– Все можливо, – не став сперечатись Ярковський. – Маріанна Костик – одна із шістьох отруєних. Їй пощастило більше за інших, токсин не вплинув на парасимпатичну систему й не призвів до паралічу. Тепер вона майже здорова, проте має залишкові проблеми у вигляді безсоння, анґіоспазмів та частих нервових зривів. Далі в нас ще одна подружня пара (№№ 15–16): Антін і Наталія Віліґжаніни, менеджери шоу-бізнесу тридцяти восьми й двадцяти трьох років. Постійні відвідувачі салону, неодноразово читали там доповіді. Під сімнадцятим номером значиться вельми поважна персона, ректор приватного університету, академік Роман Васильович Безсторонній, а під вісімнадцятим – його дружина Лада Георгіївна Безстороння, ще одна жертва фатального шампанського. Померла практично миттєво.

– Скільки їй було років?

– Повних тридцять два. Вона молодша… тобто, пардон, була молодшою за чоловіка майже на тридцять років.

– Віагра рулить, – скривилась Sаня.

– Ти, бачу, сьогодні зовсім без настрою.

– Просто не люблю, коли молоді дівки шлюбляться зі старими козлами.

– Ти екстремістка, Sаня, – скрушно похитав головою Ярковський.

– Думаєш? – вилицювате обличчя несподівано розплилось у хитрій посмішці. – Хто там дев’ятнадцятий?

– Письменник-фантаст, поет і, за сумісництвом, фахівець з питань геральдики Федір Андрійович Бусурманко. П’ятдесят шість років. Лауреат літературної премії «Золотий Дракон» за найкращий пригодницький сюжет. Багаторічний друг родини Осинських-Вержо, ветеран їхніх салонних тусовок. З ним, як завжди, була його дружина Антоніна, сорока років, домохазяйка. Вона є останньою жертвою, на сьогодні перебуває в комі. Під двадцять першим номером значиться поетеса Маргарита Петрівна Гжесь, незаміжня, член Спілки письменників, авторка двох десятків поетичних збірок. Дуже популярна в колах викладачів літератури середнього і старшого віку.

– Гжесь? – перепитала Sаня. – Я її по телевізору бачила. Така божевільна бабця в окулярах, щось теревенила про духовність. Я так розумію, ця Вержо зібрала цілий звіринець.

– У переліку гостей ще дві подружні пари. Перша – художник-баталіст Володимир Воронюк та його дружина Олена. Володимир написав діараму якоїсь древньої битви, де, серед інших, зображено Миколу «Чорного» Радзивіла, брата королеви Барбари. Олена – художниця-керамістка, робить таких прикольних птахів, я їх на її сайті бачив. Друга пара – бізнесмен і меценат Анатолій Олександрович Сахневич та його благовірна Юлія Стефанівна Сахневич-Пшеладовська, колишня оперна співачка. У вісімдесятих роках, якщо вірити приміткам Антея Марковича, була чи не примадонною у столичній опері та фавориткою одного з членів Політбюро ЦК КПУ. В тогочасних театральних колах Юлю Пшеладовську як чуми боялись, а після розвалу СРСР з опери попросили. Таке от, Sанька, висшеє общєство. Всі пасажири з цієї четвірки у поважному віці, жодних нелюбих тобі вікових мезальянсів. На цьому перелік гостей вичерпано, усього маємо двадцять п’ять позицій.

– Ще прислуга.

– І охоронець.

– …?

– По персоналіях: Наталія Сліденко, кухарка, тридцяти п’яти років, неодружена, Яна Павловська, покоївка, двадцяти трьох років, неодружена, Богдан Мерега, запрошений офіціант з ресторану «Риба Аврора», двадцяти шести років, також неодружений. Антей Маркович підозрює, що цей пасажир гм… AC/DC, так би мовити [12]. Й, нарешті, охоронець і шофер пана Осинського Гурґен Гаїн, серйозний такий чоловік, action man з великим і різноманітним досвідом роботи у спецпідрозділах та правоохоронних структурах, п’ятидесяти трьох років.

