Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

Кімната змінила свій вигляд. Тепер на стелі не було ліпнини. Плями також пощезали під шаром бездоганно накладеної сніжно-білої фарби. Зі стелі звішувалась люстра з ограненими підвісками. Шафранового кольору стіни прикрашали оправлені у білий багет натюрморти з шоколадним тлом. Лише сервант залишився на своєму місці. Його скло все ще віддзеркалювало оторочений абажур.

До серванту підбігла дівчина-підліток у джинсах бузкового кольору. Хвостик її темного волосся стирчав над застібкою бейсболки. Дівчина зняла з верхньої полиці знайому Ярковському шабатурку, присіла на краєчок дивану і почала вивчати її вміст. Вона щось виймала звідти, але що саме, годі було роздивитись. Промені світла, які линули від вікна, запалювали веселкові лабіринти на перламутрових пластинках, обличчя дівчинки вкривала маска межової зосередженості.

– …девочка бредила Абендландом, Закатной Землёй, средневековой Европой, – долинув з іншого кінця Всесвіту хриплуватий голос Балтера. – Всё выясняла о своих предках, о родовых линиях, старших ветвях, младших ветвях, да… В одиннадцатом классе сочинила легенду о своём происхождении от каких-то баронов Ейгендорфов, кажется… Или Ойгенбергов, что-то сугубо тевтонское, я уже точно не вспомню. Поступила Илоночка на немецкую филологию, дополнительно изучала скандинавские языки. Через интернет. Талантливая была девочка, исключительно талантливая. Много переводила с немецкого, шведского, норвежского…

Голос гаснув. Кімната знову змінила свій вигляд. Замість натюрмортів на шафранових стінах виникли абстрактні композиції у саморобних рамах. Місце люстри заступила ажурна металева конструкція, всіяна світлодіодами. Загорнута в махровий халат брюнетка підпалювала встромлену у бурштиновий мундштук сигаріллу. Напроти, у глибокому кріслі, вільно розкинувся бородатий дядько. Він щось пояснював брюнетці. Голосу бородатого спочатку не було чути, відтак звук впав наче зі стелі, роздрібнений відлунням.

– Ти, Оленко, нагадуєш мені кельтський рунічний хрест, – каже бородань. – В тобі переплелись протилежності: банальний католицький криж і чортове колесо ліберальної химери.

– Я же просила тебя: не называй меня Ленкой, – голос брюнетки тече до м’якої голови Ярковського, наче теплий крем, застигає в ній жирними краплями, лоскоче драглі. – Я не Ленка, не Алёнка, я – Илона. Так трудно запомнить?

– Оленка, Ілонка – all the same [6], я ж не про те, – править своє бородань. – Я про дивні гібриди. Ти відчуваєш себе аристократкою, а працюєш у ліберальному виданні з людьми, які зневажають фундаментальні цінності, віру та гідність твоїх предків. І все ніби нормально, це тебе не пригнічує.

– А с какого перепугу это должно меня угнетать? – Ілона видихає в бік співрозмовника хмарку диму. – Мои коллеги воспитанные люди. Никто не оскорбляет моих предков. Не вижу противоречия и поводов для внутреннего конфликта.

– Зате я бачу, – запевнює бородань. – Для мене Європа є невичерпним резервуаром Традиції, дорогоцінною скринею сенсів і змістів. Якщо ти аристократка, ти маєш це відчувати. Адже саме аристократія є хранителем духовних первнів європейської цивілізації. А ти крутишся у червоному колесі. У кублі руйнівників і циніків, які вклоняються грошам та успіхові. У ліволіберальній химері так званого «прогресу».

– «Леволиберальная химера»? – посміхається Ілона. – Вот и поговорили… Быстро же ты сполз на политику. Мы сегодня начали с каинитов и ересиологов, с Августина, Мейстера Экхарта и Эрфорда, а теперь о чём говорим? А эта пошлая терминология ультраправых, этот лай на прогресс. Мне скучно.

