Каїн і Авель

– Учора ввечері я повідомив директора школи Святого Павла, – поінформував він свою дружину. – Вільям зачислений на вересень 1918 року.

Анна промовчала. Либонь, Річард узявся планувати майбутнє Вільяма іще задовго до його народження.

– Ну, моя люба, сподіваюся, що ти вже цілком одужала, – мовив він, провівши у лікарні лише три дні свого життя.

– Так… ні… гадаю, що так, – боязко відповіла його дружина, тамуючи будь-які емоції, котрі, як вона вважала, могли б викликати його невдоволення.

Чоловік ніжно поцілував дружину в щоку і вийшов, не зронивши більше жодного слова. Річард повернувся до Червоного будинку, їхнього родинного гнізда на Луїсбурґ-сквер. З новою дитиною та медсестрою, яку треба додати до списку існуючого персоналу, тепер доведеться годувати вже дев’ять ротів. Та Річард не задумувався про це.

* * *

Вільям Ловелл Каїн отримав благословення церкви у протестантському єпископському соборі Святого Павла у присутності всіх, хто мав якийсь вплив у Бостоні, і кількох тих, хто його не мав. Єпископ Вільям Лоуренс виконував службові обов’язки, тоді як Дж. П. Морґан і А. Дж. Ллойд, банкіри з бездоганною репутацією, стояли поряд зі шкільною подругою Анни – Міллі Престон як хрещені батьки. Його преосвященство вилив святу воду на голову Вільяма та промовив:

– Вільям Ловелл Каїн.

Хлопчик не нарікав. Він уже навчився приймати аристократичний підхід до життя. Анна подякувала Богові за щасливе народження сина, тоді як Річард схилив голову, бо вважав Всемогутнього не більш ніж звичайним реєстратором, до чиїх обов’язків входило записувати дати народження та смерті представників родини Каїнів. «Тим не менш, – міркував він, – можливо, буде краще для певності народити іще одного хлопчика», – як і британська королівська сім’я, він матиме запасного спадкоємця. Чоловік усміхнувся дружині, дуже задоволений нею.

5

Владек Коскєвич ріс повільно. Невдовзі його прийомній матері стало ясно, що здоров’я хлопчика завжди становитиме проблему. Він хапав усі хвороби та недуги, якими здебільшого хворіють діти, але й багато таких, які інших не займали. А потім заражав усіх інших членів сім’ї без розбору.

Гелена ставилася до Владека як до свого власного й енергійно захищала його щоразу, коли Ясьо брався звинувачувати чорта, а не Бога, за присутність дитини в їхній крихітній оселі. Флорентина також піклувалася про Владека, як про свою власну дитину. Вона полюбила його з першої миті, коли лишень поглянула на маля, з більшою силою, яка міцніша від страху, що ніхто й ніколи не захоче побратися з нею, бездарною донькою лісника, і вона не матиме власних дітей. Владек став її дитиною.

Старший брат, Франек, котрий, власне, й знайшов Владека на галявині, ставився до нього, як до іграшки. Він ніколи не казав, що любив цю тендітну істоту, адже батько йому казав, що діти – це турбота жінки. У будь-якому разі з наступного січня він уже не міг ходити до школи, бо довелося розпочати працю у садибі барона. Троє молодших братів – Стефан, Йозеф і Ян – мало цікавилися Владеком, тоді як залишилася іще одна членкиня сім’ї, Софія, яка була лише на шість місяців старшою і завжди тішилася, що може пригорнути братика. Те, до чого Гелена не була готова, було характером і розумом приймака, на відміну від її власних дітей.