– Одружений?

– Чомусь це в мене не занотовано, – Ярковський пролистав блокнот, марно шукаючи запису про сімейний стан Гаїна. – Упс. Можливо я провтикав, коли переписував… До речі, ця обслуговуюча четвірка першою потрапила під ментовські підозри. Типу ненависть бідних до багатих. Універсальна мотивація. Сліденко з Мерегою одразу затримали й змушували підписати зізнання. Але Осинський всю цю лажу переграв, дав їм адвокатів-ротвейлерів й ті відмазали обидвох ще на стадії досудового слідства. Павловську також підозрювали, мовляв, ревнувала господаря до жінки, того вечора крутилась на кухні. Але й ця їхня лінія зайшла в глухий кут. Павловська мала нареченого, а Осинський категорично заперечував зв’язок з покоївкою. Антей Маркович у примітці додає, що Павловська півроку тому вийшла заміж й нині щаслива молода родина очікує на поповнення. Я бачив фото тієї Павловської. Страшненьке чудо, вуха, як сибірські пельмені. Не можу собі уявити, щоби Осинський на таке спокусився.

– Ти багато чого не можеш собі уявити.

– Зате міцно сплю.

– Отже, невтішний Микола Григорович прагне знайти справжнього вбивцю? – підсумувала Sаня. – Багатенький буратіно затявся?

– Так, принаймні, виглядає.

На деякий час потік питань вичерпався. Ярковський використав паузу, щоби допити холодну каву.

– Цікаво, чому Загалаєв сповз з теми? – відновила потік дівчина.

– І мені цікаво.

– З його досвідом… – Sаня закотила очі.

– Власне.

– Значить, там якась лажа. Якесь хитре западло.

– Не виключено. Але ж тим цікавіше.

– Щоби та твоя цікавість нам боком не вилізла.

– Рано чи пізно.

– Не грайся у фаталіста.

На відверте хамство Ярковський вирішив не реагувати. Зрештою, іншого медіуму йому не знайти.

– А що там з рештою підозрюваних? – Sаня відчула його невдоволення і повернула з рефлексій на конструктив.

– Слідчі, якщо вірити приміткам Антея Марковича, на якомусь етапі підозрювали фантаста і художника. У творах Бусурманка знайшли сюжет з отруєнням, а в художника першою освітою виявилось щось, пов’язане з фармакологією. Ну вони й проробляли версії. Рили в різних напрямах, відробляли бабло Осинського. Проте ані мотивів, ані речових доказів знайдено не було. Їх навіть не затримували.

– Я на місці слідчих придивилася б до жінок, – раптом заявила Sаня. – Особливо до старих заздрісних гримз. Наприклад, до тієї маразматичної Маргарити або до відставної примадонни. Отруєння – чисто жіночий спосіб убивства.

– Детективи читаєш?

– Не без того, – кивнула Sаня. – О, слухай, в мене виникло не по темі питання.

– Щодо суми твого гонорару?

– Ні, пане Ярковський, не щодо суми. Який ви все ж таки меркантильний… Мені цікаво, чому Шимойнас грав саме Шопена?

– А я знаю чому, – заявив син нумізмата. – Ванда з Радзивілів була його коханкою.

– Чиєю?

– Шопеновою.

– Он як, – гмикнула Sаня. – А ці Радзивіли усюди відмітились. Зачьотна сімейка.

– Розгалужений рід, – погодився Ярковський. – Якщо дозволиш, дам тобі оперативну пораду. Думаю, тобі треба почати з охоронця.

– Справді так думаєш?

– Гаїн – профі, навчений все підмічати, тримати під наглядом ситуацію. Антей Маркович написав, що в момент отруєння й до того Гаїн постійно перебував у залі. Міг щось підсвідомо зафіксувати, краєм ока. З іншого боку, військового тобі легше буде підсадити на ритм. Він має бути гіпнабельним, його ж роками вишколювали на виконання наказів.

