Каїн і Авель

Із іншого боку, Вільям міцно спав, нічого не знаючи про вплив землетрусів чи крах банків; зрештою, в нього були лебеді, яких можна годувати, і нескінченні поїздки до Мілтона, Брукліна та Беверлі, де його показували родичам, які обожнювали малюка.

* * *

У жовтні наступного року Річард Каїн придбав собі нову іграшку в обмін на обережну інвестицію у чоловіка на ім’я Генрі Форд, який запевняв, що зможе зробити народний автомобіль. Банк запросив пана Форда на обід, а Річарда переконали придбати собі «модель Т» за розкішну суму в вісімсот двадцять п’ять доларів. Форд запевнив, що якщо банк його підтримає, то вартість може врешті-решт впасти до триста п’ятдесяти доларів, аби кожен захотів придбати собі його автомобіль, забезпечуючи таким чином великі прибутки його компаньйонам. Річард підтримав підприємця: це вперше він вдало розмістив свої кошти у того, хто сподівався, що його продукт здешевіє вдвічі.

Спершу Річард тривожився, що його транспортний засіб – похмурого чорного кольору, хоча іншого не було, що не можна було вважати достатньо серйозним видом транспорту для президента і голови правління провідного банку, але його заспокоювали захоплюючі погляди з тротуарів тих, кого приваблювала ця машина. При швидкості десять миль на годину вона була галасливішою за коня, але не залишала гною посеред Маунт-Вернон-стрит. Його єдиною сваркою з паном Фордом було те, що той не пристав на пропозицію зробити «модель Т» доступною в різних кольорах. Форд наполягав на тому, щоб кожен автомобіль був чорним, аби утримати ціну. Анна, чуттєвіша за свого чоловіка до думки вишуканого товариства, відмовилася їздити на задньому сидінні, доки Кеботи й собі не придбали таку машину.

Вільям, однак, обожнював «народний автомобіль», як його називала преса, і був радий, що він замінив його громіздку і немеханізовану бричку. Він також віддавав перевагу няньці, ніж шоферу в окулярах і кашкеті. Бабуся Каїн і бабуся Кебот заявили, що ніколи не сядуть у таку пекельну машину, і зроду не зробили цього, хоча багато років по тому бабуся Каїн подорожувала на свій похорон саме в автомобілі, але про це вона тоді ще не знала.

* * *

Упродовж наступних двох років банк міцнів і багатів, як і Вільям.

Американці знову інвестували в розширення виробництва, і великі суми грошей знайшли свій шлях до «Каїна і Кебота», щоб реінвестувати в такі проекти, як розширення шкіряної фабрики в Ловеллі, що в штаті Массачусетс. Річард спостерігав за зростанням як свого банку, так і свого сина, з нестримним задоволенням.

На п’ятий день народження Вільяма він забрав дитину з жіночих рук і запросив пана Мунро за чотириста п’ятдесят доларів на рік стати приватним наставником для свого сина. Річард особисто обрав Мунро зі списку вісьмох претендентів, котрих до цього перевірив його особистий секретар. Єдиною метою чоловіка було забезпечити, щоб Вільям зміг у дванадцять років вступити до школи Святого Павла. Вільяму сподобався його наставник, хоча й він вважав його надто старим, проте дуже розумним. Насправді вчителю було всього двадцять три роки, і він отримав диплом другого класу з відзнакою з англійської мови Единбурзького університету.

Вільям хутко навчився читати і писати, але найбільше його зацікавили цифри. Єдина скарга учня була на те, що із шести щоденних уроків лише один був присвячений арифметиці. Незабаром він заявив своєму батькові, що однієї шостої частини робочого дня недостатньо для того, хто колись стане президентом і головою правління банку.