Ніхто не може не помітити фізичних або інтелектуальних відмінностей. Усі діти Коскєвича були високими й дужими, мали руді кучері й усі, окрім Флорентини, сірі очі. А Владек був опецькуватим і прискіпливим, мав темне волосся та сині очі. Коскєвичі не дуже цікавилися освітою і полишали сільську школу, щойно дозволяли вік чи обставини. Владек же, хоч і став повзати пізніше за інших, міг щебетати вже у півтора року, читати іще до свого третього дня народження, але все ще не міг одягатися самостійно. І хоча навчився писати у п’ять років, він усе ж продовжував мочитися в ліжко. Приймак наповнював відчаєм свого батька і гордістю свою матір. Його перші чотири роки на цій землі запам’яталися головним чином тому, що багато спроб попрощатися з ним він робив через хворобу. Хлопцеві вдалося б це здійснити, якби не стійкі зусилля Гелени та Флорентини. Він босоніж бігав по маленькій дерев’яній хижі, здебільшого вдягнений у свій костюм Арлекіна, надвір або за матір’ю. Коли Флорентина поверталася зі школи, він перемикав усю свою увагу на неї, ніколи не відходячи від дівчинки, поки та не вкладала його в ліжко. У своєму розподілі їжі Флорентина часто приносила в жертву половину своєї частки задля Владека або, якщо він нездужав, то й усю свою порцію. Владек носив одяг, який вона шила для нього, співав пісень, яких вона його навчила, і бавився її іграшками та рідкісними дарунками, які вона робила.

Позаяк Флорентина більшу частину дня проводила в школі, Владек прагнув ходити туди з нею. Щойно йому це дозволили, він долав усі вісімнадцять верст шляху, минаючи ліси дерев, укритих мохом, до маленької школи в Слонімі, міцно тримаючись за руку сестри, поки вони разом не приходили до воріт навчального закладу.

На відміну від своїх братів, Владек захопився школою із самого першого дзвоника; для нього це була втеча з крихітного обійстя, яке до цього було всім його світом. Школа також принесла болісне усвідомлення, що росіяни окупували його батьківщину. Він дізнався, що його рідною польською мовою можна було балакати лише вдома, а в школі треба було спілкуватися російською. Він відчував у інших дітей люту гордість за свою пригноблену мову та культуру і був готовий поділитися цією гордістю із будь-ким.

На своє здивування, Владек виявив, що учитель пан Котовський його не принижував, як це робив удома батько. Незважаючи на те, що він був наймолодшим і дуже домашнім, він хутко випередив своїх однокласників в усьому, окрім зросту. Дрібна статура хлопчика вводила в оману інших, хто недооцінював його: діти часто вважають, що найкращим є найбільше. До п’ятирічного віку Владек став першим у своєму класі у кожному предметі, окрім трудового навчання.

Щовечора, повертаючись до маленької дерев’яної хатинки, інші діти бавилися, збирали плоди, які так рясно цього року вродили, рубали дрова, полювали на зайців або лагодили одяг. Натомість Владек читав і читав, доки не дістався до іще не студійованих підручників свого старшого брата, а потім – і своєї старшої сестри. Поступово Гелена почала усвідомлювати, що отримала більше, ніж сподівалася, коли Франек приніс додому маленьку істоту замість трьох кроликів. Владек ставив запитання, на які вона не знала відповідей. Молодиця здогадувалася, що незабаром уже не зможе дати собі з ним раду, і не могла вигадати, що із цим робити. Але жінка мала безперечну віру в долю, тому не здивувалася, коли рішення прийняли замість неї.

Перший значний поворотний момент у житті Владека стався одного вечора восени 1911 року. Сім’я якраз закінчила свою буденну вечерю з борщу та кролика. Ясьо хропів біля вогню, Гелена шила, а діти бавилися.

Владек сидів біля ніг своєї матері й читав, коли галас, який зчинили Стефан і Йозеф, воюючи за право власності на помальовану соснову шишку, заглушив гучний грюкіт у двері. Усі замовкли. Стук для Коскєвичів завжди був несподіванкою, позаяк до їхньої оселі дуже рідко навідувалися гості.