– Це все теорія, пане Ярковський, – зауважила дівчина і останнім великим ковтком допила свій фреш. – А на практиці військові бувають різними. Є такі, що підсаджуються без проблем, а є й такі, що взагалі не підсаджуються. І виходить з усього того підсажування один лише попандос.

– Ну, мала, ти на цьому краще розумієшся. Тобі й карти в руки.

– Якщо так, – хвилину поміркувавши, неквапно почала Sаня, – то, виходить, назріло питання про гонорар. До речі, від суми залежатиме, чи пробачу я тобі звертання «мала».

Ярковський назвав їй суму і вона йому пробачила.

[№ 29- Гаїн Гурґен Давидович, 53роки, військовий пенсіонер, особистий охоронець ОсинськогоМ.Г.]

В Sані від сидіння по-турецьки затерпли ноги. Але в цьому кальян-кафе інакше не сядеш. Тісна кабінка, жовті мати, подушки, низька стеля, погана витяжка, яблучна задуха. Від густого диму та економного освітлення все навколишнє безнадійно нирнуло до напівтемряви. На трьох квадратних метрах розкинув свої обіцяючі володіння маленький емірат дешевого інтиму. Вже й не розібрати, чи це вона затягла сюди Гаїна, чи він її.

Sані вдалось підсадити його на ритм ще на вулиці. Просто посеред вуличного шуму та брудної музики з тютюнового кіоску. Три хвилини беззмістовного ритмічного муркотіння і відставний підполкан почав гратись з нею в обнімашки й гнати якусь пургу про пустелі Афганістану, перевал Саланґ, ущелину Панджшер та якогось польового командира на ім’я Ахмад Шах. У цьому імені було аж два зручні видохи (дві літери «х»), тому Sаня заходилась муркотіти в плече Гаїну: «ахмадшахахмадшах…» Відтак їм обом одночасно захотілось східної екзотики.

Тепер Гурґен Давидович потужно, на всі легені, димів курильним пристроєм, сьорбав перно й далі теревенив про свої подвиги. Цілком можна було переходити на глибший рівень. І вона почала. Ковтнула трохи анісової горілки і підсунулась ближче до Гаїна, так, щоби він дивився на кришталевий кулон у вирізі її кофточки. Кирпатий густобровий охоронець мав малорухливе обличчя. Лише широкі ніздрі його носа, що нагадував Sані маленький трамплін, жили своїм окремим, чуттєвим й дуже динамічним життям. Вони наче обмацували димне повітря, виловлюючи з нього молекули найцікавіших запахів.

Ці ніздрі страшенно дратували Sаню. Їй здавалось, що вони відчувають її задум, що вона видає себе зрадливими ароматами непевності та шпигунства.

«Якась людина-пес, я прозріваю, – мобілізувалась дівчина. – Як дружина витримує цю його мерзлу морду, ці його грьобані ніздрі?»

– Ты сильный, – ледь чутно прошепотіла вона, вловивши паузу поміж двома бульканнями кальяну, й так само пошепки заспівала:

– В Афганистане, в чёрном тюльпане…

– …с водкой в стакане мы молча скользим над землёй… – підхопив Гаїн. Щось в «мерзлій морді» почало відтаювати, на чолі розгладилось кілька зморшок, по обидва боки від впертого рота розпружились м’язи.

– …чёрная птица через границу… – Sаня знову впіймала прискорений ритм його серця і в такт цьому ритмові почала повертати кулон: уліво-вправо, уліво-вправо. Ще й ще раз.

Очі ветерана стали скляними, зіниці звузились.

Тепер дівчина дихала в унісон з людиною-псом, уриваючи видохи на останній чверті. Цей ритм, як завжди, викликав в неї легке збудження. Груди зробились важчими, вібрація сповзла вологою стежкою в самий низ її живота.

– Ты сильный, ты очень сильный, – її слова тепер також попадали в ритм його дихання. – У тебя всё под контролем, всё под контролем. Ты же всё видел, ты всё видел, ты же видел. И ты не виноват, что их отравили, не виноват, совсем не виноват.