– Тобі цікавіше говорити про громадянське суспільство, про інфляцію антропологічних визначень і таке інше? Ти ж спадкоємиця шляхетної крові, ти в Бога віриш. Я розумію, що вся та твоя культурна тусовка зорієнтована на світові ліберальні клуби. В культурі і мистецтві у них монополія. Я розумію. Але ж тут, зі мною, ти можеш бути тим, ким ти є насправді, ти можеш бути баронесою, а не перекладачкою з глобальної на хутірську.

– Это ты ничего не понимаешь, – Ілона мружиться на співрозмовника крізь повільну хмарку сигарного диму. – Я всегда баронесса. В любых раскладах. А ты примазываешься к людям, для которых всегда будешь плебеем, начитавшимся Элиаде и Генона. Ты скучный сорокалетний книжный мальчик.

– Я тебе не ображав… – починає бородань, але що він там каже далі і якими аргументами контратакує, Ярковському почути не виходить.

Навколишнє смикнулось, розумне згущення зашипіло гадюкою. Звуки і контури потонули у сірих пасмах туману. Над очима еспера виник різкій пульсуючий біль.

«Ми платимо за вхід на виході», – згадав Ярковський слова Наставника і вирішив, що така розкішна реконструкціяварта кількох годин головного болю. З іншого боку, він не побачив нічого, що прояснило би обставини вбивства Ілони.

Майже нічого.

«Але ж це лише перший крок», – нагадав він собі і розумному згущенню, яке зачаїлось у повільно твердіючій голові. Як завжди після мандрів у петлях впійманого часу йому нестерпно хотілось солодкого. Плитки білого шоколаду, а краще великого шматка київського торту.

– Саша, с тобой всё в порядке? – Балтер стривожено заглядав йому в очі. Високо над ними, під самою стелею, нестерпно дзижчала приблудна бджола. Певно також мріяла про солодке.

– Всё о’кей, Антей Маркович, всё путём, – Ярковський намагався сфокусувати зір на перламутрових пластинках шабатурки, знову відчути укорінюючий подих того холоду. – Роза Казимировна, да… Что ж она так?

– Ты о чём? – насторожився Балтер.

– Женщина определённо была со вкусом, а повесилась в таком кабацком платье.

– Кто тебе сказал? – у Балтера почервоніла шия, а за мить і все обличчя.

– Что?

– То, что Роза Казимировна повесилась, – Антей Маркович вимовляв кожне слово окремо і виразно, немов підкреслюючи його. Ярковський уявив, як у школі він цим відточеним інтонаційним підкресленням напрягав учнів: «Вася, тебе «два» за домашнее задание!»

– Догадался.

– И про платье догадался?

– Да.

– Не темни, Саша… Я понял, – старий обома руками оперся на сервант. На Ярковського він тепер дивився крізь відображення у склі. – Ты начал самостоятельно собирать информацию о нашей семье.

– Вы же сами просили расследовать это дело.

– Убийство Илоны.

– Да.

– Но я не просил вытирать пыль со скелетов в семейном шкафу. И не просил тревожить… – Балтер зробив паузу, немов би вирівнював дихання, відтак продовжив з вимогою в голосі:

– Кого именно ты расспрашивал о нас? Миру Борисовну, эту старую гэбэшную крысу?

– Я не знаю никакой Миры Борисовны.

– Тогда…

– А вы вспомните, Антей Маркович, почему обратились именно ко мне.

– Ты хочешь сказать… – Балтер різко повернувся, впіймав погляд Ярковського. – Эти твои способности…

– Именно это я и хотел вам сказать, – еспер не відвів очей. – Эффект Ярковского. Но не Ивана Осиповича, а, как говорили в древности, вашего покорного слуги [7].

– Так ты… видел, как вешалась Роза Казимировна?

– Донька Кришталевої Кулі, – перейшов на українську реконструктор.

– Что?

– Да так, ничего, – Ярковський нарешті відчув, що його охоплений болем мозок знов закутий у твердий надійний череп, і рішуче відкрив шабатурку.

«Упс!» – пискнуло розумне згущення.