Щоб компенсувати відсутність завбачливості свого вихователя, Вільям переслідував крок у крок усіх своїх доступних родичів, вимагаючи задавати йому арифметичні завдання, які розв’язував у голові. Бабуся Кебот, яка ніколи не була певна, що поділ цілого на чотири обов’язково дасть таку саму відповідь, як і множення на одну чверть, але це дуже швидко довів її онук. Однак бабуся Каїн, котра була набагато розумнішою, ніж зізнавалася, розв’язувала дроби в голові, складала відсотки, коли ділила вісім шматочків торта між дев’ятьма дітьми.

– Бабусю, – люб’язно, але твердо казав Вільям, коли їй не вдалося знайти правильну відповідь на його останню головоломку, – ти можеш купити мені логарифмічну лінійку, тоді мені більше не доведеться знову докучати тобі.

Бабуся Каїн була здивована швидким розвитком свого онука, тому купила йому логарифмічну лінійку, зацікавившись, чи зуміє він нею скористатися.

Тим часом проблеми Річарда почали тяжіти далі на схід. Коли голова лондонського відділення врізав дуба від серцевого нападу за своїм робочим столом, Річард визнав, що потрібний на Ломбард-стрит. Він запропонував Анні, щоб вона з Вільямом супроводжували його, відчуваючи, що ця подорож доповнить освіту дитини. Зрештою, учень міг нарешті відвідати всі місця, про які йому розповідав пан Мунро. Анна, котра зроду не бувала в Європі, зворохобилася такою перспективою і наповнила три корабельні валізи елегантним і дорогим новим одягом, в якому можна було завойовувати Старий світ. А Вільям вважав несправедливим, що вона не дозволяє йому взяти у подорож таку важливу річ, як велосипед.

Каїни поїхали до Нью-Йорка потягом, аби сісти там на «Aквітанію», що прямувала до Саутгемптона. Анна була вражена виглядом вуличних гендлярів-імміґрантів, які продавали свій крам просто на тротуарах. А Вільям, зі свого боку, був вражений розмірами Нью-Йорка. До цієї миті він уявляв собі, що банк його батька – найбільша будівля в Америці, якщо не в світі. Хлопчик захотів купити рожево-жовтого морозива у чоловіка з маленьким візочком на колесах, але його батько не звернув на це уваги, а в малюка своїх грошей не було.

Вільяму сподобався великий лайнер із першого ж погляду, він швидко потоваришував із сивобородим капітаном, котрий поділився з ним усіма секретами примадонни «Кунарда»[1]. Невдовзі після того як корабель відплив із Америки, Річард з Анною, яким забезпечили місце за столиком капітана, вважали за потрібне вибачитися за те, скільки часу в екіпажу забирав їхній син.

– Ні, – заперечив шкіпер. – Ми з Вільямом добрі друзі. Мені тільки хотілося б відповісти на всі його запитання про час, швидкість і відстань. Щовечора я студіював у старшого механіка, сподіваючись наступного дня виявитися на висоті.

Коли після десятиденного рейсу «Аквітанія» дісталася до Саутгемптона, Вільям не хотів залишати облавок, і його сльози стали б неминучими, якби не було чудового на вигляд «роллс-ройса» моделі «срібна примара», припаркованого на пристані, із шофером, готовим відвезти їх до Лондона. Річард вирішив, що після цієї поїздки перевезе цей автомобіль назад до Нью-Йорка. Таке рішення було не в його характері, воно було екстравагантнішим за всі інші, які чоловік приймав упродовж усього свого життя. Він повідомив дружині, що хоче показати цей транспорт Генрі Форду, який, мабуть, такого ніколи в житті не бачив.

Сім’я, коли прибула до Лондона, зупинилася в готелі «Савойя» в дільниці Стенд, звідки було зручно добиратися до офісу Річарда у Cіті. Під час вечері на березі Темзи Річард дізнався від сера Девіда Сеймура, свого нового управителя та колишнього дипломата, про те, як обстоять справи у лондонській філії. Хоча й раніше ніколи не вважав Лондон філією «Каїна й Кебота», коли перебував по той бік Атлантики.

