголосила Емма. – Але я залишаюся відповідальною за підготовку членів ради до наслідків у разі повернення до влади лейбористів. І не маю наміру кинути напризволяще свого наступника, ким би він не був.

Вона зробила паузу, перш ніж додати:

– Ще якісь питання?

Джайлз витягнув з-під столу чудові моделі «Бекінґема» та «Белморала» разом із пляшкою шампанського.

– Моя найдорожча Еммо, – промовив він. – Ми з Ґрейс назавжди залишимось у тебе в боргу. Без твого керівництва й відданості ми не опинилися б у привілейованому становищі, в яке потрапили зараз. Ми будемо вічно тобі вдячні.

Три келихи, в які зазвичай наливали воду, Джайлз наповнив шампанським по вінця, але Емма не могла відвести очей від двох моделей кораблів.

– Спасибі, – подякувала вона, вдягнувши окуляри. – Зізнаюся, що насолоджувалася кожною хвилиною й уже жалію, що втрачаю посаду голови правління. Та я також маю для вас сюрприз. «Кунард» попросив мене приєднатися до їхньої ради директорів, тому я також хотіла б виголосити тост.

Жінка підвелася й підняла келих:

– За Джошуа Беррінґтона, який заснував «Судноплавну компанію Беррінґтонів» 1839-го і за перший рік роботи на посаді голови правління отримав прибуток у сумі тридцять три фунти стерлінґів, чотири шилінґи і десять пенсів, але пообіцяв акціонерам більше.

Джайлз і Ґрейс підняли келихи.

– За Джошуа Беррінґтона!

– Можливо, настав час відсвяткувати нещодавнє народження мого двоюрідного небожа Джейка, – запропонував

Джайлз, – якого Себ сподівається бачити наступним головою правління банку «Фартинґс».

– Чи не занадто сподіватися, що Джейк присвятить себе банкірській справі, а не чомусь вагомішому? – озвалася Ґрейс.

5

– Наскільки надійне ваше джерело?

– Цілком надійне. І той чоловік записав усе, що почув, слово в слово.

– Ну, я не стану прикидатися, пані голово, – зізналася старша сестра, – що раніше не чула подібних чуток, але ніколи нічого такого, що можна було б підтвердити. Медсестра, котра подала офіційну скаргу, за тиждень звільнилася.

– Маєте ще варіанти? – запитала Емма.

– Чи знаєте ви щось про цю медсестру, окрім підслуханої балачки?

– Можу лише сказати, що передбачуваний напад стався у пральні на третьому поверсі.

– Перелік можна скоротити до пів дюжини медсестер.

– А раніше цього ранку вона була з лікарем Гендсом.

– Коли це сталося?

– Вчора.

– Тоді перелік, вочевидь, зменшиться до двох-трьох медсестер.

– А ще вона індуска.

– Ага, – сказала старша медсестра. – А я дивлюся, чому у Беверлі підбите око, тож тепер знатиму. Але їй доведеться подати офіційну скаргу, щоб ми отримали можливість розглянути це питання перед Комітетом з етики.

– Скільки часу це забере?

– Шість-дев’ять місяців, і навіть тоді, позаяк не було свідків, я не дала б цій справі багато шансів.

– Отже, це замкнуте коло, і доктор Гендс може продовжувати розважатися, і з цим нічого не вдіяти.

– Боюся, що так, пані голово, якщо тільки…

* * *

– Поздоровляю з успішним поглинанням, – привітала Марґарет Тетчер, коли Емма взяла слухавку, – хоча можу собі уявити, яким це було нелегким рішенням для вас.

– Мене наче роздерли навпіл, – зізналася Емма. – Але я рада, моя родина й усі наші професійні радники були одностайні в тому, що мені слід прийняти пропозицію «Кунарда».

– І як ви тепер заповнюєте свій час, коли перестали бути головою правління компанії Беррінґтонів?

– У мене є ще кілька місяців, поки я передам іншому посаду голови Королівського шпиталю, але після вчорашнього голосування про вотум недовіри уряду, схоже, я витрачу більшу частину свого часу, літаючи по Вест Кантрі[6] й намагаючись забезпечити вам місце на Давнінґ-стрит.

– Я б хотіла, щоб ви літали по всій країні, виконуючи цю роботу, – зауважила пані Тетчер.

– Не впевнена, що розумію вас.

– Якщо ввімкнете телевізор, то побачите, як прем’єр-міністра загнали у Букінґемський палац на зустріч із королевою. Пан Келлеґен буде просити її дозволу розпустити парламент, щоб призначити нові загальні вибори.

– Вже визначили дату?

– Третій четвер травня. І я хочу, щоб ви взяли на себе свого брата.

– Що ви маєте на увазі?

– Як ви, мабуть, знаєте, він знову керує виборчою кампа-

нією лейбористів, що займає маргінальне місце. Результат виборів забезпечать п’ятдесят чи шістдесят ключових округів. Гадаю, ви були б ідеальним кандидатом, який би виконав ту ж роботу для торі.