Вся родина зі страхом поглянула на двері. Так ніби нічого не сталося, вони чекали, чи повториться цей стукіт. Він пролунав навіть гучніше, ніж попереднього разу. Ясьо піднявся з крісла, підійшов до дверей та обережно їх відхилив. Коли ж присутні побачили, хто там стоїть, то всі схопилися й схилили голови, окрім Владека, який лупав очима на широку, гарну аристократичну постать, одягнену у важку ведмежу шубу, чия присутність негайно викликала страх в очах батька. Але щира посмішка відвідувача розвіяла будь-яку тривогу, і Ясьо шпарко відійшов убік, аби дозволити барону Росновському увійти досередини. Ніхто не озвався. Адже барон ніколи раніше не навідувався до цієї оселі, тому люди й не знали, що їм робити.

Владек відклав книжку, підвівся, підійшов до незнайомця і простягнув руку іще до того, як його батько встиг його зупинити:

– Доброго вечора, пане.

Барон потиснув руку малюкові, й вони поглянули один одному в вічі. Коли барон випустив його руку, очі Владека прикипіли до прекрасного срібного браслета на зап’ястку з написом, який він не міг розібрати.

– Ти, мабуть, Владек.

– Атож, пане, – відповів хлопчик, здавалося, зовсім не здивований, що барон знає його ім’я.

– Я, власне, й прийшов до твого батька з приводу тебе, – повідомив барон.

Ясьо махнув рукою, щоб інші діти лишили його наодинці з господарем, тому двоє з них озирнулися, четверо вклонилися, й усі шестеро мовчки подалися на горище. А Владек зостався, позаяк ніхто не велів йому приєднатися до інших дітей.

– Коскєвичу, – почав барон, як і раніше стоячи, адже ніхто не здогадався запропонувати гостю сісти, – по-перше, тому, що всі були дуже перелякані, а по-друге, тому, що вважали, що він прибув оголосити їм нагінку. – Я прийшов просити про ласку.

– Усе, що забажаєте, пане барон, – белькотів батько, міркуючи, що він може дати барону, адже той має усе в стократ.

Барон продовжив:

– Моєму синові, Леону, вже виповнилося шість літ, і його навчають приватно в замку двійко викладачів – один із Польщі, а другий – із Німеччини. Вони мені розповіли, що Леон дуже здібний, але йому бракує конкуренції, тому він змушений змагатися сам із собою. Пан Котовський зі сільської школи сказав мені, що Владек – єдиний учень, здатний забезпечити йому таку конкуренцію. Тому я прийшов просити вас, аби дозволили своєму синові покинути сільську школу та приєднатися до Леона для навчання у замку.

Перед очима Владека промчало дивне марево з книжок і вчителів, набагато розумніших за пана Котовського. Хлопчик поглянув на матір, та ж дивилася на барона, а на її обличчі застигла суміш здивування та смутку. Батько родини обернувся до неї, і мить мовчазного спілкування між ними здалася дитині вічністю.

Лісник зважено вклонився до ніг свого господаря:

– Це була б честь для нас, пане барон.

Барон перевів погляд на Гелену.

– Пресвята Діва забороняє мені ставати на шляху моєї дитини, – зронила вона тихо, – хоча лише вона знає, як мені його бракуватиме.

– Будьте певні, пані Коскєвич, що ваш син зможе повернутися додому коли захоче.

– Авжеж, пане барон. Сподіваюся, що він так і робитиме на початках.

Вона намірялася додати якесь прохання, але передумала. Барон усміхнувся:

– Гаразд. Тоді все вирішилося. Будь ласка, приведіть його до замку завтра вранці до сьомої години. Упродовж навчального року він житиме з нами, а на Різдво зможе повертатися до вас.

Владек розплакався.

– Тихо, хлопчику, – звелів мисливець.

– Я вас не покину… – шморгав носом Владек, кидаючись до матері, хоча насправді дуже хотів піти.