– Не виноват, – ворухнулись губи Гаїна, слова вийшли з них разом з димом. З носа-трампліна вирвався дивний звук. Його права рука, що досі цілком мирно спочивала на коліні гіпнотизерки, раптом поповзла до тих територій тіла, які б Sаня воліла залишити суверенними. Тим більше, що за давньою звичкою вона зігнорувала нижню білизну.

Дівчина знову замурмотіла: «Не виноват, не виноват, совсем не виноват». Потім зробила суворе обличчя і з чіткою вимовою запитала:

– Кто виноват?

В осклілих очах загустилася тінь. Але з губ не злетіло жодного звуку. Тим часом вперта рука вже подолала опір джинсової спідниці й опинилась зовсім поряд з тією локацією, котру арабські поети доби Аббасидів називали «джерельною аркою насолод». А там все зрадливо вібрувало у передчутті вторгнення.

– Кто виноват? – Sаня підсилила вимогливу інтонацію. – Кто?

– С-сука, – нарешті видихнув він, а холодні пальці руки-дослідниці нахабно пройшли крізь «арку». Розумом вона знала, що в жодному випадку не повинна реагувати на проникнення, але тіло переможно сіпнулось, відповіло густим гарячим вітанням. Вона миттєво відчула, як напружились м’язи пустотливої кінцівки.

– Кто сука? Кто она? – Sаня вказівним пальцем почала відбивати ритм на долоні Гаїна. На тій її частині, котру хіроманти іменують «горбом Сатурна».

– Ти с-сука, – прошепотів підполкан.

– Я Тамара, я твоя Тамара, – Sаня не припинила відбивати ритм. – Кто виноват? Кто?

– Какая ты в жопу Тамара? – обличчя Гаїна раптом сконцентрувалось, ліва рука стрибнула вперед і шия Sані опинилась у непереборному захваті. – Ты кто, бля, такая? Кто тебя подослал? Говори! Быстро!

– Ты офиге-е-ел? – прохрипіла дівчина, марно намагаючись зазирнути в очі охоронцеві; той уникав її погляду, його права ворушилась в її тілі як ведмідь у барлозі.

«Це ж в мене синці з шиї місяць не зійдуть, – подумала вона. – Прийдеться хусткою замотувати».

– Кто подослал, спрашиваю? – Гаїн трусонув Sаню з такою силою, що ледь не зламав їй шию. – Говори!

– Отпу-у-усти, – з останніми запасами повітря видихнула та. – Скажу-у-у…

Охоронець звільнив її шию, натомість вивернув зап’ясток так, що Sані прийшлось обличчям притиснутись до диванної подушки, від якої нестерпно смерділо пральним засобом. Найменший порух тіла викликав больову блискавку, що вискакувала з ліктя й крізь плече вдаряла у шию. Права рука людини-пса вийшла з її тіла, залишаючи там розчаровану, але все ще гарячу пустку.

– Закон вентилятора, – сказала Sаня у подушку.

– Что ты гониш, сука?

– Я говорю: закон вентилятора. Где б не гадил, дерьмо всегда попадает в вентилятор.

– Ты мне не гони. Ты говори, кто послал, – дівчина відчула, як щось тверде – певне коліно Гаїна – боляче натиснуло їй на ногу. Одночасно його рука (тепер вже ліва) задрала їй спідницю.

– Гага северная птица, она мороза не боится, – заторохтіла вона крізь біль і подушку. – И может на лету… Ай! Ну ты и садюга, дедушка…

– Мудель гнойный тебе дедушка, – зауважив охоронець. Він хотів щось додати, але цієї миті до кабінки заглянула дівчина-офіціантка.

– Що тут… – почала вона, побачила Sаню у непристойній позиції, верескнула і щезла.

– А я скажу… Ай!..що ти мене… Ай, гадство!..ґвалтував… – пообіцяла Sаня.