У шабатурці було порожньо.

3

Спочатку він не зрозумів, звідки приходять думки другого типу. Не думки-образи, а думки-голос. Вони зашелестіли крізь вуличний шум відразу після того, як повз Ярковського прогуркотіла багатоколісна фура з білими зірками на велетенській коробці кузова.

«И зачем я обрезала волосы? – запитав голос. – Говорили же мне: не надо. А я, дура, обрезала. На сорок сантиметров. А теперь они мне мешают. Их нет, а я их чувствую на плечах, на спине. Зараза. Их же нет. Это ж надо быть такой дурой…»

Спочатку Ярковський запідозрив огрядну жінку з розпухлими ногами і двома потертими пластиковими пакетами (логотип BMW, ядуче-фіолетовий колір), з яких стирчали зелені стрілки цибулі й ледь прив’ялі ревеневі патички. Але огрядна була аж надто сконцентрованою – вона крутила головою, збираючись перейти вулицю. Наступною кандидаткою стала висока дівчина, що стояла під навісом автобусної зупинки. Фарбована білявка. Коротко стрижена. Цибата у найсексуальнішому значенні цього слова.

Дівчина відчула його погляд.

«Какого… ты на меня вылупился, урод?»

Вона. Ярковський всміхнувся.

«Шо ты лыбишся?»

Ярковський пройшов повз цибату. Зараз голос замовкне.

Замовк.

«Не ведись, це фейк, – наказав він собі. – Адже великий і непомильний Северин Солтис колись сказав тобі, що телепатія неможлива. Сказав як відрізав й ніколи потім не спростував свого твердження. Не можна ставити під сумнів слова Наставника. Горе маловірним. Навіть якщо весь світ усіма голосами зовнішніми і внутрішніми волатиме протилежне його словам – не вір світові. Тим більше, що тест з картами Зенера ти провалив [8]».

Він вдихнув літнє повітря на повні груди, закинув голову і примружився на підсвічений сонцем край веселої хмари. Ранковий серпанок сповз з обрію, зеніт наситився різким ультрамарином. Небо сьогодні було відвертим, воно наче забуло про маскувальну блакить й натякнуло на свій істинний колір – чорно-космічний колір безодні. Сонце не відставало від неба – ярилисте, безжально-біле, воно сердилось на хмари, що заважали древній зірці панувати над небесною прірвою.

Ярковський відчув владний настрій світила, принагідно згадав про озонові діри й нирнув під парасольки літнього кафе. Зрештою, це не було втечею. Саме тут, на заставленому круглими столиками і екзотичними рослинами літньому майданчику, він призначив зустріч дівчині, що жила у неті під ніком Sаня.

Наразі вона була єдиним відвідувачем. Дівчина з пісні Арбеніної. «Твои рваные джинсы и монгольские скулы». Так і є. Джинси складались з небагатьох ниток поміж дірками, а вилицям позаздрила б кожна з Чингизових наложниць. Ноги Sані трохи не дотягували до модельного канону, проте в усьому іншому вона була чемпіонкою. Її тонкі, прикрашені вузькими перстнями пальці граційно («балетно» – визначив небайдужий Ярковський) ковзали поверхнею планшету, хентайська чолка і кольорове тату під правим вушком підкреслювали лінію шиї. Саме вона хвилювала його уяву. Під тонким оксамитом шкіри проглядались блакитнуваті русла. Таку прозорість еспер вважав надбанням натур надзвичайно витончених і мистецьких. З вихованок Солтиса він виділяв саме Sаню. Й не лише за її талант.

Сьогодні вроду дівчини не приховували ані шарфики, ані хустинки, ані заклепані сріблом і сталлю шкіряні нашийники.

Як добре, подумав Ярковський, що вона не засмагає.

– Ты любила холодный обжигающий виски, – процитував він, огинаючи її столик.

– Чё? – зауважила чужу присутність Sаня.

– Не слухаєш Арбеніну?

– Мамашка слушает.