– Тихо, хлопчику, – повторив лісник, цього разу трохи гучніше.

– Але чому? – здивувався барон зі співчуттям у голосі.

– Я ніколи не покину Фльорцю, ніколи!

– Фльорцю? – перепитав барон.

– Це моя старша донька, пане барон, – пояснив мисливець. – Не хвилюйтеся за неї, пане барон. Малий робитиме, що йому накажуть.

Але його ніхто не підтримав. Барон помовчав, а Владек продовжував ридма ридати.

– Скільки років дівчинці? – запитав гість.

– Чотирнадцять, – відповів лісник.

– А вона може працювати на кухні? – запитав барон, із полегшенням побачивши, що Гелена Коскєвич не виглядала так, ніби також готова розплакатися.

– Аякже, пане барон, – підтвердила вона. – Фльорця може варити, може шити, а також може…

– Добре, добре, тоді вона також може прийти. Я чекатиму їх завтра вранці о сьомій.

Барон підійшов до дверей, іще раз окинув поглядом хлопчика й усміхнувся. Цього разу Владек наважився на посмішку. Він уперше уклав вдалу угоду і дозволив матері себе обійняти, коли барон вийшов. Відтак почув її шепіт:

– Ах, найменший мамчин синочку, що ж буде з тобою тепер?

Владек не міг дочекатися, щоб самому це дізнатися.

* * *

Гелена спакувала речі Владека та Флорентини перед тим, як лягти спати того вечора. Для цього не знадобилося багато часу, власність усієї родини була скупою. Наступного ранку о шостій годині вся сім’я зібралася біля дверей і спостерігала, як двоє дітей їдуть до замку, кожен тримаючи паперовий пакет під пахвою. Флорентина, висока й витончена, постійно оберталася, щоб поглянути на тих, хто плакав і махав їм услід, але Владек, малий і незграбний, так і не озирнувся. Флорентина міцно тримала його за руку впродовж усієї подорожі. Їхні ролі помінялися: відтепер це вона залежатиме від брата.

Їх явно очікував поважний слуга у шитій лівреї зеленої барви із золотими ґудзиками, який відповів на боязкий стукіт дітей у великі дубові двері. Вони обоє часто дивувалися й захоплювалися сірими одностроями вояків, котрі охороняли по сусідству російсько-польський кордон, але зроду не бачили такого блискучого чоловіка, як цей велетень, що височів над ними і, на їхню думку, мав би бути кимось видатним. На підлозі зали лежав грубий килим, і Владек вивчав зелено-червоний орнамент, що вражав своєю красою, дивувався, навіщо треба знімати взуття, і сторопів, коли пройшов по ньому, а кроків не було чутно.

Поважний чоловік завів прибульців до їхніх спалень у західному крилі. Окремі кімнати – та чи вдасться в них заснути? Але там принаймні були суміжні двері, тому вони ніколи не будуть занадто далеко одне від одного. Справді упродовж перших ночей вони спали вкупі в одному ліжку.

Після того як вони розпакували речі, Флорентину відвели на кухню, а Владека – до ігрової кімнати у південному крилі замку, де його познайомили із сином барона. Леон Росновський був дуже високий як для свого віку, гарний хлопчик, напрочуд чарівний і привітний, тому Владек відмовився від свого плану посваритися вже за кілька хвилин знайомства з ним. Владек хутко виявив, що Леон дуже самотній, з ним ніхто не хоче бавитися, окрім його няньки, відданої литовської жінки, котра годувала дитину грудьми і турбувалася про малюка з часу передчасної смерті його матері. Міцний хлопчик, що вийшов із лісу, обіцяв багате спілкування. Принаймні в одній справі вони могли бути певні – у рівності між собою.