– Скажешь, скажешь, – Гаїн зірвав її з матів і виштовхнув з кабінки. – Только не здесь, в другом месте скажешь…

[№ 2- Осинський Микола Григорович, бізнесмен, спонсор салону Пелагеї Вержо та її чоловік, 56років]

Компанія Осинського називалась ПП «Адмірал», її офіс займав два горішні поверхи пафосного будинку у центрі міста. Вже у вестибюлі, на підході до ліфту, охоронці запропонували Ярковському показати паспорт. Друга лінія контролю зустріла його на порозі офісу. Кремезний сек’юріті чатував за дверима ліфту, агресивно помахуючи неприємним на вигляд пристроєм. Він запитав про мету візиту, провів пристроєм уздовж живота, плечей і стегон Ярковського, поплескав його штани, щось буркнув собі в комір, відкрив скляні двері. За ними еспера зустріла білявка з очима мисливця.

– Прошу йти за мною, – мовила вона низьким голосом, хитнула стегнами й, наче подіумом, рушила коридором з дверима без номерів і табличок. Ярковський прикипів очима до її високих підборів. Білявка вміла пересувати ноги, майже не згинаючи їх у колінах, а вирізи на її спідниці з кожним кроком відкривали все більш інтимне й мереживне.

Білявка відкрила двері, що нічим не відрізнялись від десятка інших, хтиво посміхнулась Ярковському і він побачив приймальню, над якою панувала синьо-срібляста монументальна споруда у стилі «Зоряних війн». За нею, наче капітан зорельоту за командним пультом, сиділа жінка у стилі шестидесятих.

– Микола Григорович обов’язково прийме вас, але зараз у нього відвідувачі. Доведеться трошки зачекати, – жінка за пультом глянула на білявку. – Евеліна, зроби Олександру Олександровичу чай.

– Який будете пити? – В це просте питання білявка вклала стільки бек-граунду, що у мозку Ярковського мимовільно запрацював генератор еротичних фантазій. – З бергамотом, коріандром, корицею?

– А каву можна?

– Можна, – кивнула Евеліна після блискавичного обміну поглядами з хазяйкою приймального простору. – Вам мелену чи розчинну?

– Мелену, – Ярковський впав у шкіряне крісло напроти пульту. – Якщо можна, з вершками. І печиво.

Жінки знову перезирнулись. «Капітанша» кивнула, Евеліна зникла в дверях.

Чекати прийшлось довго. Ярковський за цей час устиг випити три філіжанки міцної кави, на цілу коробку зменшити офісні запаси печива та роздивитись абстрактні полотна, якими власник «Адміралу» прикрасив приймальню. В картинах домінували бузкове і фіолетове. Ярковський навіть спробував поспілкуватись з Евеліною про сучасний живопис, але виявилось, що від слів «трансавангард» та «ар-деко» в очах білявки спалахують блискітки переляку. Відтак еспер впав у стан, близький до легкої медитації. Йому вже почало здаватись, що він, наче локатор, приймає потік тоскно-ділового мислення, що лине від «капітанши»; коли двері кабінету відчинились й звідти вийшла струнка брюнетка, одягнена в червоне коктейльне плаття й щось на штиб білого болеро з ускладненого тонким рельєфом атласу, котрий навіть не обізнаному на тканинах Ярковському видався надзвичайно коштовним. Жінка швидким кроком вийшла з приймальної. Ярковському здалось, що погляд, яким «капітанша» провела брюнетку, був дещо розгублений. За секунду володарка приймальної підняла слухавку, кивнула, й дала есперові знак заходити.

Кабінет Осинського був витриманий у тому ж стилі, що й приймальня. Його господар сидів у кріслі за сріблястим столом, а за його спиною на всю стіну розкинулось не обмежене ані рамою ані багетом живописне панно з гострокутними плямами-мазками бузкового, темно-зеленого і шафранового кольорів. На тлі цього хаосу губилась плюскла фігура у сірому костюмі. Микола Григорович не встав й навіть не підвівся назустріч Ярковському, а на його обличчі застигла недоброзичлива напруга.

– Добр… – почав було еспер.