– Зрозумів, – Ярковський сів напроти дівчини, кинув барсетку на порожній стілець й підізвав офіціантку. – Американо.

– Два? – офіціантка поклала на столик меню.

– Мне фрэш, – відірвалась від планшету Sаня. – Яблочно-сельдереевый.

– Яблучно-селеровий, – переклав еспер, помітивши розгублений погляд офіціантки, відтак кивнув на планшет:

– Статусний гаджет.

– Ага, – підтвердила дівчина. – Экран сапфировый. И вообще. – Вона зустріла його погляд твердим спокоєм сірих очей. – Зачем вызвал?

– Є для тебе робота.

– Работа?

– Тобі сподобається.

– Невже? Минулі рази мені чомусь не дуже подобалось.

Ярковський давно помітив, що Sаня переходить на рідну мову відразу, як тільки розмова обертається до неї конкретним боком. Він також підозрював, що вона спілкується англійською і німецькою, проте перевірити нагоди не випадало.

– Я тут взявся допомогти знайомим.

– Розслідування? – Sаня зробила великі очі; в розмовах з еспером вона час від часу невмотивовано сповзала на хохми; Ярковського це дратувало.

– Щось типу того, – спохмурнів він.

– Так «типу того», чи розслідування?

– Нумо я тобі розповім все послідовно, – він зручніше вмостився на стільці.

– Спробуй, – дівчина з пісні ледь схилила голову на ліве плече; на фатальній шиї виникла не менш фатальна бганка.

– Ти щось чула про салон Вержо? – Ярковський поклав на стіл сигарети й заходився шукати запальничку.

– Вержо? Це ресторан?

– Ні, це салон.

– Салон краси?

– Ні, не салон краси, – Ярковський нарешті знайшов запальничку. – Це класичний салон, як у Франції дев’ятнадцятого століття, як в романах Пруста, розумієш? Ти Марселя Пруста читала?

– Пробел в знаниях, – Sаня й собі витягла «слімки». – Я не читала Пруста, нічого не тямлю у дев’ятнадцятому столітті і в тих класичних салонах. Щось колись чула, але все воно в білому тумані. Розтлумач мені, безграмотній дівці.

– В салонах збирається запрошене товариство на такі собі посиденьки, щось типу квартирників. Обговорюють різні теми, слухають живу музику, проводять літературні читання, потім вечеряють.

– Запрошене товариство? – вишкірила рівнесенькі зубки Sаня. – А, ну понятно. Грёбаное высшее общество. Снобы и снобихи.

– Ти все правильно зрозуміла, – кивнув Ярковський, припалюючи «аль-капоне». – Господинею цього великосвітського салону була така собі Пелагея Вержо, донька радянського адмірала, меценатка, світська левиця, дружина крутого бізнюка…

– Була?

– Саме так, – він видихнув у напрямі, протилежному розташуванню Sані, хмарку ароматного диму. – Була. Але я обіцяв розповісти про все послідовно.

– Вибач.

– Нічого.

Ярковський примружився на біло-безжальне сонце, почав розповідати:

– Салон Вержо збирався двічі на місяць, по суботах. Кожного разу заздалегідь, у фейсбучній групі, оголошувалась тема чергового зібрання. Хтось із запрошених читав реферат з оголошеної теми, а ще на вечірку запрошували музикантів. Восьмого травня минулого року тема була історична. «Любов і смерть королеви Барбари». Позаяк королева Барбара була литовського походження, запросили відомого музиканта з Литви Альгірдаса Шимойнаса. Дуже відомого музиканта. В тому салоні все було hi stage. Реферат про королеву зачитала не хто небудь, а Варвара Радзивіл, її далека родичка…

– Родичка королеви? – сірі очі спалахнули. Але не цікавістю, а радше ревністю.

– Так, – підтвердив Ярковський.

– Звідки в Україні родичка королеви?

– Рід Радзивілів дуже розгалужений. Я дивився у Вікіпедії. Ця Варвара з так званої «несвізької лінії». – Син нумізмата ретельно, з закрутом, загасив «аль-капоне» на вологому денці попільнички. – Її, до речі, назвали Варварою саме на честь королеви Барбари.