Леон одразу ж запропонував Владеку показати замок, кожна кімната якого була більшою за всю хижу Коскєвичів. Екскурсія забрала решту ранку, і Владек був вражений величезними розмірами замку, багатством його меблів і тканин, а також килимами в кожній кімнаті. Владек зізнався собі, що він був приємно вражений. Головну частину будівлі, як пояснив Леон, збудували у стилі ранньої готики, так наче Владек знав, що воно таке. Але він кивнув. Далі Леон повів свого нового приятеля вниз кам’яними сходами у величезні пивниці, де рядами лежали пляшки вина, вкриті пилом і павутинням. Але улюбленою кімнатою Владека стала величезна їдальня з її масивними високими склепіннями, кам’яною підлогою та найбільшим столом із усіх, які він бачив. Хлопчик дивився на голови забитих тварин на стінах. Леон називав їх по черзі – бізон, ведмідь, лось, кабан і росомаха, яких його батько підстрелив багато років тому. Над коминком висів герб барона. А на ньому – девіз родини Росновських: «Фортуна сприяє хоробрим».

О дванадцятій пролунав гонг, і лакеї подали обід. Владек їв дуже мало, він уважно стежив за Леоном, намагаючись запам’ятати, що саме і для чого той використовував серед дивовижного масиву срібного столового приладдя. Після обіду він зустрівся з двома вихователями, котрі вітали його зовсім інакше, ніж Леон. Того вечора Владек влігся у найбільше ліжко, яке будь-коли бачив, і розповів Флорентині про свої пригоди. Вона недовірливо не відводила погляду від його обличчя і так і сиділа з розкритим від здивування ротом, особливо коли почула про ножі та виделки.

Навчання почалося о сьомій годині наступного ранку, до сніданку, і тривало упродовж усього дня, лише з короткими перервами для споживання їжі. Спершу Леон явно випереджав свого нового однокласника, але Владек рішуче боровся зі своїми книжками, і не минуло й тижня, як розрив став зменшуватися. Дружба й суперництво між хлопцями розвивалися однаковою мірою. Наставникам було важко ставитися до своїх двох учнів однаково: одного – сина барона, а другого – незаконного сина бозна-кого. Але вони неохоче визнавали, що барон зробив правильний академічний вибір. Та їхнє безкомпромісне ставлення зроду не турбувало Владека, адже Леон завжди визнавав його рівнею.

Барон дав зрозуміти, що задоволений прогресом хлопчиків, і часто нагороджував Владека одягом та іграшками. Початкове віддалене та безпристрасне захоплення Владека бароном швидко перетворилося на повагу.

Коли настав час Владеку повертатися до маленької хижки в лісі на Різдво, то він засмутився, що змушений покинути Леона. Незважаючи на своє перше бажання побачити свою матір, три короткі місяці, які він провів у замку барона, відкрили йому набагато цікавіший світ. Він би скоріше волів бути слугою в замку, ніж господарем у хижі.

Свято ніяк не закінчувалося, і Владеку бракувало повітря в маленькій хатинці на одну кімнату, переповненій людом, йому не смакувала їжа, яку подавали у таких мізерних кількостях і їли голими руками: ніхто не ділив харчі на дев’ять порцій у замку. Вже за кілька днів Владек хотів повернутися, щоб знову опинитися з Леоном і бароном. Щодня він ходив по шість верст до замку і застигав, споглядаючи на великі мури, що оточували маєток, в який він не наважився б зайти без дозволу. Флорентина, яка жила тільки серед слуг на кухні, легше пережила повернення до свого колишнього простого життя й не могла збагнути, що цей будинок більше ніколи не буде домом для Владека.

Ясьо вже й не знав, як ставитися до цього шестирічного хлопчика, який тепер був так добре вдягнений і правильно балакав і гомонів про те, що батько був не спроможний второпати, та він цього й не прагнув. А що іще гірше – Владек, здавалося, нічого не робив і весь день марнував на читання. Що б сталося з тим, хто не зумів би нарубати дров або вполювати зайця? Як могла така людина сподіватися провадити чесне життя? Тому господар оселі також молився, щоб свята минули швидко.