Річард зумів перебалакати із сером Девідом, а його дружина вирішила з’ясувати у Лавінії Сеймур, як їм краще використати свій час у місті. Анна з радістю дізналася, що у Лавінії також є син, який не міг дочекатися своєї зустрічі з першим американцем.

Наступного ранку Лавінія знову з’явилася у «Савойї», вже в супроводі сина, Стюарта Сеймура. Після того як вони потиснули одне одному руки, Стюарт запитав Вільяма:

– Ти ковбой?

– Тільки якщо ти червоношкірий, – не поліз за словом до кишені Вільям. Двійко шестирічних хлопчиків удруге потисли руки навзаєм.

Того дня Вільям, Стюарт, Анна та леді Сеймур відвідали лондонський Тавер і спостерігали за зміною варти у Букінгемському палаці. Вільям заявив, що все було чудово, окрім акценту Стюарта, який йому було важко второпати.

– Чому вони не розмовляють, як ми? – не міг втямити він і з подивом дізнався, що це швидше навпаки, адже «вони» були раніше.

Вільям насолоджувався спогляданням вояків у яскраво-червоних одностроях із великими блискучими мідними ґудзиками, які стояли на варті біля Букінгемського палацу. Хлопчик намагався поспілкуватися з ними, але ті просто дивилися повз нього у порожнечу і ніколи, здавалося, не моргали.

– Чи можемо ми забрати одного з них додому? – поцікавився він у матері.

– Ні, милий, вони мають залишитися в Лондоні, щоб охороняти короля.

– Але ж їх так багато! Чи не можу я мати хоча б одного? Він би виглядав просто приголомшливо біля нашого будинку на Луїсбурґ-сквер.

* * *

Задля «особливої уваги», як казала Анна, Річард дозволив собі у другій половині дня відвезти Вільяма, Стюарта та дружину до Вест-енду, щоб ті могли побачити традиційну англійську пантоміму, яку називали «Джек і Бібстек» і виконували на іподромі. Вільяму сподобався Джек, хоча він і був здивований, що його довгі ноги одягнені в панчохи. Незважаючи на це, він був готовий зрубати кожне дерево в полі свого зору, уявляючи, що за всіма ними ховається злий велетень. Після того як завіса впала, вони напилися чаю у «Фортнум та Мейсон» на Пікаділлі, й Анна дозволила Вільяму спожити дві кремові булочки і те, що Стюарт називав пончиком. Після цього Вільяма довелося водити до чайної кімнати у «Фортнум» щодня, щоб він міг ум’яти іще одну булочку, як він їх називав.

Час у Лондоні збіг дуже швидко як для Вільяма, так і його матері, а Річард залишився задоволеним тим, що все було добре на Ломбард-стрит, і склав позитивне враження про свого новопризначеного голову філії, вирішивши, що вже можна повертатися до Америки. Адже щодня з Бостона надходили телеграми, які змушували його поквапитися повернутися до власної зали засідань. Коли одна з таких телеграм повідомила, що дві з половиною тисячі робітників на бавовняному заводі в Лоуренсі у штаті Массачусетс, в який його банк вклав великі інвестиції, вирішили страйкувати, він замовив квитки на зворотний рейс.

Вільям також із нетерпінням чекав свого повернення до Бостона, щоб мати змогу розповісти пану Мунро про всі свої дивовижні враження, які він отримав в Англії, а також прагнув зустрітися зі своїми двома бабусями. Він був упевнений, що вони зроду не відвідували справжній живий театр із представниками широкої публіки. Анна також була щаслива, що повертається додому, хоча їй подорож сподобалася майже так само, як і Вільяму, адже і вбрання, і вроду молодиці належно оцінили навіть стримані англійці.