– Хочу вам сказати, Ярковський, – обірвав привітання власник «Адміралу», – що я не розділяю ентузіазму Антея Марковича щодо вашої особи.

– Тобто, я можу припинити розслідування?

– Ви слухайте, що я вам кажу. Я сказав, що не розділяю ентузіазму Балтера.

– І що далі?

– А далі я буду думати: давати гроші на шаманські експерименти чи не давати.

– А Балтер дав мені зрозуміти, що питання про фінансування вирішене. Інакше мене б тут не було.

– Я не делегував Антею Марковичу повноважень розмовляти з вами про гроші.

– То ви, кажучи по-простому, з’їжджаєте? – еспер кинув оком на двері. Розмова ставала тухлою.

– Слухайте, Ярковський, ви за кого себе маєте, чоловіче? За генія людства?

– Боже збав, я не геній. Присісти не запросите?

– Ви ще у приймальні не насиділись? – Осинський кивнув на монітор, що висів у кутку кабінета. На ньому тьмяніла чорно-біла панорама приймальні, трансльована з камери, що знаходилась, судячи з усього, десь високо над головою секретарки.

– Я вам дивуюсь, – сказав Ярковський, зручно вмощуючись у кріслі.

– …?

– У вас в кабінеті була така чарівна гостя, а ви в той час переймались тим, що якийсь там Ярковський схрумав забагато вашого печива, – він вже почав розуміти, з ким має справу.

– Хто був у моєму кабінеті, то не ваше діло. Краще спробуйте чітко й без ліричних відступів пояснити мені, чому я маю фінансувати ваші експерименти.

– Так само не ваше діло, насидився я у приймальні чи не насидівся. А по справі скажу вам так: той, хто отруїв вашу дружину, радше за все не досягнув своє мети. І ви, Микола Григорович, не впевнені, що вбивця не нанесе другого удару.

– Ви так добре знаєте, у чому я впевнений, а у чому не впевнений?

– Здогадуюсь.

– Ну звісно, здогадуєтесь…

– А щодо другого удару – майже впевнений.

– Минуло чотирнадцять місяців. Якби хтось хотів…

– Вбивця чекав «часу Х» багато років, – перебив господаря гість. – Він вміє чекати. Що для нього якісь там чотирнадцять місяців.

– Намагаєтесь справити враження, Ярковський? – Жирним підборіддям Осинського наче хвиля прокотилась. – Граєтесь в місцевого Нострадамуса? Звідки у вас інформація про «багато років»?

– Мій метод розслідування дає змогу визначити приблизний час так би мовити «стартової події», що породила злочинний намір, або ж низки таких подій. Так от, Роза Казимирівна повісилась двадцять сім років тому.

– Яка ще Роза Казимирівна?

– Бабка Ілони Полоскай по лінії батька. Вона ж донька жінки на псевдо Кришталева Куля. До речі, в матеріалах слідства не згадується, що на місці злочину натрапили на зроблену з кришталю сферу. А ви її раптом не знаходили?

– Оці ваші загадкові заяви та імена мають мене вразити?

– Ви ж не дасте гроші тому, хто вас не вразив.

– Ну звісно, гроші, – кивнув Осинський. – Все як завжди впирається в гроші.

– Якби ж то.

– …?

– Не все і не завжди. Принаймні, не в цьому випадку.

– Так вам від мене ще чогось треба? – Власник «Адміралу» кинув погляд на монітор. Там відбувався рух. У приймальній, судячи з переміщення на екрані чоловічих і жіночих постатей, з’явились нові відвідувачі.

– Мені потрібна кришталева куля.

– Більше нічого?

– Куля мені потрібна для розслідування. Направду, Микола Григорович, дуже потрібна.

– Більше за гроші?

– Загалаєву ви збирались заплатити вдвічі більше від того, чого прошу я, – нагадав він й миттєво сам собі спротивився.

– Гроші і куля – це все? – Осинський знову дивився на монітор, всім своїм виглядом демонструючи позиційну перевагу.

«Не тепер, не за цих обставин», – вирішив Ярковський.