Гелена пишалася Владеком і спершу навіть відмовлялася визнати, що між ним та іншими дітьми ввігнали клин. Але довго так тривати не могло. Граючи у солдатиків одного вечора, і Стефан, і Франек, генерали протиборчих армій, відмовилися приймати Владека до своїх лав.

– Чому я завжди маю бути поза грою?! – заволав Владек. – Я хочу вступити в бій!

– Тому що ти вже не один із нас, – заявив Стефан. – І в будь-якому випадку насправді ти не наш брат.

Запала мовчанка до того, як Франек додав:

– Батько ніколи тебе не хотів, тільки матка забажала тебе залишити.

Владек озирнувся по колу дітей, шукаючи Флорентину.

– Як це розуміти, Стефане, що я не твій брат? – поцікавився він.

Так Владек дізнався таємницю свого народження і збагнув, чому він завжди почувався інакшим серед своїх братів і сестер. Він був у душі задоволений, коли виявив, що прийшов із невідомого племені, якому незнане вбоге життя мисливців, і що він має у собі зародок духу, який зробить можливим усе.

Після того як злощасне свято нарешті добігло кінця, Владек повернувся до замку іще вдосвіта, за кілька кроків позад нього неохоче пленталася Флорентина. Леон привітав приятеля з розпростертими обіймами; для нього, ізольованого статками свого батька, як і Владек був обмежений бідністю мисливця, це Різдво також було незначним святом. Із цієї миті двоє хлопців стали нерозлийвода.

Коли почалися літні канікули, Леон попросив батька дозволити Владеку лишитися в замку. Барон погодився, бо він також прикипів до сина лісника. Владек був на сьомому небі від радощів. Він повернеться до дерев’яної хижки іще лише раз у своєму житті.

6

Вільям Каїн ріс швидко, й усі, котрі з ним контактували, вважали його чарівною дитиною; у перші роки свого життя він спілкувався здебільшого з близькими родичами або люблячими слугами.

Горішній поверх будинку Каїнів вісімнадцятого століття на Луїсбурґ-сквер перетворили на дитячу кімнату, вщент запруджену іграшками. Для нещодавно залученої няньки виділили окрему спальню та вітальню. Дитяча кімната розміщалася достатньо далеко від Річарда Каїна, щоб той не знав про такі клопоти, як прорізування зубчиків, мокрі пелюшки і будь-які несподівані та неслухняні плачі з проханнями їжі. Перша посмішка, перший зубчик, перший крок і перше слово записала в родинну книгу мати Вільяма, а також зміни в його зрості та вазі. Анна з подивом виявила, що ця статистика дуже мало різниться від показників будь-якої іншої дитини, з якою вона контактувала на Бекон-гіл.

Нянька, привезена з Англії, запровадила для хлопця режим, який потішив би серце офіцера прусської кавалерії. Батько Вільяма навідувався до нього щовечора рівно о шостій годині. Він не хотів розмовляти із сином як із дитиною, тому взагалі не бесідував із ним. Обоє просто витріщалися один на одного. Іноді Вільям хапав вказівний палець свого батька, той, яким чоловік перевіряв платіжний баланс, і Річард дозволяв собі посміхнутися.

До кінця першого року триб життя дещо змінився, і хлопчика привели вниз, щоб побачився зі своїм батьком. Річард сидів у своєму бордовому шкіряному фотелі й спостерігав, як його первісток торував свої шляхи навкарачки між ніжками меблів, з’являючись там, де його не очікували, що змусило Річарда вирішити, що його син, без сумніву, стане політиком. Вільям ступив свій перший крок у тринадцять місяців, тримаючись за фалди батьківського плаща. Його першим словом було «дaдa», яке втішило всіх, зокрема й бабусю Каїн і бабусю Кебот, які регулярно приїжджали з перевірками. Насправді вони не колисали візочок, в якому Вільяма возили вулицями Бостона, але гідно ступали в сутінках за нянькою, коли та виїжджала у четвер увечері, з осудом зиркаючи на дітей із менш дисциплінованим почтом. У той час, як інші діти годували качок у громадських парках, Вільяму вдалося привабити лебедів біля озера пана Джека Ґарднера, розкішного венеційського палацу.