Урешті-решт, за день до того як уже треба було відпливати, Лавінія Сеймур запросила Вільяма з Анною на чаювання до свого будинку на площі Ітон. У той час як Анна з Лавінією пліткували про останній писк лондонської моди, Вільям дізнався від Стюарта про крикет і спробував пояснити своєму новому найкращому приятелю бейсбольні правила. Зустріч, однак, довелося перервати рано, бо Стюарту стало зле. Вільям зі співчуттям оголосив, що також почувається кепсько, тому син із матір’ю повернулися до «Савойї» раніше, ніж планували. Анну це не дуже засмутило, позаяк дало їй трохи більше часу, щоб простежити за пакуванням великих корабельних валіз, наповнених усілякими її новими придбаннями, адже була переконана, що Вільям лише прикидається, щоб догодити Стюарту. Та коли мати поклала сина спати тієї ночі, то виявила, що в нього висока температура. Вона розповіла про це Річарду за вечерею.

– Мабуть, це через перезбудження від думки про повернення додому, – припустив той занадто безтурботно.

– Сподіваюся, – зронила Анна. – Бо не хочу, щоб він нездужав у плаванні.

– Він до завтра одужає, – спробував заспокоїти дружину Річард.

Але коли Анна пішла будити Вільяма наступного ранку, то виявила його в маленьких червоних цятках, а температура піднялася вище ста трьох градусів за Фаренґейтом[2]. Готельний лікар діагностував кір і ввічливо наполіг на тому, щоб не брати хлопчика в морське плавання – не лише заради себе, але й задля інших пасажирів.

Річард не зміг собі дозволити будь-яку подальшу затримку і вирішив плисти, як і запланував. Анна невпевнено погодилася залишитися з Вільямом у Лондоні, поки корабель не повернеться за три тижні. Вільям попросив батька дозволити йому супроводжувати його, але Річард був непохитний і винайняв для сина доглядальницю, поки той цілком одужає. Анна їхала до Саутгемптона з Річардом у новому «роллс-ройсі», щоб проводити його.

– Мені буде в Лондоні самотньо без тебе, Річарде, – бідкалася вона при прощанні, ризикуючи отримати звинувачення у сентиментальності.

– Ну, люба, наважуся сказати, що це мені у Бостоні буде самотньо, – мовив він, хоча насправді міркував про дві з половиною тисячі тих робітників.

Анна повернулася до Лондона потягом, мізкуючи, чим би себе зайняти упродовж наступних трьох тижнів.

Вільям провів кращу ніч, а вранці плями виглядали вже не такими зловісними. Однак лікар і медсестра були одностайні у своєму наполяганні, що пацієнт має залишатися в ліжку. Анна скористалася більшою частиною наступних чотирьох днів, щоб написати довгі листи родині. На п’ятий день Вільям прокинувся рано і прокрався до кімнати своєї матері. Заліз у ліжко поряд з нею, і його холодні руки відразу ж розбудили молодицю. Вона з легкістю видихнула, що він, здається, вже цілком одужав, і подзвонила, щоб замовити сніданок у ліжко для обох.

За кілька хвилин у двері тихо постукав і ввійшов чоловік у золотисто-червоній лівреї з великою срібною тацею, на якій були яйця, бекон, помідори, тости та мармелад – справжнє свято. Вільям жадібно споглядав на їжу, наче вже й забув, коли остатнього разу їв досхочу. Анна байдуже переглянула вранішню газету. Річард завжди читав «Таймс», коли навідувався до Лондона, тому за вказівкою керівництва готелю її продовжували приносити.

– О, поглянь, – вказав Вільям на світлину на внутрішній шпальті, – татів корабель. А що таке ко-раб-ле-троща, мамо?