– А коли та жила?

– П’ятсот років тому, у шістнадцятому столітті. На ній одружився польський король Сигізмунд Август. А його мати королева Бона вважала одруження монарха на підданій мезальянсом. Прикрою недоречністю. Старенька Бона була з роду Сфорца. Вела свій родовід від сенаторів і консулів Стародавнього Риму. Причому без понтів, реально. Але з родинною мораллю в них були проблеми. В тій італійській сімейці усі всіх труїли. От Бона і травонула Барбару. Там ціла історія, три тонни романтики та любовних пригод. Але мова не про те. Восьмого травня все спочатку йшло за сценарієм. Варвара прочитала реферат, відповіла на питання, Шимойнас виконав замовлені господинею твори Шопена, гості поаплодували, а потім всіх запросили до фуршету. Випили шампанського й декому з гостей стало зле. Важке отруєння. Всього тоді отруїлось шестеро, з них троє на смерть.

– Варвара? – Sаня сплела пальці у знак погибелі.

– Вгадала, – кивнув Ярковський. – Варвара Радзивіл і племінниця мого знайомого – Ілона Полоскай. Плюс ще одна жінка. Правоохоронні органи вбивцю не знайшли.

– Хто б сумнівався.

– Хоча чоловік Пелагеї їх мотивував. Дуже конкретно.

– Могли б повісити на когось з прислуги. Там була прислуга?

– Була, – Ярковський сьорбнув кави. – Повісити вони, зрозуміло, намагались, але чоловік Пелагеї контролював офіційне розслідування через своїх людей.

– Вів своє паралельне розслідування?

– Щось типу того. Кажуть, що в нього на фірмі крутий начальник безпеки. Колишній слідак з могутніми зв’язками у ментовці і в СБУ. Там серйозна мотивація. Колишня господиня колишнього салону все ще в комі. Живе на апараті, чекає донорів. Наскільки я розумію, для її чоловіка пошук отруйника впирається не лише в помсту. Йому потрібно знати точну формулу. Хоча б якась надія на те, що знайдеться протиотрута.

– Протиотрута? Півтора роки потому? – скептично гмикнула Sаня. – Воно йому нічого не дасть, якщо органи давно уражені й увесь цей час деградували.

– Не знаю, – знизав плечами Ярковський. – Йому видніше. Я не цікавився історією хвороби.

– А саму справу ти бачив?

– Мені дали витяги з неї. Все там дуже дивне. Ніякої конкретики, самі лише припущення. Було п’ять чи шість експертиз, але до єдиного висновку не дійшли. Навіть до Німеччини аналізи возили, також без сенсу. Ніхто не може визначити тип отрути, відомо лише, що вона з групи нейротоксинів природного походження. Єдине, що слідчі встановили точно – отруту ввели у пляшку з шампанським за допомогою шприцу. Теоретично це міг зробити будь-хто з гостей або прислуги. Усього, за виключенням дітей і постраждалих, двадцять три особи. А з постраждалими – двадцять дев’ять.

– До екстрасенсів вони звертались?

– До Загалаєва й ще до якогось румуна. Ті сказали, що джерело зла сховано у минулому. Але нічого конкретного й нікого конкретного. Загалаєв навіть аванс повернув.

– І тоді твій знайомий звернувся до тебе?

– Так.

– І запропонував тобі велике бабло.

– Це робота. Нічого, окрім роботи.

– Наставник попереджав нас, – Sаня дивилась кудись повз плечі Ярковського, наче там повисла тінь покійного Солтиса.

– Це корисна для всіх робота. Ніхто не відбирає останні гроші у бідних, Sаня. Працюємо на жирного клієнта. На дуже жирного, повір мені. Ми вже з тобою колись це обговорювали. Наставник не забороняв нам заробляти собі на хліб. А ще він благословив нас на протистояння Темряві.