За два роки бабусі натякнули та нагадали, що вже час і для іншого потомства, брата для Вільяма. Анну зобов’язали завагітніти. Та не забарилася, але їй стало зле, коли перебувала в тяжі на четвертому місяці. Через шістнадцять тижнів у молодиці стався викидень, однак доктор Мак-Кензі не дозволив їй упасти у відчай. У своїх нотатках він зазначив: «Прееклампсія?» і заявив:

– Пані Каїн, причиною того, чому ви не почувалися добре, є те, що ваш кров’яний тиск був занадто високим і, ймовірно, став би іще вищим, якби вагітність тривала. Боюся, що лікарі іще не винайшли ліків від високого кров’яного тиску; насправді ми дуже мало знаємо про цю проблему, окрім того, що це небезпечний стан, особливо для вагітної жінки.

Анна стримувала сльози, коли усвідомила наслідки майбутнього без більшої кількості дітей.

– Сподіваюсь, це не повториться, якщо я знову завагітнію? – поцікавилася вона, формулюючи своє запитання так, аби позбавити лікаря неґативної відповіді.

– Відверто кажучи, я був би дуже здивований, якби цього не сталося, пані Каїн. Мені дуже шкода, що маю це сказати, але я не радив би вам іще народжувати дітей.

– Але я не заперечую, що почуватимуся непривабливою упродовж кількох місяців, якщо це означає…

– Я не кажу про зовнішність, пані Каїн. Маю на увазі те, що ви не повинні піддавати себе непотрібним ризикам у своєму житті.

Це було страшним ударом для Анни, а також для Річарда, який мріяв, що колись сидітиме в колі великої сім’ї, упевнений, що прізвище Каїн збережеться навіки. Тепер уся ця відповідальність лягала на плечі Вільяма.

* * *

Після шести років роботи в банку Річард отримав посаду президента банку «Каїн і Кебот» та довірчого товариства при ньому. Банк, який розміщувався на розі Стейт-стрит, був бастіоном архітектурної та фіскальної міцності. Він мав філії у Нью-Йорку, Лондоні та Сан-Франциско. Філія у Сан-Франциско створила Річарду проблему після дня народження Вільяма, коли вона разом із «Національним банком Крокера», «Веллс Фарґо» та «Каліфорнійським банком» розвалилася, але не фінансово, а буквально, під час великого землетрусу 1906 року. Річард за своєю натурою був обережним чоловіком, тому всебічно застрахувався у лондонському «Ллойді». Джентльмени сплатили все до копійки, давши Річарду змогу зберегти своє майно цілим. Тим не менш, Річард провів копіткий рік у поїздках Америкою, по чотири дні поспіль їдучи в потязі з Бостона до Сан-Франциско і стільки ж назад, аби контролювати відбудову. Новий офіс він відкрив на Юніон-сквер у жовтні 1907-го, саме вчасно, щоб звернути свою увагу на клопоти, які виникали на Східному узбережжі. У нью-йоркських банках сталися значні зміни: багато менших установ не змогли впоратися з несподівано великим відтоком депозитів, а деяким навіть довелося замкнути свої двері. Дж. П. Морґан, леґендарний голова установи, яка носила його ім’я, запропонував Річарду приєднатися до консорціуму, створеного для спільної протидії кризі. Той погодився. Відважне рішення виправдалося, і життя стало повертатися до нормального русла, хоча Річард до того провів кілька безсонних ночей.