– Але Джайлз має величезний досвід виборчих кампаній. Він неперевершений політик…

– …і ніхто не знає його краще за вас.

– Та існує з десяток і навіть більше людей, які мають набагато вищу кваліфікацію, щоб узяти на себе таку відповідальність.

– Ви мій перший кандидат. І я відчуваю, що вашому братові буде неприємно, коли він дізнається, кому йому доведеться протистояти.

Трохи помовчавши, пані Тетчер додала:

– Їдьте до Лондона і познайомтесь із головою партії Пітером Торнейкрофтом. Він уже все налагодив, тож мені зараз потрібен лише координатор, який нагонить страху на наших голів місцевих осередків у тих маргінальних округах.

Цього разу Емма не вагалася.

– Коли мені починати?

– Завтра вранці, о десятій, у Центральному офісі, – відповіла лідерка опозиції.

* * *

– Ви хотіли бачити мене, пані голово.

– Хотіла, тож одразу ж перейдімо до справи, – сказала Емма ще до того, як Гендсу дали можливість присісти. – Я отримала кілька скарг від медсестер на вашу неетичну поведінку.

– Кілька? – Гендс розслаблено опустився у крісло.

– Упродовж минулого року старша медсестра збирала докази, і вона попросила мене розпочати офіційне розслідування.

– Прошу дуже, – не злякався Гендс. – Ви нічого не знайдете, нічого не зміниться, й мене повністю виправдають.

– Нічого не зміниться? Невдалий набір слів, могла б я подумати, докторе Гендс, якщо, звісно…

– Ще одне слово, леді Кліфтон, і я доручу своїм адвокатам розпочати справу про наклеп.

– Сумніваюся в цьому. Як і ви, я знаю, що свідків немає, і хоча я погоджуюся, що вас можуть вибілити від усіх звинувачень, усе ж маю намір переконатися, що ваша репутація буде знищена й ви ніколи більше не зможете знайти роботу в цій країні. Тож пропоную…

– Ви мені погрожуєте? Якщо ви це зробите, постраждає ваша репутація, її розірвуть на дрантя, як тільки виявиться, що розслідування було лише марною тратою часу та грошей. І це станеться саме тоді, коли Бристольський королівський шпиталь знову визнають кращою лікарнею року.

– Так, я вже про це думала, – погодилася Емма. – Раніше ваша впевненість трималася на тому, що це було ваше слово проти слова молодої медсестри. Але цього разу ви матимете справу не з переляканою юнкою, а з головою правління лікарні. І звісно, я готова ризикнути своєю репутацією проти вашої.

– Ви блефуєте, – не здавався лікар. – У вас лишилося менше року, і ви насправді не хотіли б, аби це було єдиним, що запам’яталося б про вас.

– Знову пальцем у небо, докторе Гендс. Коли я викрию вас у тому, в чому вас підозрюю, ваші колеги та шістнадцять медсестер, котрі надали письмові докази, – Емма постукала по пухкій теці на столі перед собою, що насправді було звітом геодезиста, – будуть лише дуже вдячні за моє втручання, хоча вам буде важко влаштуватися на роботу навіть у маленькій африканській державі.

Цього разу Гендс завагався перед тим, як озватися знову:

– Що ж, я також ризикну. Впевнений, що у вас недостатньо доказів для цієї справи.

Емма взяла слухавку, набрала номер й увімкнула гучний зв’язок. За мить вони обоє почули слово «редактор».

– Доброго ранку, Реґу. Це Емма Кліфтон.

– Хто з моїх репортерів щось накоїв, Еммо?

– Цього разу це не один із ваших репортерів. А один із моїх лікарів.

– Розкажіть мені більше.

– Я маю намір розпочати розслідування поведінки одного лікаря в шпиталі й подумала, що ви хотіли б про це почути, перш ніж ваші читачі дізнаються про цю історію.

– Дуже мило з вашого боку, Еммо. – Гендс несамовито замахав руками. – Але якщо ця історія має потрапити у свіжий випуск, слід негайно відправити до шпиталю репортера.

– У мене зустріч об одинадцятій, – сказала Емма, перевіряючи свій щоденник, – але я перетелефоную за кілька хвилин, якщо зможу її перенести.

Коли Емма поклала слухавку, вона помітила, як на чолі її відвідувача з’явилися намистинки поту.

– Якщо я маю скасувати свою зустріч із репортером «Бристоль інвнінґ ньюс», – промовила вона і ще раз постукала по теці, – то очікуватиму, що ви покинете це приміщення іще до полудня. Інакше рекомендую вам придбати свіжий випуск сьогодні, з якого ви дізнаєтеся достеменно, що саме я думаю про таких лікарів, як ви. Обов’язково залишайтесь біля свого телефону, оскільки відчуваю, що вони захочуть почути й вашу версію цієї історії.

Гендс невпевнено підвівся й без жодного слова вийшов із кімнати. Після того як двері зачинилися, Емма взяла слухавку й перенабрала номер, на який обіцяла перетелефонувати.