– «Де Темрява і де Світло? В якій бік відкривається брама?» – процитувала давню поему Sаня. – Протистояти Темряві… Це все для бакланів, Ярковський. Для бакланів і учнів початкової школи. І ти сам про це знаєш… – вона на мить заплющила очі, а коли вони знов відкрились, сіре в них потемнішало. – Що саме я маю робити, кажи?

– Допомагати мені в реконструкції.

– На рахунок старої ролі дівчинки-помагайки я зрозуміла. Але, якщо можна, конкретніше.

– Ти повинна знайти серед свідків «маяка» [9]. А ще потрібно буде багато спілкуватись. Розпитувати, акуратно підсаджувати на ритм [10]. Збирати інформацію. А може й ще дечого.

– Чого саме?

– Думати, аналізувати.

– Ще що?

– Трошки попрацюєш медіумом.

– …?

– Ти ж вмієш відчувати той холод.

– Я не лізтиму у петлі, – Sаню пересмикнуло. – Ні-за-що! Навіть не сподівайся. Краще нарий в ком’юніті якого-небудь голодного екстрасенсика.

– Дякую за пораду.

– Прошу.

– Тобі не треба буде нікуди лізти. Мені достатньо, щоби ти відчула залишкові енергії в місцях і предметах.

– Залишкові енергії? – недобро примружилась Sаня. – Відколи це ти перейшов на довбаний страусячий сленг? [11]

– А як тобі більше подобається: «сліди», «тіні»?

– Наставник казав «тіні».

– Гаразд, тіні.

– У моєму виконанні, пане Ярковський, тіні дорого коштують, – дівчина відкинулась на бильце стільця, по-котячому потягнулась усім тілом.

– Оце вже ділова розмова, – посміхнувся син нумізмата. – Отже, почнемо зі списку присутніх восьмого травня. До речі, саме восьмого травня тисяча п’ятсот п’ятдесят першого року померла королева Барбара. Нічого випадкового.

– Маєш список в електронній формі?

– Ні, лише на папері, – Ярковський витягнув блокнот.

– На папері! – хмикнула Sаня. – Чому не на глиняних табличках?… Забий, – вона великодушно махнула рукою. – Я потім собі на планшет сфотаю.

– Але спочатку ми пройдемо по фігурантам.

– Авжеж, пройдемо, – дівчина підозріло легко погоджувалась на всі напряги.

– У списку двадцять дев’ять осіб. Перший номер, зрозуміло, хазяйка салону Пелагея Дмитрівна Вержо, тридцяти дев’яти років, удруге заміжня, має двох дітей від чинного шлюбу…

– Блондінка?

– Ні, не вгадала. На фотках чорна як ворона… Вона ж перша зі списку постраждалих. Досі у комі, на апаратах.

– Номер другий…

– …її чоловік, авторитетний бізнесмен та знаний меценат Микола Григорович Осинський, п’ятдесят шість років, спонсор салону.

– Я про нього чула. Олігарх.

– Ну, до справжнього олігарха дядько поки що не дотягує. Радше – зародок олігарха. Швидко зростаючий будівельний бізнес плюс вельми перспективна мережа промтоварних маркетів плюс франшиза брендів побутової хімії. Микола Григорович двічі балотувався в нардепи, має зв’язки серед політиків. З підозрілою регулярністю перемагає на будівельних тендерах. За офіційною інформацією, адміральську дочку Микола Григорович любить по-справжньому, був шокований тим, що з нею сталось, безвідмовно оплачував лікування усіх постраждалих і тут, і за кордоном, фінансував паралельне розслідування та роботу есперів.

– А за неофіційною інформацією?

– За неофіційною саме він фінансуватиме й нашу з тобою роботу.

– Ок, – на мить наморщила чоло дівчина. – Зрозуміла. Третій номер?

– Музикант з Литви Альгірдас Шимойнас. П’ятдесят два роки. Європейська знаменитість, лауреат і дипломант міжнародних конкурсів. Зараз у світовому турне. Поза підозрою.

– Не наш клієнт, – підтвердила Sаня, подумала й додала:

– Радше за все.