– А та ваша дівка вам також не потрібна? – Господар кабінету тепер дивився просто в очі есперові.

– Яка дівка? – питання було зайвим. Він вже програв. І вже відвів погляд.

– Та неформалка, яка намагалась під гіпнозом допитати мою людину.

– Це я її послав.

– Хто б сумнівався.

– Це частина розслідування.

– Дєцкій сад.

– В кожного свої методи.

– Смішні методи.

– Ми не бажали шкоди Гурґену Давидовичу.

– Давидичу хрєн нашкодиш, – реготнув Осинський. – Він сам кому хочеш нашкодить.

– Якщо вона у вас, то я прошу її відпустити.

– Облажалась ваша шпигунка, Ярковський, облажалась, – чоловік Пелагеї Вержо відверто насолоджувався поразкою співрозмовника. – Якщо ви такий самий спеціаліст з відтворення подій, як вона гіпнотизерка, то я знов спущу бабло до унітазу.

– Добре, я відмовляюсь від розслідування, – Ярковський рвучко підвівся. – Все. Наймайте когось іншого. Але відпустіть дівчину.

– Працюй, спеціалісте, – Осинський кинув на стіл пачку купюр. Відтак підняв слухавку настільного комунікатора, розпорядився:

– Відпустіть її. Так. Без вибачень.

– А куля? – нагадав Ярковський.

– Ти шукай шакала, працюй. І буде тобі куля, – пообіцяв власник «Адміралу».

Він знову впіймав погляд Ярковського, додав:

– Отруту робили на замовлення. Робив її крутий хімік. Він мені потрібний. Якщо його знайдеш, то премія буде у розмірі гонорару. Гарантую.

– Сподіваєтесь, що існує протиотрута?

– Не сподіваюсь – знаю. Майстри отрут завжди роблять пару. Інь-ян. Ніч і день.

– Боляче били? – Ярковський повернув Sаню обличчям до світу, щоби роздивитись синці і подряпини.

– Терпимо, – скривилась та. – Не принцеса, виживу.

– Гурґен бив?

– Ні, начальник безпеки, – вона висковзнула з рук Ярковського, сіла на диван, скинула кросівки, підтягнула коліна до підборіддя. – Цей крєндєль тепер на моєму радарі.

– …?

– Збочений на весь казанок. Ти б бачив. В нього така посмішка… Так посміхався той астероїд, що довбанув динозаврів. Летів типу і либився грьобаними ущелинами. Б-р-р-р…

– Прийде час, ми…

– Припини.

– Я…

– Припини, кажу, – Sаня торкнулась синців на шиї. – Я ж сказала: чорт на моєму радарі. Все, крапка… Краще дай сигарету.

– На, – він кинув на диван спочатку пачку «собранія», відтак запальничку. – Не гризись. Не лише ти облажалась.

– Невже?

– Осинський ще той жлоб. Я в нього ледве баблос вирвав. Про огляд місця, речі Пелагеї та реферат Варвари вже навіть й не згадував.

– Так ти мене розвів?

– Чому «розвів»?

– Розвів, розвів, – Sаня вставила сигарету у губи так, щоб не зачепити змазане йодом садно, підпалила. – Гарантував мені гонорар, відправив у лапи гоблінів, а сам був порожнім, як пенсійний фонд. Ще навіть тему не роздуплив. Гарант хрєнов… – Вона підпалила, обережно перемістила паперову паличку вздовж лінії губ, зафіксувала. – Але ж ти жук, Ярковський. Шершавий такий жучара, розводний.

– Мене Балтер підставив. Він дав зрозуміти, що про все домовлено.

– А ти, типу, такий простий і довірливий.

– Я з дитинства його знаю.

– Усі-пусі, які в нас сентименти. З дитинства він його знає… Кхе, гадство… – закашлялась після глибокої затяжки Sаня. – Друг сім’ї, так? Він бавив тебе, шмаркатого, на колінах, канфєти тобі давав? Смачні були канфєти?

<1 2 3 4 5 >

На страницу:

Перейти

4 из 5