7

Коли Владек і Леон закінчували своє навчання, вони вкупі гаяли весь свій вільний час до вечері, бавлячись у різні ігри. Їхньою улюбленою були хованки. Зважаючи на те, що замок мав сімдесят дві кімнати, шанс сховатися в тому самому місці двічі був дуже незначним. Улюблене сховище Владека було у підземеллі, де єдине світло надходило крізь невелику решітку, встановлену високо в стіні, і потрібна була свічка, щоб визначити, куди йти. Владек не був упевнений, навіщо спорудили ці льохи, і ніхто зі слуг ніколи не згадував про них, оскільки вони зроду не користувалися ними на своєму віку.

Річка Щара, яка межувала з маєтком, стала продовженням їхнього простору для забав. Навесні вони ловили в ній рибу, влітку плавали, а взимку возилися на своїх дерев’яних ковзанах, переслідуючи один одного на льоду. Флорентина ж сиділа на березі і з тривогою попереджала шибеників, де тонка крига. Владек ніколи не прислухався до її порад і тому став першим, хто потрапив у пастку.

Леон ріс високим і дужим; він міг швидко бігати, добре плавати. Здається, він зроду не втомлювався і ніколи не хворів. Владек знав, що не може сподіватися на конкуренцію з товаришем у будь-якому виді спорту, навіть якщо вони й були рівнею в класі. Більше того, Леон сказав, що його пупок майже непомітний, а Владеків – непривабливий і потворний, до того ж випирає із пухкого маленького тіла. Владек довгі години проводив у тиші власної кімнати, вивчаючи себе у дзеркалі і дивуючись, чому у нього лише один сосок, коли всі інші хлопці, яких він будь-коли зустрічав, мали по два, згідно з вимогами симетрії.

Іноді, коли він засиджувався вночі, то штрикав себе пальцем у голі груди, і сльози жалості до самого себе потоком лилися на подушку. Хлопчик молився, щоб коли прокинеться вранці, у нього виріс другий сосок. Та його молитви залишилися без відповіді.

Владек щовечора якийсь час витрачав на фізичні вправи. Він нікому не дозволяв спостерігати за цими зусиллями, навіть Флорентині. Завдяки власній рішучості навчився триматися так, аби здаватися вищим. Він зміцнив свої руки підтягуваннями, зависав на брусі у спальні в надії, що це розтягне його зріст. Але Леон продовжував дедалі рости, і Владек був змушений визнати, що він завжди буде на стопу коротшим за сина барона і що ніщо й ніколи не допоможе йому виростити відсутній сосок. Леон не критикував, оцінюючи Владека, і ніколи не коментував якоїсь різниці між ними.

Барон Росновський також усе більше захоплювався старанним темноволосим сином лісника, що замінив Леону молодшого брата, якого він мати не міг, адже баронеса померла під час пологів.

* * *

Після того як Леон відсвяткував свій восьмий день народження, обидва хлопці щовечора сідали вечеряти з бароном у великій залі з кам’яними мурами. Мерехтіння свічок відкидало зловісні тіні на опудала тварин на стінах. Слуги безгучно приходили і відходили з великими срібними тацями та золотими тарелями з гусаками, шинками, раками, фруктами, а іноді й мазуриками, які Владеку особливо припали до смаку. Коли зі стола прибрали посуд, барон відпускав своїх слуг і годував хлопчиків історіями з польської історії, давши їм ковтнути данциґської горілки, в якій плавали крихітні золоті листочки. Владек так часто про це просив, що барон наважився іще раз розповісти історію Тадеуша Костюшка.

– Великий патріот і герой, – похвалив барон. – Це символ нашої боротьби за незалежність, вишколений Францією…

– …чиїм народом ми захоплюємося і любимо так само сильно, як ненавидимо росіян і австрійців, – докінчив Владек, чиє задоволення від розповіді було тим дужчим, що він знав її напам’ять.