– Номер четвертий, – вів далі Ярковський, – найсправжнісінький граф Ондор Кароль фон Белер-Бозо, громадянин Австрії. Живе в родовому замку, доктор історії та мистецтвознавства, колекціонер живопису та антикварних авто. Експерт престижних аукціонів. Приятель кількох колишніх президентів та прем’єр-міністрів. Кавалер іспанської версії ордена Золотого Руна. Сімдесят два роки.

– Дідуля.

– Не поспішай з висновками, тому що під п’ятим номером в мене значиться чарівна юна ґьорлфренд його світлості, записана у переліку гостей під ім’ям Кімі. Неповних дев’ятнадцять років, фотомодель, фатальна красуня. Себто, Ондор Кароль зовсім не дідуля, як щойно ти зволила його обізвати, а той ще мачо. Могутній орел.

– Має бабло на віаґру, – знизала плечима Sаня. – А прізвище у ґьорлфренди Кімі є?

– Звісно, що є. За паспортом графська дівчина зовсім не Кімі, а така собі Твердохліб Катерина Іванівна, уродженка міста Вінниці.

– Ця шампанського не пила.

– Як ти здогадалась?

– Тут гадати не треба. Провінційні фотомоделі промиваються водочкой.

– Ти знову вгадала. Якщо вірити записам Балтера, графська лялька того вечора виступала по міцним напоям.

– Ну й хрін з нею… Хто там далі?

– Шостий і сьомий номери. Доповідачка Варвара Володиславівна Радзивіл та її подруга Ілона Ігорівна Полоскай.

– Вони що, як пара записані?

– Уяви собі.

– Ні фіґа собі… Лесбійки?

– Не доведено. Відомо, що вони були подругами, двічі разом відпочивали у Греції і в Чорногорії, мали багато спільних знайомих і друзів як в реалі, так і в соцмережах. Обидві незаміжні. Варвара була набагато заможнішою за Ілону, але це їм, судячи з усього, не заважало. Померли вони приблизно за двадцять-двадцять п’ять хвилин після споживання шампанського. Паралич дихальних органів. Свідки кажуть, що обидві помирали болісно. Варварі ледь виповнилось тридцять один, Ілоні – двадцять вісім. До речі, Ілона записана в офіційному гостьовому переліку не як «Полоскай», а як «Ойгендорф». Ні більше, ні менше.

– Якби в мене було прізвище Полоскай, я би теж щось з тим робила. А звідки вона взяла таке погоняло?

– Її дядько Антей Маркович стверджує, що Ілона сама придумала своє аристократичне походження. Називала себе баронесою ну й все таке… фентезі.

– І плотно тусувала з Радзивіліхою, – примружилась Sаня. – Грьобнута була дівка. На всю голову.

– Про покійників або добре, або…

– Далі.

– Номер восьмий – відома естрадна співачка Ліна Бурис, вона ж, за паспортом, Соскіна Неоніла Борисівна, двадцять шість років.

– Чула. Попса кончена.

– Під дев’ятим номером її чоловік – Мехмед Маґачханогли, бізнесмен з Азербайджану. Має два паспорти – азербайджанський і турецький. Повних сорок років. Пані Соскіна його третя дружина, дві попередні також були з України. Десятим номером значиться цілий козачий отаман Павло Семенович Каймак-Сагайдачний, а одинадцятим – його дружина Ніна Олександрівна. Степові жителі, колхозани, але доволі заможні й не без родословної. Предки пана отамана та його дружини мали російське дворянство і родичались з гетьманами. Їх уперше запросили до салону. Дванадцятий номер без пари. Історик, професор Володимир Євстахійович Ципорин. Удівець, майже сімдесяти років, автор статей про українських Радзивілів. Далі йде богемна парочка – номери тринадцятий і чотирнадцятий – письменник і журналіст Данило Костик та його дружина-журналістка Маріанна Костик. Письменникові сорок п’ять років, дружина на дванадцять років молодша. Бездітні, працюють у редакції журналу «Бур».