– То хто розповідає цю історію, Владеку? – засміявся барон. – А після того як Костюшко воював разом із Джорджем Вашинґтоном за свободу та демократію в Америці, 1792 року він вирішив повести поляків у битву біля Дубенки. Коли наш убогий король Станіслав Авґуст покинув свій народ, аби приєднатися до росіян, Костюшко повернувся на свою улюблену батьківщину, щоб скинути царське ярмо. Яку битву він виграв, Леоне?

– При Рацлавіце, татку, – відповів Леон. – А потім він вирушив звільняти Варшаву.

– Добре, моя дитино. Але, на жаль, росіяни зібрали великі сили на Мацейовіце, де його остаточно розбили й узяли в полон. Мій прапрадідусь воював цього дня з Костюшком, а пізніше разом із леґіонами Домбровського служив у непереможного Наполеона Бонапарта.

– За службу в Польщі його нагородили титулом барона Росновського, який ваша сім’я буде носити в пам’ять про ці славні дні, – резюмував Владек.

– Атож. І в обраний Богом час, – сказав барон, – цей титул перейде моєму синові. Тоді він стане бароном Леоном Росновським.

* * *

На Різдво селяни в маєтку приводили свої сім’ї до замку задля вшанування Пресвятої Богородиці. Напередодні Різдва вони постували, діти виглядали з вікон першу зірку, яка ставала знаком, що свято можна розпочинати.

Щойно кожен займав своє місце, барон виголошував молитву своїм глибоким баритоном: Benedicte nobis, Domine Deus, et hic donis quae ex liberalitate tua sumpturi sumus[3]. На стіл подавали тринадцять страв, починаючи від борщу і закінчуючи тістечками та сливами.

Після святкування Владек урочисто роздавав подарунки з ялинки, прикрашеної свічками та фруктами, на радість селянських дітей: ляльку – для Софії, мисливський ніж – для Йозефа, нове плаття – для Флорентини, єдиний подарунок, який Владек випросив у барона.

– Це правда, – запитав Йозеф у своєї матері, коли отримав подарунок від Владека, – що він не наш брат, матко?

– Авжеж, – відповіла вона, – але він завжди буде моїм сином.

* * *

Із плином років Леон став іще вищим, а Владек зміцнів, і обидва хлопці порозумнішали. Але у липні 1914 року, без попередження чи будь-якого пояснення, німецький вихователь покинув замок, навіть не попрощавшись. Хлопці не здогадувалися пов’язати його відхід із нещодавніми подіями в Сараєві, де студент-анархіст закатрупив ерцгерцога Франца Фердинанда, які їхній інший наставник описував у яскравих барвах. Барон ходив у задумі, але нічого не пояснював. Молодші слуги, улюбленці дітей, стали зникати один за одним; і жоден хлопчик не міг второпати причину.

* * *

Одного ранку в серпні 1915 року, коли надворі стояли теплі й туманні дні, барон вирушив у довгу подорож до Варшави, щоб довести, як він сам описав свою мету, всі справи до ладу. Його не було три з половиною тижні, двадцять п’ять днів, які Владек щовечора позначав у календарі, що висів у його спальні. Того дня, коли він мав повернутися, хлопці поїхали на залізничну станцію Слоніма, щоб дочекатися щотижневого потяга з трьома вагонами й привітати господаря маєтку, коли той прибуде. Владек був здивований і збентежений, побачивши, що барон виглядав втомленим і зажуреним. І хоча він хотів багато про що його запитати, усі троє повернулися до замку мовчки.

Упродовж наступного тижня барон часто і подовгу спілкувався з головним управителем. Леон і Владек переживали, чи це часом не вони стали несвідомою причиною якогось його лиха. Владек навіть остерігався, що барон може відправити його назад до хижі лісника, адже ніколи не забував, що він був лише гостем у маєтку барона.

Одного вечора барон закликав двох хлопців приєднатися до нього у великій залі. Вони зайшли тихцем, зворохоблені цією перервою свого звичного розпорядку. Ця коротка бесіда залишилася в пам’яті Владека на все життя.

– Мої любі діти, – почав барон низьким голосом і з нерішучою інтонацією, – вояки Німеччини й Австро-Угорської імперії знову оточили Варшаву і незабаром стануть біля наших воріт.

Владек нагадав собі фразу, яку зронив польський наставник після того, як його німецький колега відбув без жодних пояснень. «Чи означає це, що час пригноблених народів Європи нарешті настав?» – запитав тоді він.

Барон поглянув на невинне обличчя Владека.

– Наш національний дух не був знищений упродовж ста п’ятдесяти років гніту, – зауважив він. – Можливо, зараз вирішується доля Польщі, а ми безсилі впливати на її історію. Нас віддали на милість трьох могутніх імперій, які нас оточують, і тому змушені чекати власної долі.

– Ми обоє дужі, тому будемо битися, – заявив Леон.

– У нас є мечі та щити, – додав Владек. – Тому ми не боїмося німців чи росіян.

– Хлопці, ваша зброя зроблена з дерева, і ви лише гралися у війну. А ця битва буде не між дітьми. Ми повинні знайти десь тихе місце для життя, доки історія не вирішить нашу долю. І маємо вирушати якомога швидше. Я тільки молюся, щоб це не стало кінцем вашого дитинства.

Леона та Владека збентежили слова барона. Війна здавалася їм іще однією захоплюючою пригодою, яку вони, без сумніву, пропустять, якщо покинуть замок.

Слугам знадобилося кілька днів, аби спакувати речі барона, а Владеку та Леону повідомили, що наступного понеділка вони перебираються до невеликої літньої родинної резиденції на північ від Ґродно. Два хлопчики продовжували, часто без стороннього нагляду, навчатися та бавитись, адже ніхто в замку не був спроможним відповідати на безліч їхніх запитань.

У суботу уроки проводили лише вранці. Вони тлумачили «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича латиною, коли почули відлуння гармат. Спершу вони подумали, що це стріляв якийсь мисливець у садибі, й тому повернулися до поезії. Другий залп пролунав набагато ближче, і від нього вони розгубилися, коли почули лемент, що лунав із нижнього поверху. Двоє хлопців здивовано поглянули один на одного, але все одно не боялися, бо ще зроду не чули нічого подібного за свої короткі життя, щоб вважати такі звуки страшними. Репетитор накивав п’ятами, залишивши своїх підопічних наодинці та замкнувши за собою двері. Тоді пролунав іще один постріл, цього разу в коридорі за дверима їхньої авдиторії. Тепер хлопці налякалися та сховалися під столи, не знаючи, що робити.

Несподівано двері розчахнулися, і чоловік, не старший за їхнього наставника, у сірому однострої та сталевому шоломі, тримаючи в руках гвинтівку, зупинився на порозі. Леон тримався за Владека, а той дивився на прибульця. Вояк проверещав до них німецькою, намагаючись дізнатися, хто вони, але хлопці нічого не відповіли, хоча обоє знали цю мову як свою рідну. З’явився іще один солдат, ухопив двох хлопчиків за петельки, як курчат, і витягнув їх у коридор. Дітей протягли повз мертве тіло їхнього вихователя, кам’яними сходами перед фасадом замку аж до саду, в якому знайшли Флорентину, котра істерично ридала. На траві лежали в ряд трупи, здебільшого, слуг. Леон не міг витримати і сховав голову на плечі Владека. Останнього зачарувало видовище одного з тіл – великого чоловіка з пишними вусами. Це був лісник. Владек нічого не відчував, а Флорентина продовжувала лементувати.

– Татко там? – запитав Леон. – Татко там?

Владек іще раз поглянув на мертві тіла. Він подякував Богові, що барона серед них не було, й уже намірявся повідомити Леону хорошу новину, коли до них підійшов вояк.

– Wer hat gesprochen? – зі злістю запитав він.

– Ich[4], – зухвало озвався Владек.